У задзеркаллі 1910—1930-их років, стр. 98

Більше того, такі ж риси літературного відлюдництва В. Свідзінського мало його цивільне життя. Твердження В. Шевчука, мовляв, «леґендою треба вважати думку, що В. Свідзінський практично не брав участі в літературному житті», сьогодні слід сприймати за чергові намагання притягти «образ поета», що туго піддавався радянській дійсності, під літературознавчі креслення «перебудовчої», а згодом «незалежної» доби. Насправді ж усе було інакше. Окрім частих відвідин родини Пілінських в письменницькому Будинку «Слово», В. Свідзінський майже ніде не з’являвся. Як згадує дочка поета, до батька під описувану пору навідувався на далеку харківську Основу хіба що В. Сосюра, і то, аби позичити гроші. (У найбільш оплачуваного лірика України всі гроші відбирала його леґендарна дружина Марія, щоби не пропив.) Коли ж перестали давати, перестав навідуватися й В. Сосюра.

Але життя брало своє, і притягнення ним поета до «активної діяльности» ставало на очі. Зрозуміло, що повністю відповідати тогочасним літературним канонам він не міг, так само, до речі, як і завжди. «Взагалі я оце сидів і думав, Олено Михайлівно, — листував Свідзінський до Чілінгарової ще 1932-го року, — що мені як лірикові — уже кінець, „Лета шалунью рифму гонят“. (Жалко, що не можу сказати про себе продовження цих слів: „лета к суровой прозе клонят“)». Того ж року Свідзінський взявся за античні переклади: «Свого Аристофана перекладав мало, мляво і неохоче… Наслідуючи М. Рильського, багато часу провів над вудками…»

Слід зауважити, що у своїй втечі до офіційного перекладання В. Свідзінський не був одинокий. Під описувану пору це була рятівна практика багатьох «попутників» пролетарського літпроцесу. «Революційні» мемуари Люїзи Мішель про Паризьку комуну береться перекладати осміяна у тогочасних фейлетонах «крокодилиця від поезії» X. Алчевська. До цієї ж затишної гавані також заходить один з непевного щодо офіційної лінії партії «грона п’ятірного» неоклясиків М. Терещенко. Переклади комедій Аристофана «Оси», «Хмари» й «Жаби» були здані В. Свідзінським до Держлітвидаву аж на початку 1937-го року. Вийшли друком у 1939-му.

Але цього також виявилося замало для тодішнього загальнокультурного процесу по-тичинівськи «цілувати пантофлю Папи». Пригнічений обставинами суспільного й особистого життя, Свідзінський радо хапається за чергову рятівну соломинку, підкинуту йому керманичами офіційної літератури. У травні 1935-го року, після того, як М. Бажан високо підніс його як поета на розширеному пленумі Харківського правління Спілки радянських письменників, знетямлений лірик радо береться за пропонований В. Кузьмичем переклад книжки А. Барбюса «Сталін». «Сумна альтернатива, — коментує він цей крок у листі до О. Чілінгарової, — або бути поетом і сидіти без грошей, або заробляти і не бути поетом».

Обкладинка книги Андре Мальро «Antimemoirs». Лондон. 1968 рік

З уваги на вищесказане, видається сумнівним наразі останнє в часі припущення дослідника творчости В. Свідзінського В. Яременка про те, що панегірик Сталіну «Нищитель рабства, темряви гонитель…», який увійшов до наступної збірки «Поезії» (1940) В. Свідзінського, нібито належить перу Ю. Яновського. Мовляв, у такий спосіб він допоміг своєму неповороткому приятелеві «пробити» книжку в друк. До того ж, виходила вона, бачте, у щойно окупованому більшовиками Львові, тож пропаґандистська мета вимагала показу представника старої ґвардії поетів, який підтримує правлячий режим.

Насправді ж Свідзінський цілком щиро намагався вписатися у повсякденну пролетарську дійсність, коли віршував про «жовтень вихровий», що «поставив нас у брамі / Життя нового і нових надій» («Жовтень», 1939). І поему «Суд», герой якої, молодий парубок Павло, уникаючи поневолення «рідним паном», еміґрує на заробітки до Америки, але й там зустрічається з безробіттям і виснажливою роботою, Свідзінський вилучив зі збірки «Поезії» лише тому, що велика за обсягом поема не вкладалася у визначену кількість видавничих аркушів. Тож про громадянську позицію «тонкого лірика», згідно з якою «даремно про волю шумів океан: / Тут владар — хазяїн, там владар пан, / А ти невільник і тут і там», світ довідався лише всередині 1980-их років.

