У задзеркаллі 1910—1930-их років, стр. 91

Як політично неблагонадійного, Г. Хоткевича було вислано спочатку до Курської губернії, а потім у Воронеж. Доля склалася так, що до Харкова він повернувся тільки після 1917-го року. Звісно, пролетарські настрої не втішили «народницьке» серце кобзаря-патріота, він свідомо відходить від політики, вдруге одружується, але також намагається вплинути на створення «нової» культури, сподіваючись виховати з неї «українську». Г. Хоткевич редаґує літературно-громадський тижневик «Гасло», читає лекції про кобзарів, організовує капелю бандуристів, робітничій хор. У 1921—1928-их роках викладає українську мову в Харківському зооветтехнікумі, а від 1932-го року веде створений ним кляс бандури в Харківському музично-драматичному інституті. Серед літературних надбань цього часу — тетралогія «Богдан Хмельницький», повість «Довбуш», драми «О полку Ігоревім», «Село в 1905 році».

Після розстрілу Г. Хоткевича в 1938-му році його родина жила в селищі Високому, що під Харковом. До речі, у будинку, який письменник придбав на гонорар за видану збірку його творів. Фактично це був виселок, де жили люди багатьох, щось близько двадцяти, національностей. Жити було тяжко, друзів родина не мала, влаштуватися на роботу комусь із родичів репресованого було неможливо. Тож вирішили їхати до Києва, де Хоткевичів не дуже знали. Це єдине, що могло врятувати. До того ж, усе вирішував іспит дочки Хоткевича у київській музичній школі, дата якого була призначена тим самим фатумом саме на 21-ше червня 1941-го року. Його Галина Хоткевич успішно склала, тож із переїздом до Києва було остаточно вирішено. У цей день родина ночувала у Григорія Кочура на Подолі в його однокімнатній квартирі, раділа, будувала пляни… А на ранок, як знати, оголосили війну. До речі, перші німецькі бомби впали саме на Поділ.

Так само, як решті репресованих родин українських письменників, яким «не полагались» евакуаційні талони, під час Другої світової війни Хоткевичі залишалися у звільненому з-під більшовиків Харкові. Разом із архівом батька-письменника. Зрозуміло, що до війни про передачу архіву «офіційним» органам не було й мови. Не дуже ним переймалася також нова влада. Нині мало кому знати, що заопікувались архівом Г. Хоткевича лише у Львові, куди його родина переїхала з Харкова у 1942-му році і де її прийняв професор М. Рудницький. Архів Г. Хоткевича розмістили в Бернардинському костьолі. Але більша частина, яка займала дві великі скрині з книжками та бандурами, поїхала з родиною далі. Тож зі Львова, де Галина Хоткевич уже почала ходити до ліцею, а її мама влаштувалася на роботу, довелося рушити далі на захід — через Польщу, Угорщину. Скрині з архівом завжди були поруч. І вже влітку 1944-го, коли 13-річна Галина в дорозі загубила маму, своєрідний фатум родини Хоткевичів знову заявив про себе.

Отже, в часі, коли румунські партизани відкрили Червоній армії кордон, дочка з мамою опинилися по різні його боки. Згодом, приставши в дорозі до гурту акторів-утікачів, мала Галина опинилася в Лодзі, у родині Кіреєвих, які й допомагали надалі в мандрах. Що ж до горопашного архіву Г. Хоткевича, то одного дня, коли всі вкотре втікали від фронту, що наближався, Галину встигли посадити у вагон, збрехавши, що батькові скрині їдуть слідом товарним потягом. Отак навесні 1945-го дівчина опинилася в Німеччині.

Згодом стало знати, що в місці, де залишився архів Г. Хоткевича, було влаштовано військовополонених. Усі вони були хворі на сухоти, тож згодом їхній табір спалили. Там згоріле все — книжки, листи, бандури… Після чергової втечі Галину Хоткевич разом з родиною Кіреєвих розшукав під Реґенсбургом, де вони тимчасово замешкали, загін французького Червоного хреста. Його представники мали послання до рятівниці Ольги Кіреєвої від її сестри, що жила у Франції від 1917-го року. Тож виїхали туди всі разом.

