У задзеркаллі 1910—1930-их років, стр. 97

Дружина поета Зінаїда Свідзінська померла від черевного тифу у Вінниці в липні 1933-го року. Свідзінський залишився з дванадцятирічною Мирославою на руках. Її він любив безтямно. «Та є в мене дочка, мій паросток ніжний. Буде любити мене й вечорового», — сподівався на розуміння з її боку в майбутньому. Отож, любив: писав для неї вірші й казки, робив до них кумедні малюнки, вигадував химерні історії. Якось купив двох кішечок, одну з яких назвав Чорка (була чорна), і другу — Чача: сидячи, перебирала лапками, наче танцювала: «ча-ча-ча»… Але в побуті, річ ясна, поет був безпорадний. «Згадується мені наша квартира при школі, де вчителювала моя мама, — спогадувала пізніше М. Свідзінська. — Вечір. Мама пішла на засідання, ми з батьком удвох. Я плачу за мамою. Батько бере мене на руки і несе до мами, відчиняє двері в учительську: „Зіно, Мірочка плаче…“»

Поховавши дружину і повернувшись до Харкова, В. Свідзінський поновлюється на працю у «Червоному Шляху», відбувши перед тим дворічне марудне коректорство в газеті політуправління військового округу «Червона Армія» та злиденні заробітки у Техвидаві (січень — вересень 1932 p.). Дочку спочатку залишає у дружининої подруги А. Воронець, а сам знімає куток на харківській Москалівці. Через деякий час батько з дочкою оселяються разом на Новоселівці, по вул. Сухаревській, ч. 49. І вже від 1936-го року незмінно мешкають на Основі, по вул. Лютівській, ч. 29.

Про тогочасний цикл віршів, присвячений пам’яти З. Сулковської, зокрема, В. Шевчук значить: «Ця смерть була одним із найболючіших ударів його долі. Однак він не зламався, а, беремося судити, відкрив у своїй душі нові, незвідані глибини — найвищий розвиток обдарування Свідзінського фіксується саме у 30-ті роки, після цієї смутної події». Насправді ж, як стає знати, справжньою причиною поетичного піднесення В. Свідзінського було його безтямне захоплення О. Чілінгаровою. Навіть одіозний цикл «Зрада», який довгі роки заколихував уяву довірливих дослідників, пов’язаний з іменем цієї фатальної для поета жінки.

Отож «Олена Михайлівна», «мила Леночка», «Леся», до якої звертався «Свердлик», «Сведлик або Свердляр» (як підписувався В. Свідзінський у своїх листах до О. Чілінгарової), не надто жалувала бідного поета. «Часто згадую про Вас, мила Олена Михайлівна, і дуже хочу Вас бачити», — листував поет у липні 1932-го року з Вінниці, куди примчав рятувати дружину від самогубства. І тим самим липнем, але ще не поїхавши з Харкова, до неї ж, кам’янець-подільської музи, у відпустці: «Дуже часто згадую Вас і наші зустрічі, особливо останню, коли так не хотілося з Вами розставатися і коли я так безбожно довго сидів у Вас. Недурно Цампа так завзято не мене гавкала — вона передчувала, що цей гість нахаба. Або ж вона чула, як Ви уже два (чи три) рази сказали мені, що Ви мене не любите».

Саме такі, інтимного кшталту послання В. Свідзінський не припиняє висилати до своєї обраниці протягом кожної одної розлуки з нею. Ті останні траплялися здебільшого під час літніх відпусток — чи то поета, а чи його коханої — адже у самому Харкові В. Свідзінський мав змогу бувати в Пілінських мало не щодня. Саме на прикладі цього ліричного листування вільно простежити розвиток бурхливого (принаймні так здавалося поетові) роману. Часом воно мало вигляд кумедних листівок з малюнками і жартівливими «звітами»: «Дорогая Леночка! Ластівки, відлітаючи в ирій, шлють Вам привітання. В. Свердлик» (10 жовтня 1935 p.), «Вітаю Вас з радісним днем і цілую обидві ручки. Сведлик» (31 травня 1935 p.). Іноді виглядало просто смішно, себто сумно: «Я рибалив з 10 до 4, а потім пообідав так: борщ, свинина, котлетм, вареники і два компоти» (17 вересня 1936 p.), «Їм безперестанку. П’ю силу горілки» (16 червня 1941 p.).

