Над Шпрее клубочаться хмари, стр. 6

— Ще не знаю. Перш я сам мушу її відшукати.

— То, може, і в цьому вам потрібна допомога?

— Дуже. Звуть Агнеса, прізвище Менендос. Донька — Ірене. Зупинилась, мабуть, десь ближче до Ватикану. В пансіонаті чи скромному готелі. У дівчинки хворі ноги, її возять. Приїхали з Іспанії.

— Запам’ятала. Може, повідомити про ваш приїзд Матіні, якщо він уже вдома?

— Не треба. Я приїхав не сам, а з людиною, від якої мушу критися. Все розкажу потім.

— Коли на вас чекати?

— Постараюсь прийти якнайскоріше. Залежатиме від обставин… А тепер попрощаємось, ми забалакалися. Хоча ні, ще одне: Курт одержав мого листа з Мадрида?

? Ані рядка. Ми двічі переїздили, може, через це?

— Гм… може, й так.

Григорію теж хотілося б вірити, що лист просто загубився в нетрях якоїсь італійської поштової контори, проте в серце його закрався неспокій. Адже можливий і інший варіант: листа затримала цензура в Мадриді. Як не обмірковував він кожне слово, щось могло збудити підозру розвідки. Припустимо, сталося саме так. З якими б даними вийшов на пошуки анонімного адресата він сам? Прізвище адресата і його національність — перше; дата відправки листа — друге; лист написано німецькою мовою — третє. Отже, анонім теж німець, який проживає в Іспанії… Курт Шмідт. З ким у нього можуть бути зв’язки в Іспанії? Очевидно, не з дівчиною, не з родичами. Бо тікали сюди люди іншого суспільного стану, нацисти. Якби у Курта був якийсь впливовий родич серед наці, хлопець не служив би денщиком, а сягнув вище. Отже, зв’язки в нього могли бути тільки по лінії службовій. Приміром, зі своїм гауптманом, бароном фон Гольдрінгом. А куди подівся Гольдрінг, дуже легко дізнатись у Думбрайта і Нунке. Варто іспанській розвідці поткнутися до школи «Лицарів благородного духу», і на Фреда Шульца впаде підозра. Тим більше що дата відправки листа збігається з часом його перебування в Мадриді. Правда, треба спочатку докопатися до особи Курта Шмідта. Та й це справа не складна. Не така вже складна…

Дурниці, нервую… Іспанія велика. Чому саме школа поблизу Фігераса приверне їхню увагу? Не може такого бути. А запеленгована радіопередача? Нунке і Думбрайт прийшли тоді до одностайної думки: в таверні хтось переховувався, це він передавав шифровки. Так було спокійніше для керівництва школи. А от іспанська розвідка, чи повірила вона в цю версію? Йому, Григорію, власне кажучи, начхати, як обернеться справа, — ще якийсь тиждень, ну два… А от Домантович, Домантович…

І Рамоні, й Маріанні навіть на думку не спало б, яка тривога гризе серце Фреда Шульца, з таким безтурботним виглядом він повернувся в їхнє товариство.

— Феї ночі просили передати це вам, синьйорито! Обережно, обережно, не вколіть пальці…

— О, яка чудова троянда! Ви справжній лицар, синьйор… можна я вас називатиму просто Фредом?

— Буду дуже радий. Звичайно, якщо не заперечуватиме ваш наречений.

— Може, і ми з вами відкинемо церемонне «синьйор»?

І всі троє вип’ємо на брудершафт? — Рамоні запитливо глянув на свого гостя і взявся за пляшку.

— Тоді я ще приємніше почуватиму себе у товаристві Маріанни і вашому, Вітторіо!

Рамоні розлив коньяк і першим підняв келишок.

— За наше знайомство, Фред!

— За ваше з Маріанною майбутнє!

Коньяк був не дуже міцний, поганої марки, проте дівчина помітно сп’яніла. Вона починала говорити про одне, перескакувала на інше, кидала ущипливі зауваження Вітторіо, то недоречно сміялася, то мало не плакала. З окремих реплік Григорій зрозумів — ідеться про те, що Рамоні не прийшов на побачення, виставив її на загальний посміх. Та з усього було видно — це не головна причина її роздратовання, непевності, неспокою. Причина таїлася глибше, точила їй серце і душу. Маріанна скидалася на тоненьку надломлену топольку, що згинається під вітром тріпочучи всім листячком.

Впіймавши похмурий погляд Вітторіо, Григорій вказав йому очима на Маріанну. Той ствердно кивнув головою.

— Маріанно, час їхати. Відвезу Фреда, потім вас.

