Менсфілд-парк, стр. 35
Фанні, як вона невдовзі зрозуміла, була не єдиною, кого засмутили ці події. Джулія також страждала, хоч і не так безневинно.
Генрі Кроуфорд посміявся з її почуттів; але вона так довго приймала його залицяння і навіть сама їх заохочувала, не без підстав ревнуючи до сестри, що мала б уже й зцілитися; і тепер, коли стало очевидним, що він віддає перевагу Марії, вона скорилася, анітрохи не тривожачись за сестру, і не робила жодних спроб опанувати себе. Вона або сиділа в похмурій мовчанці, віддаючись такій журбі, яку ніщо не могло розвіяти — ні цікаві заняття, ні влучний дотеп, — або приймаючи знаки уваги від містера Йєтса, з підкресленою жвавістю розмовляла з ним наодинці і висміювала гру інших виконавців.
Перші кілька днів після завданої Джулії образи Генрі Кроуфорд намагався все виправити своєю звичайною галантністю та компліментами, але не переймався цим настільки, щоб продовжувати свої спроби, кілька разів зазнавши поразки; і невдовзі, заклопотаний театральними справами так, що йому бракувало часу на флірт більш ніж з однією особою, він збайдужів до їхньої ворожнечі, чи то навіть вважав її щасливою можливістю непомітно покласти край тому, що невдовзі могло пробудити сподівання не в самої лише місіс Грант. Їй було неприємно бачити, що Джулія вийшла з гри і лишається осторонь від усіх; та оскільки це не стосується її особисто, нехай Генрі діє на свій власний розсуд; і оскільки він із щирою посмішкою запевнив її, що ні він, ні Джулія ніколи не мали серйозних намірів одне щодо одного, вона могла тільки знов застерегти його проти флірту зі старшою сестрою, попросити його не ризикувати власним спокоєм, не захоплюватися нею надміру; і після того вона знову повернулася до всіх занять, які розважали молоде товариство і які, зокрема, були приємні для дорогих їй осіб.
— Просто диво, як це Джулія не закохалася в Генрі, — сказала вона Мері.
— Напевне закохалася, — холодно відповіла Мері. — І закохалися в нього, як мені здається, обидві сестри.
— Обидві! Ні, ні, це просто неможливо. Не дай, будь ласка, йому цього зрозуміти. Подумай про містера Рашворта!
— Ти б краще порадила міс Бертрам подумати про містера Рашворта. Їй це не завадить. Я часто думаю про багатство містера Рашворта, — як на мене, краще б воно належало комусь іншому; але про нього самого я ніколи не думаю. З такими статками людина може бути представником графства в парламенті; йому можна не обирати жодної професії і бути лише представником графства.
— Можливо, він і справді скоро буде в парламенті. Коли повернеться сер Томас, містер Рашворт, цілком можливо, балотуватиметься від якогось округу; але поки що ніхто не спонукав його до дії.
— Сер Томас звершить чимало добрих справ, коли повернеться, — помовчавши, сказала Мері. — Пам'ятаєш «Звернення до тютюну» Хокінса Брауна, що наслідує Поупа?
Я вигадала таку пародію:
Отже, все залежить від повернення сера Томаса.
— Ти відчуєш, як це справедливо й розумно, коли побачиш його в колі сім'ї. Без нього нам тут не дуже добре. У нього надзвичайно гідна манера триматись, як то й належить главі такої родини, і він будь-кого вміє поставити на місце. Нині на леді Бертрам ніби й зважають менше, ніж було при ньому; і ніхто не може, як він, приборкати місіс Норріс. Проте, Мері, не думай, будь ласка, що Марія Бертрам зацікавилася Генрі. Я певна, що Джулію^ він не цікавить, інакше вона б не фліртувала з містером Йєтсом, як учора ввечері, і хоч Генрі з Марією добрі друзі, я, проте, думаю, що їй надто подобається Созертон, аби вона могла зробити неправильний крок.
— Я б не була певна в щасті містера Рашворта, якби Генрі з'явився тут ще до їхніх заручин.
— Якщо в тебе виникли такі підозри, треба щось робити; і одразу ж після вистави ми серйозно з ним поговоримо, щоб він сам чітко знав, чого хоче; а якщо він не має серйозних намірів, хоч це й наш Генрі, ми на якийсь час відішлемо його звідси.
