Над Шпрее клубочаться хмари, стр. 56

Повернувшись у свою комірчину, Марія сіла, загорнулась у благеньку ковдру. Не можна лягати, скоро братися до розтопки, та й тривога однаково не дасть заснути. І все ж вона задрімала; прокинулась, коли вже задніло. Збудив її не перший промінь світла, а відчуття зміни, що сталася довкола: крізь тишу проривався невиразний перегук жіночих голосів, швидке цокання дерев’яних підошов. Дівчата з пральні. Може, їх кудись вивозять? Може, збираються вивезти усіх бранок кудись далі, у глиб Німеччини?

Вулицю тепер було добре видно, і Марії впала в око простоволоса жінка, що стрімголов бігла посеред бруку. Хапаючись рукою за горло, вона раз у раз відсмикувала від шиї затиснутий кулак, немов зривала зашморг, що заважав їй крикнути. Раптом цей крик прорвався з несподіваною силою, щойно вона порівнялась з хвірткою, біля якої стояла Марія:

— Наші! До міста вступили наші! Мерщій біжи!

Вони побігли до центру, перетинаючи вулиці, досі пустельні. Спущені жалюзі на крамницях, штори на вікнах жилих будинків, жодного перехожого. Лише з-за ґратчастих парканів, до яких живоплотом тулилися декоративні кущі, долинали тихі шерехи, часом приглушені голоси.

Марія незабаром відстала. Огорнута ганчір’ям нога тяглася за нею, мов важкий чувал, заважаючи бігти. Та зупинилися й ті, що вирвалися вперед. Вони юрмились у завулку близько ратуші, не знаючи, куди податись. Радісне збудження змінилося замішанням. Одні радили чекати тут, інші — бігти далі, до східної околиці, звідки першим знявся гітлерівський гарнізон. І раптом хтось зойкнув, суперечки урвалися самі собою: на вулиці, що вела на майдан з протилежного від ратуші боку, з’явилася військова колона.

Бійці йшли поволі, із зброєю напоготів, кидаючи насторожені погляди в бік огорож, мовчазних будинків. Певно, надто зрадливою здавалась їм тиша в містечку після запеклих боїв на його підступах.

Збившись у щільну юрбу, полонянки хвилину стояли нерухомо, потім враз знялися з місця й побігли назустріч колоні, немов поніс їх з собою дужий подув вітру, що продимав вулицю наскрізь.

Командир наказав бійцям зупинитися. Коли затихли кроки маршу, лункий цокіт дерев’яних черевиків здавався оглушливо-гучним, та його перекриває злитий воєдино крик багатьох голосів:

— Бра-а-ти-ки!

Цей крик розлігся над майданом, прокотився по ньому могутньою хвилею, що змила з місця всю колону солдатів. Тепер і вони бігли бруком такою ж безладною юрбою, як жінки, і так само захлиналися вигуками, збудженим, схожим на ридання сміхом. Командир загону вигукнув команду, силкуючись навести в колоні лад, та голосу його ніхто не почув, і він сам зірвався з місця — його немов пронесло над людським потоком і жбурнуло назустріч цим, вперше побаченим на чужій землі полонянкам з рідної землі.

Марія здаля побачила постать командира. Не заросле, давно не голене обличчя, а саме постать чимось дивно знайому. В ту мить, коли ноги її відірвались від землі, вона відчула дужий поштовх серця, що надав їй сил. Перехилившись усім корпусом вперед, припадаючи на одну ногу, ніби пірнаючи, вона бігла майже нарівні з усіма, лише трохи відставала. І раптом ноги їй немов скувало. Поривалися вперед тепер самі руки. Так само простягнувши руки, назустріч їй стрімголов кинувся командир.

Усе, що було навколо, зникло. Весь світ для Марії раптом ущільнився в тому маленькому клаптику землі, на якому вона стояла, припавши до Бориса, як ущільнюється розкидане світло, сконцентроване в одній точці ввігнутою лінзою. Кульмінація всього її життя. Чудо воскресіння…

Геракліт сказав, що не може людина двічі ввійти в одну річку. В пам’яті спогади не течуть, а лишаються застиглими. От чому так небезпечно занурюватись у них. Та й не Марія Стародуб ти тепер, а фрау Кеніг.

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ

Таємнича завідувачка

Клара відпросилася піти з роботи раніше, пославшись на родинні обставини, і Марії з Рут довелося попобігати. Потім попросив проглянути деякі папери Себастьян. Увечері за батьком зайшов син. Марія залюбки поговорила з ним. Гарний юнак! Цієї думки, очевидно, додержувалась і Рут. Моторна, гостра на язик, вона враз принишкла, а коли Ернест визвався допомогти їй закрити жалюзі над вітриною, так зашарілася, ніби юнак пообіцяв щонайменше прихилити до неї небо з усіма його зірками. При погляді на молодика й дівчину на душі теплішає. Саме ж для таких, як вони, працюють тут Марія, Фред, Зеллер, багато інших.

