Над Шпрее клубочаться хмари, стр. 46

— Марія… Марія Кеніг.

— Кеніг? Королівський титул вам до лиця, фрау! — з церемонною старосвітською чемністю вклонився старий. — Конрад Фогель, — у свою чергу відрекомендувався він. — Як бачите, і моє прізвище до деякої міри символічне, бо свідчить про мою приналежність до великого роду співочих птахів. Природа, правда, не наділила мене голосом, зате обдарувала тонким слухом. І саме він підказує мені — за якусь хвилину ми побачимо Іоганна. Ну, що я вам казав?

Двері, справді, прочинились, метрдотель знаком показав: можна йти, все гаразд.

… Свою мандрівку по нічному Берліну Марія запам’ятала надовго. Це було безнадійне намагання надолужити втрачений час. Виборюючи якісь секунди з прогаяних годин, вона, вийшовши з таксі на Єрузалімштрассе, мало не бігцем долала квартали, перетинала лункі, порожні подвір’я, здиралася на хиткі сходи зруйнованих будинків, сягала в темряву проломів, враховуючи буквально кожен крок, який допоміг би їй швидше дістатися мети.

Коли вона нарешті постукала в заповітні двері, було близько півночі. Кондуктор міської залізниці Франц Хердер, побачивши пізню гостю, вражено скрикнув:

— Що з тобою? Ти ледве на ногах тримаєшся!

— Потім, все потім… — Марія впала на канапу, з відрадою відчувши за собою тверду опору її спинки. — Негайно подзвони Горенку — дуже важлива справа. Збуди Греті, вона мені допоможе.

— Якісь неприємності? — зблід Франц.

— Лише те, що я, мабуть, прийшла надто пізно. Поквапся ж!

Франц пішов, нічого більше не питаючи. Греті, його дружина, злякано округлила очі, торкнувшись Маріїного чола:

— Та ти ж уся палаєш!

— Здається, справді підскочила температура. Але тепер це вже не страшно. Дай звичайного аспірину і чашку гарячого чаю чи просто кип’ятку.

Коли приїхав підполковник Горенко, Марія перебувала в химерному світі, десь на грані між маренням і дійсністю. Перед очима виринали то сцени бійки в ресторані, то довгий склеп з навалою мішків, ящиків, консервних банок, крізь які вона продиралася, а вони все насувалися і насувалися на неї… Вона марно шукала виходу, затиснута високими стінами будинків у глибоких, мов колодязі, подвір’ях, і раптом з дивовижною легкістю злітала вгору, слідом за кличними звуками горна… Захоплююча мить ширяння у височині, і вона падає, падає, зараз розіб’ється об бруківку… Треба за щось схопитись, зробити зусилля, вона знала як, а тепер забула… Обличчя Фогеля, Мері, Ройса, Брукса перемішуються, мов карти в перетасованій колоді, хтось із них має їй відповісти на це питання… Та вони мовчать, щойно виразні образи блякнуть, риси стираються, стають стандартними… Король, валети, дама… Що ж це зі мною? Збери свої розхристані думки, зроби ще одне зусилля. Нумо, згадай, згадай… І раптом ніби спрацьовує заховане у глибині її єства реле: з пітьми виринає обличчя Фреда. Марія схоплюється, сідає на канапі. Чорна хвиля, що накочувалась, туманячи голову, схлинула.

Навіть дивно, що Марія допіру марила. З точністю передає вона повідомлення Шульца, розповідає про причину своєї затримки. І тут голос її зривається. Вона знає — безглузда, непередбачена перепона завадила їй прибути вчасно, проте почуття провини гризе їй серце.

— Можливо, я і завинила. Може, мені пощастило б пробитися до виходу, якби я наважилась на це відразу. Я не злякалась, повірте мені, просто сподівалась, що бійка ось-ось припиниться і, неушкоджена, я швидше дістануся сюди… Тепер я розумію: треба було пробиватися, за всяку ціну пробиватися!

Підполковник Горенко, здавалось, не слухав її виправдань.

— То, кажете, Вернер Больман?. — перепитав він і занотував назване прізвище в блокноті. — Гаразд, перевіримо, що то за птах… Якщо він навіть випурхнув з наших рук… — Підполковник несподівано посміхнувся і рвучко підвівся. — Зараз пришлю лікаря, і відразу спати. Інструкції дістанете завтра. І не вболівайте ви так! Хай собі попурхає на волі. Для нас це, може, й краще!