Насправді ж Джулія страждала, хоч місіс Грант цього не помітила, та й інші члени родини також нічого не підозрювали. Вона закохалася, вона кохала ще й зараз і звідала всі тортури, через які має пройти палка й чутлива вдача, розчарувавшись у дорогих для неї, хай навіть і нерозумних, сподіваннях і відчувши, що з неї жорстоко посміялися. Її поранене серце палало гнівом, і лише гнівні думки могли її втішити. Сестра, з якою вони досі дружили, стала її найзапеклішим ворогом; тепер вони були чужі одна одній, і Джулія була не аж такою великодушною, щоб не виколихувати в собі надію на сумний кінець тих залицянь, на те, що Марію буде покарано за таку безсоромну поведінку щодо неї, а також до містера Рашворта. Не маючи жодного справжнього ґанджу вдачі чи розбіжності в думках, що могло б зашкодити їхній дружбі, доки інтереси в них були однакові, сестри за теперішніх обставин виказали чи то замало любові одна до одної, чи то недостатню стійкість переконань, щоб лишатися великодушними або хоча б справедливими, виявити благородство чи співчуття. Марія тріумфально йшла до своєї мети, не зважаючи на Джулію; а Джулія щоразу, побачивши, як Генрі Кроуфорд приділяє увагу Марії, сподівалася, що це викличе ревнощі Рашворта і врешті-решт спричинить привселюдний скандал.
Фанні розуміла майже всі почуття Джулії і співчувала їй; але зовні між ними не було дружби. Джулія не робила кроків назустріч, а Фанні не звикла поводитись надто вільно. Вони були самотні у своїх стражданнях, і єдиним зв'язком між ними було співчуття Фанні.
Обидва брати і тітонька були неуважні до душевного стану Джулії і не бачили його справжньої причини, заклопотані власними справами. У кожного вистачало своїх клопотів: Том з головою занурився в театральні справи і не помічав нічого, що прямо не стосувалося його. Едмунд, розриваючись між своєю театральною та справжньою роллю, між сподіваннями міс Кроуфорд та обов'язком, між коханням і душевною стійкістю, був так само неуважним; а місіс Норріс була надто заклопотана — вона встигла владнати безліч дрібниць для їхньої вистави, давала розпорядження, наглядала за пошиттям костюмів, не забуваючи про ощадливість, за яку ніхто їй не дякував, і з потаємною втіхою зберігала то там, то тут по півкрони для відсутнього сера Томаса, — і, звісно ж, у неї бракувало часу, щоб стежити за поведінкою його доньок і берегти їхнє щастя.
Розділ вісімнадцятий
Усе зрештою владналося; театр, актори, акторки, костюми — все просувалося вперед; проте, хоч і не було ніяких значних перешкод, Фанні невдовзі побачила, що для всього товариства це не було безперервною розвагою, і вона вже не помічала того жвавого захоплення, яке спершу навіть здавалося їй надмірним. Кожен почав на щось нарікати. Едмундові також було на що скаржитися. Усупереч його волі з міста приїхав декоратор і одразу ж взявся до роботи, що завдало значних збитків і, що найгірше, спричинило поговір про їхні приготування; а брат, замість того щоб прислухатися до його думки й обмежити коло глядачів, роздавав запрошення всім знайомим, кого йому доводилося зустріти. Тома також почала дратувати неспішність декоратора, і він зазнав усіх мук чекання. Він уже вивчив свою роль — кожну свою роль, оскільки взяв на себе всі незначні ролі, які можливо було поєднати з роллю Управителя, і йому не терпілося грати; і кожен з цих днів вимушеного неробства посилював відчуття, що всі його ролі надто дріб'язкові, і Том дедалі більше шкодував, що вони не вибрали якої-небудь іншої п'єси.
Фанні, яка завжди була вельми уважним, а часто й взагалі єдиним слухачем, раз у раз доводилося чути скарги й нарікання більшості з них. Саме вона дізнавалася, що містер Йєтс, на думку всіх, надто пишномовний; що сам містер Йєтс розчарувався в Генрі Кроуфорді; що Том Бертрам говорить надто швидко — і не розбереш, що він каже; що місіс Грант усе псує недоречним сміхом; що Едмунд зі своєю роллю пасе задніх; і що просто біда мати справу з містером Рашвортом, якому для кожної репліки потрібний суфлер. Їй також було відомо, що бідолашний містер Рашворт часто не має з ким репетирувати; він скаржився їй так само, як і всі інші; а для неї було так очевидно, що Марія його уникає і вряди-годи без жодної потреби повторює свою першу сцену з містером Кроуфордом, що вона з жахом чекає від нього нових ремствувань. Ніхто нічим не був задоволений, а тим паче безтурботний, і вона бачила, що кожен хоче того, чого йому бракує, і цим самим дає іншим привід для докорів. У кожного роль була або занадто довга, або закоротка; ніхто не слухав реплік партнера з належною увагою; ніхто не пам'ятав, з якого боку мусить виходити на сцену; ніхто, крім самого скаржника, не дотримувався ніяких вказівок.