Вона піднімається до себе нагору зовсім заспокоєна. От тільки все тіло налите втомою, ніби продиралась вона через хащі. Якби Фред прийшов хоч завтра…

Та він приходить пунктуально о восьмій. Як завжди, кладе на стіл квитки.

— Ти, певно, не чекала на мене сьогодні?

— Навпаки. Коли мені сказали, що ти телефонував я відразу зрозуміла, в чому річ: капітан, від котрого я хотіла сховатися.

— Точніше взаємини, що тебе з ним зв’язують. Сподіваюсь, ти розумієш, запитую я не з цікавості, а в інтересах справи, на нас покладеної. Хто ж то за один?

— Мій колишній чоловік.

— Колишній… Отже, ви розлучилися?

— Якщо говорити про офіційний бік справи, то не знаю. Написала листа, приклала до нього заяву із своєю згодою на розлучення і… все.

— Виходить, він може тебе розшукувати?

— І сама не збагну… Ми прожили разом дуже мало. Випадкове знайомство, раптове захоплення, шлюб — все це налетіло на нас обох, мов шквал, підхопило, понесло, закружляло. Мабуть, ми вбачали одне в одному не конкретну людину, а той ідеал, до якого кожен з нас прагнув. Тепер я розумію, як мало його знала. Певно, так буває у багатьох: думаєш, що тримаєш у руках справжнє золото, а, виявляється, то звичайні черепки… — Марія урвала мову, провела рукою по чолу, ніби проганяючи нестерпні тепер спогади, і далі коротко розповіла, як потрапила до фрау Шольц, як випадково зустрілася з чоловіком. Вона намагалася викладати самі факти, не коментуючи їх, не вдаючись до подробиць. Лише паузи, що западали між окремими фразами, коли вона прикушувала губу, та зблідле обличчя свідчили про те, як важко було їй вкладати своє душевне сум’яття в суху протокольність речень.

«Вона боїться впустити у свій внутрішній світ сторонню людину і водночас їй хочеться виговоритися, виговоритися, виговоритися… Щоб разом з словами виплеснути з серця все накипіле, приглушене, поховане на самому споді… Таке бажання мучить часом і тебе. Та з жодною людиною ти не можеш бути до кінця відвертим. Навіть з своєю помічницею. Їй невідоме навіть твоє справжнє ім’я. Ти не можеш відповісти їй щирістю на щирість. Бо в кожному її слові відчувається правда».

— Ти щойно казала, що ця зустріч була кульмінацією всього твого життя. Чому ж тоді…

— Зажди! Я цілий день сьогодні гнала від себе спогади про все, що було потім. Боялася знову пройти дорогою, де колись в кров зранила собі ноги. І це намагання не думати, забути тільки вкрай виснажило мене.

— Може, відкладемо цю розмову?

— Боронь боже! Тепер мені легше буде розказати, ніж змовчати. І чим швидше я це зроблю, тим краще. Так от, батальйонові, що першим вступив до міста, дали день перепочити. Ми з Борисом розташувались в одній з кімнат мерії. Тобто розташувалась я, Борисові раз у раз доводилося відлучатися, за весь день ми пробули на самоті, може, годину-півтори. Та я однаково почувала себе найщасливішою з щасливих, хоч і паморочилася голова, а нога боліла все дужче. Надвечір довелось дзвонити в медсанбат — самопочуття моє погіршало настільки, що я не мала вже сили ні помитися, ні натягнути на себе десь здобуту Борисом нову білизну… Помацавши мій пульс, лікар сердито зауважив Борисові, що той даремно досі зволікав, і гримнув на сестру, щоб вона швидше розгорнула мені ногу. Очима я попросила Бориса вийти, та він не зрозумів мене чи не схотів зрозуміти. Я й досі пам’ятаю то почуття приниження, яке тоді відчула. Як він насмілився залишитися! Невже не збагне, що саме йому не слід бачити найінтимніше убозтво мого тіла: огидливих виразок на місці опіку, лахміття, що я на них накрутила, набряклих, почервонілих пальців з давно не стриженими нігтями. Розгорнувши мою ногу, сестра ойкнула, з очей її раптом рясно покотилися сльози. «Тримайте себе в руках, Ніно! Ви біля ліжка хворої!» — гостро кинув Борис. Дівчина звела на нього розгублено-здивований погляд. Мене щось у ньому вразило, та я не встигла зрозуміти, що саме, якраз у цю мить почула слова лікаря: «Негайно і категорично — у госпіталь! Щоб запобігти ампутації…» Так ми знайшли одне одного, і так ми того ж вечора розлучилися. Тепер уже назавжди.