— Але ж я ще не оглянула як слід вашого кабінету! — Дівчина схопилася з місця і почала розглядати картини, всілякі дрібнички на письмовому столі. Раптом вона скрикнула:

— Мій подарунок! Ви його зламали!

— Завтра ж відвезем ювелірові, він приладнає нове лезо, — заспокоїв її Вітторіо і хотів обняти за плечі. Дівчина пручнулася, рукою відсторонила Рамоні і, впавши головою на стіл, розридалася.

— Погана прикмета… погана прикмета… боже, яка погана! — проривалося крізь сльози.

Ні Григорій, ні Вітторіо, ні сама Маріанна не здогадувалися тоді як швидко справдяться тяжкі передчуття дівчини.

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

На сцені з'являються троє

Синьйор Матіні вже повернувся?

Стефанія заголеною по лікоть рукою витерла піт з чола і з крехтінням розігнулась, кинувши вибивалку на купу половиків. Перш ніж відповісти, вона змірила очима молоду жінку. Чіпким поглядом, ніби зважуючи: відповісти їй просто «ні» чи розказати докладніше, куди й навіщо поїхав синьйор лікар, як воздалося йому за всі поневіряння, за ґречність і добре серце.

Скромність убрання і відсутність косметики були на користь незнайомки, та сухий блиск очей, переривчасте дихання свідчили, з якою нетерплячістю та чекає на відповідь, і це викликало підозру:

«Вдруге вже приходить і так побивається, що не застала. Бач, просто їсть очима! А коли жінка починає бігати за чоловіком… коли починає упадати за ним… Відомо, чим це кінчається. Десятою дорогою обминатиме, хоч яка ти красуня…»

Засівши в дівках, Стефанія, проте, вважала себе знавцем чоловічих сердець, створених на якийсь особливий кшталт і цілком відмінних від жіночих. Обстоюючи зараз інтереси Матіні, якого вона змалку вигляділа, Стефанія не могла подолати й почуття жалю до цієї жінки.

Завіявся і слуху не подає. Всі вони одним миром мазані.

Вираз розгубленості, майже розпачу промайнув на обличчі незнайомки. Хвилин зо дві вона стояла ніби вагаючись, немовби хотіла щось сказати, потім мовчки кивнула й швидко пішла до брами.

Та на вулиці сили, здавалося, зовсім залишили Агнесу. Прихилившись плечем до огорожі, вона безтямно дивилася поперед себе, не наважуючись іти, не знаючи, куди податися. Вона не могла прийти додому ні з чим!

Хвилювання, пов’язане з подорожжю, і втома після дороги зовсім звалили Ірене. Вона лежала, не подаючи голосу, непорушна, мов лялечка. Тільки з лялечки свого часу випурхне гарний метелик, а Ірене… Чи зможе вона колись хоч зіп’ятися на ніжки?

Спочатку все склалося ніби гаразд. У невеличкому готелі на Кола ді Ріенца Агнеса знайшла непогану кімнату: сонячну, з великим вікном і балконом. Ірене дуже тішило те, що вони житимуть неподалік Ватикану. Саме повітря тут їй здавалося цілющим. Та вже другого дня по приїзді з’явилися ознаки крайнього знесилля, і після тривожної ночі Ірене не могла навіть сісти. А разом прийшла й цілковита байдужість до всього і всіх.

Залишивши дівчинку на служницю, рекомендовану господаркою готелю, Агнеса кинулася розшукувати Матіні, заспокоюючи себе думкою, що ось зараз, за півгодини, прибуде тямущий лікар, Фредів друг, який не залишить їх без допомоги. Та на пошуки потрібного номера по вулиці Двадцятого Вересня пішло безліч часу — таксист навмисне плутав містом, — а коли Агнеса знайшла будинок, де мав проживати Матіні, виявилося, що той у від’їзді. За винагороду в тисячу лір шофер пообіцяв зарадити лихові.

— Лікар, пхе… я привезу вам професора, найперше світило Рима. Мертвих піднімає на ноги! Чверть години — і він у вас.

Та «світило» те, певно, давно згасло, а скоріше за все існувало лише в уяві шофера. Лише надвечір та ж господарка готелю привела хирлявого дідка, який недочував і недобачав і давно, очевидно, залишив практику.

Оглянувши хвору, він довго замислено сидів над рецептурним бланком.

— Не знаю, синьйоро, чи правильно ви мене зрозумієте. Всі ви надто вірите в цілющу силу ліків. Але еліксирів життя, синьйоро, нема. Що ж, я випишу вам одну мікстуру. Сподіваюсь, вона полегшить нинішній стан дівчинки. Зважте, я кажу лише про нинішній стан. А їй потрібне систематичне і спеціальне лікування. І раджу вам не марнувати часу.