Менсфілд-парк, стр. 28

— Усе це я знаю, — невдоволено відповів Том. — Я знаю батька не гірше, ніж ти; і я подбаю про те, щоб його доньки нічим його не засмутили. Займайся своїми справами, Едмунде, а я потурбуюся про інших членів родини.

— Якщо ти твердо вирішив влаштувати виставу, — вперто вів далі Едмунд, — сподіваюся, все буде по-домашньому, тихо й скромно; і не слід затівати справжній театр, бо тоді доведеться надто вільно поводитись із батьковим будинком, а цьому не може бути виправдання.

— Я беру відповідальність на себе, — рішуче мовив Том. — З батьковим будинком нічого не станеться. Я не менше від тебе зацікавлений у тому, щоб дім нашого батька лишався цілим та неушкодженим; а щодо тих змін, які я запропонував, — пересунути книжкову шафу, відімкнути двері чи навіть на тиждень скористатися більярдною і не грати там на більярді, — ти міг би так само стверджувати, наче батькові не сподобається, що ми після його від'їзду проводили більше часу в цій кімнаті, а не в їдальні, як було при ньому, і що фортепіано сестер пересунули з одного кінця кімнати до іншого. Що за дурниці!

— Навіть якщо ці зміни не погані самі по собі, погано те, що вони будуть чимало коштувати.

— Так, збитки будуть просто страшні: може, навіть цілих двадцять фунтів! Щось на зразок театру нам, безперечно, слід влаштувати, але ми це зробимо найпростішим чином: зелена завіса, деякі теслярські роботи… оце і все. А оскільки всі роботи будуть виконані вдома Крістофером Джексоном, говорити про якісь збитки просто смішно; і, якщо за це візьметься Джексон, сер Томас може не хвилюватися. Не думай, наче в цьому домі ніхто, крім тебе, не здатний розумно дивитися на речі. Можеш не грати на сцені, якщо не хочеш, але не сподівайся, що зможеш командувати всіма іншими.

— Ні, про те, щоб мені грати на сцені, не може бути й мови, — відповів Едмунд.

Том вийшов з кімнати після його слів, а Едмунд залишився сидіти, помішуючи жар у каміні, замислений та роздратований.

Фанні, що чула всю розмову і повністю поділяла почуття Едмунда, прагнучи якось його втішити, наважилася заговорити.

— Може, їм не пощастить знайти таку п'єсу, щоб вона всім догодила; у твого брата і сестер, здається, смаки зовсім різні.

— Я на це й не сподіваюся, Фанні. Якщо вони вже прийняли рішення, то в цьому вже якось дійдуть згоди. Я лише спробую поговорити з сестрами і переконати їх, — це все, що я можу зробити.

— Гадаю, тітонька Норріс тебе підтримає.

— Може, й так; але її думка так мало значить і для Тома, і для сестер, що від цього не буде користі; і якщо я сам не зможу їх переконати, то нехай все йде своїм ходом, а до неї я не буду звертатися. Сімейні чвари — це справжнє лихо, і краще піти на що завгодно, щоб їх уникнути.

Коли ж наступного ранку Едмундові трапилася нагода поговорити з сестрами, вони виказали таку саму впертість, як Том, і, подібно до нього, не бажали відмовитися від своєї нової забавки. Їхня матуся також не заперечувала проти цього плану, і вони анітрохи не боялися накликати на себе гнів батька. Не може бути нічого поганого в тому, що робиться в багатьох шанованих родинах багатьма вельми шляхетними особами; і треба бути прискіпливим аж до безглуздя, щоб побачити в цьому щось варте осуду, адже участь у цій затії візьмуть лише брати, сестри та найближчі друзі і ніхто, крім них, навіть не почує про неї. Джулія, щоправда, була начебто схильна погодитися, що становище Марії справді вимагає особливої делікатності, — але ж її самої це не стосується, бо вона вільна; а Марія вочевидь вважала, що звання зарученої лише ставить її поза всілякими обмеженнями і дає їй ще менше підстав, ніж Джулії, прислухатися до материних чи батькових порад. Едмундові майже не було на що сподіватися, та він все одно правив своєї; аж раптом увійшов Генрі Кроуфорд, щойно з пасторату, і оголосив:

— Нашому театру не бракуватиме акторів, містере Бертрам, принаймні акторів на другорядні ролі. Моя сестра передає всім свої вітання і сподівається, що її приймуть до нашого театрального товариства. Вона буде щаслива зіграти роль якої-небудь старої дуеньї чи скромної компаньйонки, яка для вас, певно, не буде цікавою.