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

У санітарній машині

Сидячи в «санітарці», що мчала по автостраді, Григорій раз у раз скошував погляд на золоті погони в себе на плечах. Нунке радив для більшого престижу зодягнути майорський кітель, та Гончаренко спеціально обрав погони з одним просвітом і чотирма зірочками — погони капітана: в цьому званні він значився в списках офіцерів Радянської Армії. Йому пригадалось зауваження Нунке: «А вам до лиця ця форма!» Тоді він лише невиразно посміхнувся. А тепер…

«Так, пане Нунке, мені до лиця ця форма! Пасують ці бриджі, пасують чоботи, кашкет з червоною зіркою і кітель з капітанськими відзнаками, — думав Григорій, дивлячись, як прямокутні бетонні плити автостради ниряють під радіатор машини. — Багато людей носять тепер цю форму. Хтось прибрався в нову, як-то кажуть, з-під, голочки. На декому вона вже трохи поношена, втратила свій початковий вигляд, на ній, мов на обличчі, з’явилися зморшки, вона стала ніби частиною людини, що її носить. Ще на комусь зовсім обшарпалась чи забруднилась, і він набридає інтендантові, бігає за ним, чекає не дочекається видачі нового обмундирування. Та яка б вона не була: нова чи пошарпана, люди з гордістю носять форму армії-переможниці. І хоч зараз я убрався в неї з наказу Нунке, не його інтересам вона служитиме! І я з радістю зодягнув ці зелені доспіхи, на які з симпатією дивляться друзі й перед якими тремтять недруги. Бо я, Григорій Гончаренко, маю на це право!»

Їхали вже дві години. В санітарній машині, крім Григорія, було ще двоє. Один, похмурий здоровань, схилився над кермом, зосереджено вдивляючись у далину, і не виявляв жодних ознак занепокоєння. Другий, рудий, сухорлявий, верткий, що сидів на бічному сидінні, явно нервував. Особливо це впадало в очі, коли перетинали кордон сектора: він то пересідав з місця на місце, то починав щось насвистувати, щохвилини позираючи у вікно. Водій, якого дратувало це безперервне совання, не витримав і, злегка повернувшись в його бік, сердито кинув:

— Чого крутишся, мов воша на гребінці!

Втім, кордону як такого не було. Маршрут пролягав в об’їзд контрольно-пропускних постів, і лише назви населених пунктів говорили про те, що вони залишили Бізонію і в’їхали у східну зону. На колінах у Григорія лежав планшет з картою. Знаючи пунктуальність Нунке, він ні на крок не ухилявся від обраного маршруту. Адже по закінченні операції кожному з них доведеться писати докладний звіт, і найменше порушення плану, в разі провалу операції, буде для Нунке зручною причіпкою, щоб обрушити на Фреда свою лють.

Зараз вони були кілометрів за сорок від мети своєї подорожі.

— Незабаром приїдемо, — попередив Гончаренко своїх супутників. — Нагадую ще раз: до зброї не вдаватися в жодному разі!

— Навіщо ж нам її видали? — запитав верткий.

— Щоб у декотрих не тряслися жижки.

Верткий ображено замовк, а здоровань глузливо посміхнувся. Помітно було, що вони не дуже полюбляють один одного.

За склом промайнув чорно-жовтий показник, сповіщаючи, що до Грюнхауза залишилося п’ять кілометрів. Ці кілометри були заповнені мовчанням — кожен думав про те, що на них чекає. Григорій, хоч і розумів, як це буде небезпечно, потай усе ж сподівався зустрітися з кимось із своїх, поговорити, потиснути руку, вловити бодай теплу посмішку чи приязний погляд. Водій ще більше спохмурнів, його руки міцно вчепилися в кермо, виказуючи приховане напруження. Верткий знову заметушився. Він то витягав, то ховав брудний носовик, витираючи ним шию й долоні.

— Під’їжджаємо! — сказав він хрипко, лише для того, щоб порушити гнітючу мовчанку.

Звернувши з автостради по відлогому пелюстку з’їзду, машина в’їхала в Грюнхауз. Григорій розгорнув карту міста.

— Їдьте прямо до кірхи, потім повернете праворуч по Бангофштрассе. Це десь там.

Лікарня містилася в довгому, досить непоказному на вигляд будинку, змурованому з червоної цегли. Вікна на двох її поверхах були зафарбовані білим. Над під’їздом, освітлюючи широкі двері, горів яскравий ліхтар. В його відлиску на гребені даху тьмяно вимальовувалася металева штанга з вирізаним з жерсті примхливим гербом міста.