У задзеркаллі 1910—1930-их років, стр. 90

Анрі Барбюс і Пьотр Іонович Баранов. 1928 рік

З огляду ж на те, що «головний споживач у мистецтві», себто пролетаріят, ще не мав жадного уявлення про свої власні форми в літературі, крім зазвичай революційности її змісту, було вирішено «перший період творення пролетарського мистецтва» формувати шляхом наслідування форм старих.

Отже, наївно довірившись ліберальним постановам ЦК ВКП(б) щодо «тактовного й обережного ставлення» до «попутників» та «засудження „компихи“ пролетарських письменників», X. Алчевська відкриває для себе новий період творчого життя — період соціяльного замовлення. «Схотілося мені вперше більше ніколи нічого в літературі не писати безвідносно до мас і виключно до себе. Забаглося в темах своїх змахнути ширше й поважніше своїм крилом», — бадьорилася з цього приводу поетка, намагаючись увійти в «нове життя» власними оповіданнями «Килина», «В Аджаристані (тип юного комісара з Баку)», «На гапонця», «Соціяльна рівність».

Також варто згадати черговий факт з тодішнього життя поетки, який, за її словами, «дуже сильно вплинув на напрям думок і писань», посприявши подальшому «вживанню» в соціяльне середовище. Це було виголошення Анрі Барбюсом промови «Про цілі й напрямки літератури», що відбулося восени 1927-го року в харківському Будинку Блакитного. Мовилось, отже, про те, що «обов'язком чесного супроти мас літератора є не працювати над самим тільки літературним „триндиканням“ для вироблення форми або для розваги себе й інших, а в підпорядкуванні своїх творів великим всесвітнім законам руху, страждання боротьби і поступу». Чи треба це було «попутникам»? Чи співпадало з їхнім, аж ніяк не «революційним» світоглядом? Часу на розмірковування над цим нова влада не залишала. «Отак часом трапляється в житті несподівано еволюціонувати не в той бік, куди йшла раніше», — підсумовувала X. Алчевська свій творчий доробок.

З часом не лише її творчість, але й сама Христя Алчевська виявилась непотрібна новій владі. «Для тієї літературної молоді, що боролась в боях громадянської війни, я, звичайно, могла б видатись лише тим, чим є стара сова для повної життя пташини…», — сумно визнавала поетка. Що ж до «патріотизму» або «народности», то ці форми колишньої «любови» поступово відмирали, набираючи вигляду пролетарської ненависти до ворогів. «Тобі, заляканий народе, / оцей присвячую я спів», — прозрівала поетка природу будь-яких «національних» почуттів.

Відповідь офіційної партійної критики не забарилась. У 1923-му році глузливий фейлетоніст з «Вістей» називає X. Алчевську «крокодилицею від поезії». Також одна з одіозний згадок про її творчість містилась у бібліографічному довіднику А. Лейтеса і М. Яшека «Десять років української літератури», виданому 1928-го року, в якому, зокрема, зазначалось «Від 1916-го року X. Алчевська майже замовкла. За весь час надрукувала кілька віршів у „Червоному Шляху“. Займається педагогічною діяльністю». Як бачимо, «революційний» період творчости поетки не брався до уваги. Нарешті, року 1929-го у зверненні до високого літературного начальства в особі С. Пилипенка знетямлена Алчевська вже сама, зрозумівши приреченість власного «Вибраного», вигукує з жахом: «Нечувана річ трапилась мені з моїми творами і 25-літньою працею моєю на терені поезії. Роки напруженого літературного життя — цей безкорисливий дар рідному народові — видалися нецікавими для майбутніх поколінь». І цитує рішення рецензента як остаточне: «Цілком не варто друкувати цих її поезій; вони нам — нецікаві!» Тож двотомна збірка «Вибраного» X. Алчевської, заплянована у Державному видавництві України на 1930-ий рік, так і не побачила світу.