Вугілля в горні

У книзі своїх спогадів «Розповіді про неспокій немає кінця» Ю. Смолич значив: «Про загибель Свідзінського тоді ж, у перші місяці війни, в лиху годину окупації України, українські націоналісти, що заповзялися вислужуватися перед гітлерівцями й під їхньою зверхністю заливали брудом і наклепами усе радянське, пустили дурну, провокативну поголоску, ніби Свідзінського, мовляв, „спалили більшовики“. Немов був він заарештований, замкнений з іншими репресованими в якійсь клуні, чи що, і клуню цю підпалено. Брехня пішла від самого початку: Свідзінський заарештований не був».

Слід визнати, що брехня, справді, пішла від самого початку, але від самого Ю. Смолича, який, не змигнувши оком, брехав у своїх спогадах ще й про таке: «Ми запропонували евакуаційні талони й Володимиру Юхимовичу. Але Володимир Юхимович талони прийняти відмовився, пославшись на сімейні обставини; дружина лежала тяжко хвора, нетранспортабельна, і він залишити її не міг. Тож просив відкласти евакуацію, аж коли дружині полегшає, сподіваючись, що місто взагалі не доведеться віддавати ворогові». Насправді ж дружина Свідзінського, як знати, померла ще в 1933-му році, і Смолич, будучи головою місцевого письменницького осередку, не міг цього не знати.

Також, видавши свої спогади в 1972-му році, не міг Смолич не знати й про реабілітацію В. Свідзінського «за відсутністю складу злочину» в 1964-му році. Отож брехав він і про те, що поет заарештований не був. Адже в тексті реабілітаційної справи чітко зазначено: «Свідзінський Володимир Єфимович, 1885 р. н., уродженець с. Маяново, Вінницької области, українець, письменник, БУВ ЗААРЕШТОВАНИЙ 27.09.1941 р. ЗА ЗВИНУВАЧЕННЯМ В АНТИРАДЯНСЬКІЙ АҐІТАЦІЇ» (виокремлення моє. — І. Б.-Т.). Далі пропонувалась одна з версій загибелі поета, якій на довгі десятиліття судилося стати офіційною: «У зв’язку зі станом воєнного часу евакуйований вглиб країни. Загинув під час пожежі 13.10.1941. в с. Бутирки Курської области».

Насправді ж, до евакуації в’язнів з Харкова до пуття не дійшло. Частину з них, а саме близько 1000 осіб, було спалено перед відступом більшовиків у сумнозвісному будинку на вул. Чернишевського, де знаходилася в’язниця Управління НКВС. Решту ув’язнених справді виводили з холодногірської тюрми в напрямку м. Куп’янська всередині жовтня 1941-го року. Серед них був також Володимир Свідзінський. Але у зв’язку із швидким наступом німецького війська маршрут змінили, і долю в’язнів було вирішено розв’язати на місці. Це сталося 18-го жовтня в селі Непокритому, що під м. Салтовим.

Зі свідчень учасниці тих подій, розшуканої харківським «Меморіалом», стає знати про таке. «Прибули у село Непокрите і побачили там жахливу картину: згорілий величезний корівник і гори скалічених вогнем трупів, ще палало. Селяни розповідали, що корівник підпалили з чотирьох боків, він був зачинений, і нікому не дали вийти, тих, кому вдалося вибратися, пристрілювали. Почали розтягати гачками трупи, щоб закопати. Були ще живі, страшенно обпалені. Конвоїри намагалися добити прикладами, але люди не давали, жінки кричали: „Живий, живий, облиште!“ Перенесли до порожньої хати. Дивитися було страшно — по всьому тілі суцільні пухирі, страждали жахливо. Залишили з ними солдата, мене і ще одну жінку. Медикаментів не було, лікувати нічим. Були ми так днів зо п’ять. Потім прибув ще етап (теж інтеліґенція). Німці наступали, і нас повели далі. Обпалених кинули, селянки розібрали їх по своїх домівках. Мабуть, всі повмирали. Навіщо спалили людей? Щоб позбавитися, щоб менше було тягнути, годувати».