У задзеркаллі 1910—1930-их років, стр. 94
«Пізніше, в Москві, коли Україну геть залишено і ми працювала в українських установах при Партизанському штабі, — значить у своїх спогадах Ю. Смолич, — стало відомо, що Любченко в окупованому Харкові відразу виринув на поверхню — працював у гітлерівській націоналістичній газетці, виступав перед людьми і розвинув заповзяту антирадянську, контрреволюційну, зрадницьку діяльність. Чи й ті його статті та виступи — з брудними інсинуаціями на радянський лад та брехні про Хвильового». При тому під «брехнями про Хвильового» мався на увазі нарис А. Любченка «Його таємниця», в якому описувалася їхня спільна з автором «Вальдшнепів» поїздка по українських селах у голодному 1933-му році. Що ж до самої «Нової України»… «Газета, скільки мені пригадується, не скидалася на німецьку, — свідчить А. Гак. — В ній можна було натрапити статті на будь-які теми, нариси, спогади, фейлетони, кореспонденції з місць тощо. Одне слово, людям було що читати в „Новій Україні“. Навіть Смолич з Полторацьким, повернувшись у 1943 році до Харкова, одразу ж побігли визбирувати по всіх „сарайчиках“ (Смоличів термін) примірники „Нової України“. І, можна бути певним, вони їх перечитували від цурки до цурки».
Згадуючи про подальші занепадницькі тенденції в діяльності А. Любченка, варто, мабуть, зазначити, що попри всі негаразди особистого життя письменника, далеко не через своє відступництво та подальше існування на «окупованій території» він залишався смертельним ворогом для радянської системи. Гнівні статті, у яких він розкривав справжню суть червоного режиму, вперше для колишнього підрадянського люду якнайдошкульніше затаврував весь той звіринець, бестіярій і пандемоніюм протиукраїнського офіціозу, представники якого запивали під ту пору евакуаційним кумисом власні заздрощі й злобу на відчайдухів-залишенців, яким хоч раз у житті випало щастя сказати правду. «Був Є. Фомін, але коротко, — нотував А. Любченко у щоденнику. — Каже, що мене там клянуть. Всі мої статті знають, переказують зміст один одному, але читала їх тільки верхівка, в загальному ж середовищі фігурують тільки назви та усні перекази. Була про мене „нищівна“ стаття в „Комуністі“. Панч на якихось зборах потрясав руками й висловився отак образно: „Хотів би я зазирнути в череп Любченка, в його мозок — що він думав, коли зважився на отаку чорну зраду!“ Ха-ха! Втер я тобі, енкаведистський виродку, твого довгого й перебитого носа! А Стебун, коли до кімнати зайшов якийсь чоловічина, подібний до мене, і хтось сказав „А мені видалось, що це Любченко“ — Стебун патетично вигукнув: „Коли б це Любченко, я враз розрядив би у нього увесь оцей бравнінг!“ Проте більшість, як каже Євген, дивуючись моїй сміливості, в той же час глибоко заздрять мені».
Сентиментальна історія
Остання осінь перед відходом більшовиків стала для Харкова воістину «золотою», ба навіть «багряною», чи пак «червоною». «Хіба ми забуваємо, — питався Любченко у своєму зверненні до зацілілих абориґенів, — як під час боїв на околицях міста швидко мчали по кварталах від об’єкта до об’єкта машини, звідки вискакували патентовані палії з червоними зірками на шапках? Вони поспішно творили своє чорне діло. Скрізь спалахували величезні пожежі. Гинуло добро, добуте тяжкою працею, але ніхто й не смів підступитися на захист, бо його тут же ждала куля від спеціяльно поставленої варти».
Чи випадкова була пожежа, що виникла поблизу місцевого Клюбу письменників, а чи зайнялося в результаті підпалу — це питання нині вже нікого не хвилює. Ясно одне: у тому полум’ї згоріли не лише архіви ВАПЛІТЕ та інших радянських літугруповань, але й літературні репутації. Складніше виглядає справа з рукописами: одні стверджують, нібито вони всупереч широко цитованому тут Булґакову також згоріли, інші нахабно заявляють, що ніяких рукописів не було. Що начебто пожежа знищила не стільки надії, скільки докази. Докази непроглядної номенклятурности українського письменства 1920—30-их років, його кричущої бездарности у вигляді численних «вершників» та «мазайлів» або у кращому випадку його безпросвітної сірости.