Хоч в основному це були цілком бадьорі листи п’ятдесятирічного коханця, життя якого, на думку теперішніх дослідників, мусило спинитися після розриву з дружиною. Чи він мав втопитися в харківській Лопані на знак солідарности, коли та померла від неправильно поставленої діягнози? Та нічого подібного! «Я живу як вперше і нічогісінько не роблю, не пишу, не перекладаю й навіть не читаю, — мало не в пику сучасному „поховальному“ літературознавству писав поет до Чілінгарової в липні 1936-го року. — Коли я приїду, Ви, мабуть, не пізнаєте мене — так я схуд. Я живу життям абсолютно здорової людини і роблю все, що мені заборонено: купаюся по кілька разів на день, печуся в воді, ловлячи рибу, ходжу без кінця, іноді сиджу в тіні дерев голий, на вітрі, кілька годин, п’ю воду з річки і озера…»

З такого дива поет навіть перейшов на ліричну прозу, закинувши віршування і витинаючи замість того жартівливі оповідки на зразок отакої: «Сьогодні о 9-й ранку я сидів на порозі і з нахабністю запеклого буржуя їв виноград. В цей момент мимо проходив трамвай. Раптом усі пасажири посхоплювались з своїх місць, замахали до мене руками і крикнули в один голос, мов на команду: „А де ж Леночка Чілінгарова?“ Розгубившись од несподіванки, я упустив з рук тарілку і крикнув перше, що спало на думку: „А поїхала в Геленджик!“ Я ще встиг почути, як усі разом сумно протягли: „А-а!“ — і трамвай зник. От така пригода». (21 вересня 1936 р.)

А що ж сама Леночка? Чи ставилася з розумінням до вже немолодого донжуана? Чи відповідала йому взаємністю? А чи разом з сестрою тішилась на дозвіллі з творчих потуг старого сатира? На бережку одного з листів, у якому поет розводиться про свій від'їзд до Коктебеля, мовляв, «а 3-го будемо думати про Вас», завважуємо цинічну нотатку М. Пілінської: «Це у вагоні! Буде думати! Жах!» Коментарі, як кажуть, зайві: «Показала зуби, як ікла, / Засміялась, свиснула, зникла».

Харків. Будинок вокзалу південних залізниць. 1930-ті роки

Хмари, оси, жаби

Період творчого життя В. Свідзінського після виходу його збірки «Вересень» у 1927-му році характеризується повним мовчанням. З одного боку, хоч як наполягали з цього приводу всі радянські дослідники, професійним поетом він таки не був. Себто, не рахував офіційних карбованце-рядків, оскільки поезією на хліб не заробляв, маючи для того інші заробітки. Слід зазначити, що загальний наклад поетичних збірок В. Свідзінського, одна з яких до того ж була видана коштом автора, становив за його життя всього лише сім тисяч примірників.

З іншого боку, загумінковий досвід камерного поета, чиє спілкування з радянською дійсністю мовою Софокла й Архілоха лише в силу культурної кондовости режиму нагороджувалося замовчуванням, а не розстрілом — цей досвід короткозорого книжника, переінакшений в тріснутих скельцях пенсне, свідчив про існування дивної породи людей, для слабкого зору яких вигляд римської когорти на марші чи відпочиваючих мавок з лісовиками був більш звичний за портрети вождів у голові колони демонстрантів, що переможно вступає в прохід між вулицями, утворений внаслідок зруйнування в Харкові ґрандіозного Миколаївського собору. І тим не менш.

Після владарювання в Україні російського прокуратора Постишева, яке успішно завершилося низкою номенклятурних харківських самогубств і перенесенням столиці УРСР до Києва, дійшла черга також до рішучих заходів на літературному фронті. Назагал з «попутниками» було ніби як покінчено, але залишалися ті, хто по своїх редакційних закапелках, як писав натоді «Більшовик України», «докладав всіх зусиль до того, щоб створити свою фашистську термінологію, вигнати з української мови всяке слово, схоже на російське». Свідзінський з його безоглядно-поетичними «туркавками», «прицвітнями» й «полельомами» якнайкраще надавався до образу жертви. Тому-то й мовчав, не друкувався, обпікшись свого часу на власному «формалізмі».