Марія кинула на Едмунда погляд, що означав: «А тепер що скажеш? Хіба можемо ми бути не праві, якщо міс Кроуфорд думає так само, як ми?» І Едмунд замовк, змушений визнати, що чари акторської гри можуть звабити й розумну людину; з довірливістю закоханого він бачив у її пропозиції лише люб'язність та бажання допомогти друзям.

План було втілено в дійсність. Опір був заслабким; а щодо місіс Норріс, Едмунд помилявся, гадаючи, ніби вона матиме щось проти цієї вигадки. Якщо вона й намагалася заперечувати, то не так завзято, щоб її не змогли умовити племінник і племінниця, які завжди брали над нею гору; і, оскільки всі приготування були недорогими, а їй і взагалі нічого не коштували, і оскільки вона вбачала в цьому безліч приємних переваг, пов'язаних із суєтою довкола та важливістю всього, що відбувалося, вона одразу ж обернула цю справу собі на користь, вирішивши, що повинна покинути свій будинок, де вже цілий місяць жила з власних коштів, і оселитися в них, аби щогодини мати змогу їм прислужитися. І, щиро кажучи, вона була надзвичайно задоволена.

Розділ чотирнадцятий

Пророцтва Фанні начебто були більш слушними, ніж здавалося Едмундові. Пошуки п'єси, яка вдовольнила б кожного, завдали неабиякого клопоту; і тесля уже отримав розпорядження та зняв мірки, уже запропонував, як усунути принаймні два види перешкод, і, довівши необхідність розширення робіт і пов'язаних з ними витрат, почав працювати, — а п'єси все ще не могли знайти. Інші приготування також проводилися швидко. З Нортгемптону привезли величезний сувій зеленого сукна, і місіс Норріс розкроїла його (та ще й примудрилася при цьому зберегти три чверті ярда), і служниці вже майстрували з нього завісу, а п'єси досі не вибрали; і через два-три дні Едмунд почав сподіватись, що її врешті-решт так і не знайдуть.

Тут слід було взяти до уваги стільки дрібниць, догодити стільком учасникам, знайти стільки цікавих ролей, та ще й п'єса мала бути одночасно і трагедією, і комедією, — і можливість дійти згоди здавалася такою примарною, як то буває завжди У спільних затіях палкої молоді.

За трагедію стояли міс Бертрам, Генрі Кроуфорд і містер Йєтс; за комедію — Том Бертрам, але він не був самотнім у своєму переконанні, оскільки Мері Кроуфорд вочевидь схилялася до такої ж думки, хоча із ввічливості трималася осторонь; але при своїй рішучості та вмінні нав'язувати іншим свою волю він, здавалося, не мав потреби в союзниках; і, попри таку розбіжність у думках, усі хотіли знайти п'єсу, де ролей було б загалом небагато, проте всі цікаві, а три головні — жіночі. Усі найкращі п'єси не підходили. Ні «Гамлет», ні «Макбет», ні «Отелло», ні «Дуглас», ні «Гравець» не містили нічого, що могло б привабити навіть прихильників трагедії; а «Суперники», «Школа лихослів'я», «Колесо фортуни», «Законний спадкоємець» et cetera [7] були відхилені із ще більшим запалом. Не можна було запропонувати жодну п'єсу без того, щоб хтось одразу ж не вказав на її вади, і то з одного боку, то з другого без упину долинало:

— О ні, тільки не ця п'єса! Нам не потрібні пишномовні трагедії.

— Забагато дійових осіб.

— Жодної цікавої жіночої ролі.

— Любий Томе, що завгодно, тільки не це. Неможливо знайти стільки виконавців.

— Ніхто не захоче взяти таку роль.

— Це просто суцільна буфонада, з початку й до кінця. Може, це й непогано, та хіба що для простолюдинів.

— Якщо ви хочете неодмінно почути мою думку, я гадаю, це найнудніша п'єса з усіх, що написані англійською мовою.

— Я не хочу сперечатися, тільки радітиму, якщо зможу стати в нагоді, але, як на мене, гіршого вибору просто бути не може.

Фанні дивилася на все це і слухала, і їй було трохи смішно бачити егоїзм, який, більш чи менш прихований, здавалося, заволодів усіма; вона не могла уявити, чим це врешті-решт скінчиться. Задля власної втіхи вона могла б побажати, щоб яку-небудь п'єсу все ж таки відшукали, оскільки ніколи не бачила акторської гри; але всі важливіші міркування були проти цього.