Час, як знати, вимірюється публікаціями. До М. Грушевського, і тоді, коли М. Хвильового не видавали. Від початку 1990-их років, коли у відродженому в Харкові «Українському Засіві» вперше після п’ятдесятилітньої перерви почали друкуватися твори А. Любченка «окупаційного» періоду, і зокрема його «Щоденник», минув не час, а ціла епоха обернення речей. По-перше, розвалилася Імперія, змінивши долі і біографії. У місцевому Молодіжному парку відшукали могилу М. Хвильового — офіційні нащадки тих, хто його допіру цькував; у тамтешньому Літмузеї швиденько проголосили «національним героєм» пролеткультівця М. Куліша та іже з ним; у вимерлому Будинку «Слово» виставили «літературний» піонерський пост біля квартири К. Гордієнка. («Ну, Кость Гордієнко, — згадується при тому „Щоденник“ А. Любченка, — завжди був людиною неповноцінною, справляв враження недорозвиненого, притурканого, заляканого, взагалі… трохи псих»).
Аркадій Любченко. Київ, 1930-ті роки
Що ж до постаті самого А. Любченка, а також його місця в історії літератури, то навіть за часів «незалежної» евфорії нічого не змінилося, і, переінакшивши горопашного О. Веретенченка, вільно було зазначити, що «усім прощається на світі, і тільки Любченкові — ні!» У даному випадку спрацьовує специфіка масової свідомости, коли за Любченком, наче голодний вовк (BOB?), пантрує небезпека стати рабом однієї теми. Перетворитися на суму людини і ярлика, адже харизматичність автора «Щоденника» очевидна.
А. Любченко не був, як знати, на фронті. Слідом за Д. Нитченком, він цілком доречно міг би спитатися: «За що воювати? Що боронити? Оте безпросвітне, безправне животіння? Оте безконечне і брутальне нищення всього, що зветься українським? Боронити отих, хто душив і душить мій безталанний нарід?» І тим не менш, після війни він «пішов по життю» «навіть після смерти! — з наличкою „коляборанта“ і „запроданця“». Ось так пише людина, пише і в якийсь момент стає заручником теми, без огляду на будь-які свої попередні «вертепи»…
Якось уже воно склалося, що вихід друком «Щоденника» А. Любченка окремою книжкою в Україні наприкінці 1990-их років співпав з появою ґрунтовного дослідження В. Гайдабури «Театр, захований в архівах», присвяченого сценічному мистецтву в Україні у 1941—44 роки, а також зі з’явою книги другої спогадів Г. Костюка «Зустрічі і прощання», видрукуваної в журналі «Кур’єр Кривбасу», що починається з опису часів воєнного лихоліття. Можливо, це невипадково, і «нам все треба знати про другу світову війну, навіть з такої контроверсійної точки зору», як значить Ю. Луцький у передмові до «Щоденника» А. Любченка. Адже постійне відновлення пам’яти, що називається культурою, здійснюється не за рахунок державної політики, а завдяки зусиллям окремих людей.
Хоч автор сих рядків, перечитуючи виданий в Україні «Щоденник» А. Любченка, подарований сином письменника якраз напередодні чергової річниці «звільнення Харкова від німецько-фашистських загарбників», і щоразу здригаючись при тому від вибухів ювілейного салюту, має необережність у те «відновлення пам’яти» не вірити. Адже столітній ювілей Любченка так і залишився нереалізований, а його твори воєнного періоду так і не були видрукувані. І все частіше, пишучи про це у «звільненій» та «незалежній» Україні, посеред офіційних свят і церемоній, вчуваєш знайоме, телефонно-булґаківське: «Варенухо? Не носи ніде телеграми…»