Смерть Христі Алчевської не була трагічна. 49-річна жінка померла в Харкові на руках у свого брата в жовтні 1931-го року, оскільки родинний маєток народолюбних Алчевських (той самий, де вперше в Російській імперії було встановлено погруддя Т. Шевченка) продали за борги. Тиха смерть милосердно дозволялася пролетарською владою, адже до того часу більшовицький корабель історії майже позбувся «попутників» у літературі, готуючись до гучних політичних процесів, партійних покаянь і самогубств. Посмертним акордом для тих «попутників» була висунута І. Сталіним разом з відданим йому «старим пролетарським письменником» М. Ґорьким постанова про обов’язковий для всіх письменників метод соцреалізму. І це вже зробило неможливим будь-які, навіть «ширші й поважніші» помахи поетичними крилами, поклавши край у царині не тільки форми, але й змісту в українській радянській літературі. Не кажучи вже про здоровий «національний» глузд.

Гнат Хоткевич: Камінна душа фатуму

Щодо непотрібности, а також вилученння з «нового» пролетарського життя представників старої письменницької ґвардії вільно буде зауважити, як над деякими з них ніби як тяжів фатум, своєрідне випробування життям і смертю. Так, ім’я Гната Хоткевича довгий час замовчувалось в Україні, через що його родина, відбувши свої поневіряння в кінці 1930-их, під час Другої світової війни змушена була виїхати за кордон.

Гнат Хоткевич

Так уже сталося, що всі добрі наміри Г. Хоткевича завершувались трагічно. Потяг до інженерного конструювання приводить його до Харківського технологічного інституту. Ще в студентські роки юнак захоплюється сценою, організовує вистави для селян. Виходить друком перше оповідання «Грузинка» Г. Хоткевича, опубліковане у львівському журналі «Зоря» в 1897-му році, а в 1899-му під псевдонімом «Гнат Галайда» з’являється книжка «Добром усе переможем». У тому ж році автора висилають в 24 години з Харкова за участь у студентських заворушеннях. Він пристає бандуристом до хору Миколи Лисенка, мандруючи Україною.

Згодом у студентах Г. Хоткевича відновлено, був навіть захищений диплом, у якому розглядався ориґінальний проект паротяга. Усміхалася викладацька кар’єра, наукова подорож за кордон, але Г. Хоткевич обрав скромну посаду інженера в Харкові.

У 1902-му році вперше в історії кобзарства Г. Хоткевич організовує виступ кобзарів і лірників на 12-му Археологічному з’їзді у Харкові. Там же виступає з промовою, критикуючи уряд за перешкоди в розвитку кобзарства та української пісні. Поліція робила обшуки в його квартирі, переслідувала його, арештовувала, навіть висилала за межі України. Але він, повернувшись, знову брався за улюблену справу. В 1902-му році Г. Хоткевич організовує в Харкові робітничий аматорський театр, в часі революції 1905-го року очолює страйковий комітет у залізничників. Коли царські війська придушили виступ пролетаріяту в Харкові, Г. Хоткевич переходить на нелеґальне становище, а згодом еміґрує в Галичину, де проводить шість років. Натоді ним були написані «Гуцульські акварелі», «Камінна душа», «Авірон», трилогія «Лихоліття», п’єса «Довбуш». У 1909 році організовує перший у цьому краї драматичний гурток, який згодом розрісся у справжній Гуцульський театр. У 1907-му році виходить його перший підручник гри на бандурі.

І все б нічого, але дружина, Катерина Рубанович, не витримавши злиднів кочового життя, лишає чоловіка, виїхавши з трьома дітьми до Москви. Подався було до матері, яка мешкала в Києві, сам Г. Хоткевич, але був заарештований і потрапив до в’язниці, з якої його знову перевели до Харкова, звільнивши вже у 1912-му році. У 1913-му році він несподівано стає редактором літературного журналу «Вісник культури і життя», продовжує працю над романом «Берестечко», відновлює діяльність робітничого театру в Харкові, відкриває у Харкові майстерні з виробництва гуцульських сувенірів і навіть збирається привезти започаткований ним перший на тодішніх теренах Австро-Угорщини селянський театр із неписьменних гуцулів для показу до Харкова. В якийсь момент все вже було залагоджене й актори чекали на кордоні, аж тут знову клятий фатум. Сталися вікопомні події в Сараєво, коли вбили ерцгерцога Фердинанда. Почалась Перша світова війна.