Обкладинка книги Гната Хоткевича «Музичні інструменти українського народу». 1930 рік

Уже в Парижі, на святі українців 1946-го до Галини Хоткевич підійшла незнайома жінка й передала записку від мами, в якій були адреси таборів у Чехії та Австрії, де вона перебувала з братом Богданом. Але розпочалося полювання загонів СМЕРШ, тож мама з братом втекли до Словаччини, де їм допомогла родина В. Антоновича, друга Г. Хоткевича. Згодом хтось таки їх виказав, повідомивши, що вони — втікачі з Радянського Союзу.

Після радянських таборів, звідки жінка Г. Хоткевича вийшла у 1957-му, а син Богдан у 1956-му році, вони зустрілися спершу в Києві, а потім у Львові, де їм допоміг професор Лазаренко, колишній ректор університету з Харкова, що опікувався родиною ще під час війни. Він запропонував дружині Г. Хоткевича посаду «збирача каміння» на Гуцульщині у Франкових місцях. Згодом вона переїхала до Криворівні, де прожила 8 років, працюючи в будинку-садибі І. Франка. Померла у 1974-му. Богдан Хоткевич, який під час війни свідомо подався до лав німецького війська і якого в Україну разом з іншими полоненими привезли в залізній клітці вже у 1946-му, працювати після радянських таборів не хотів, мовляв, уже напрацювався. Написав сценарій «Кам’яної душі» Г. Хоткевича, хотів вступити до інституту, потім несподівано зник, покинувши родину.

Вже за «незалежних» часів дочка Хоткевича щоліта навідувалась до Харкова з далекої Франції. Майже інкогніто жила в маленькій кімнатці «для приїжджих» у відділку місцевого Руху, ходила вулицями рідного міста, яке вона покинула більше ніж півстоліття тому, згадувала дитинство і юність. Скромна, ввічлива жінка, чия життєва вдача завжди нагадувала про гірку долю її батька, видатного українського письменника, етнографа й музиканта Гната Хоткевича, розстріляного в 1938-му.

Аркадій Любченко й BOB

Усім поважним ювілярам сучасности, яким доля судилася пережити роки воєнного лихоліття, чи пак «Великої вітчизняної війни» (BOB) не в затишку «трудового тилу», а безпосередньо в горнилі «нового порядку» (себто на окупованих Великонімеччиною радянських теренах), пощастило в тому, що протягом мирних 1920—30-их років усі вони встигли надбати «пристойного» творчого доробку: чогось такого вагомого й гідного високого імені радянського написати, змалярувати чи поставити в театрі. Саме завдяки цій спадщині такі одіозні донедавна для радянського офіціозу постаті, як Віктор Петров, Василь Єрмілов чи Йосип Гірняк, так чи інакше, потрапили до ювілейного пантеону української культури. Хоч би й в якості пасинків тієї останньої.

Аркадій Любченко. 1920-ті роки

Скажімо, згаданого В. Петрова, що свого часу об’явився в окупованому Харкові в німецькому мундирі, почавши видавати офіційний журнал для «осту» назвою «Український Засів», для нинішніх ювілейних комісій «рятують» його довоєнні «Романи Куліша», а також поважна наукова діяльність. Такого ж рівню «залишенець» наразі вже від мистецтва В. Єрмілов устиг ще за пролеткультівських часів засвітитися як запеклий деконструктор «усього буржуазного» в малярстві, запропонувавши разом з В. Поліщуком цілком утилітарний «революційний» конструктивізм і спроектувавши, наприклад, ліжко для кохання. Навіть незрівнянний Й. Гірняк, що під час війни театрально «обслуговував окупантів», і той безпосередньо спричинився у 1920-их роках до розбудови радянського мистецтва вже в театрі. Натомість А. Любченка, здається, нічого не рятує.