У задзеркаллі 1910—1930-их років, стр. 86

Прикметно, як, зокрема, Б. Ґройс з І. Кабаковим так само простежують ґенетичну спадковість даного напряму, вважаючи, що «соціялістичний реалізм продовжує безперервну російську традицію російського століття». Але хіба тільки соцреалізм? Ту ж поступальну функцію, але вже щодо нинішнього постмодернізму, завважує М. Липовецький, мовляв, «середньовічне російське блазнювання, так само, як аналогічний щодо нього античній цинізм, для своїх епох було чимось на кшталт постмодернізму». Спитаймося, а в Україні? «Так, то була імперія. Хоча як подивитися… — носталґує О. Яровий. — Вона тільки те й робила, що гнітила — копійчаним хлібом, безкоштовною медициною, добротною загальнодоступною освітою, мільйонами українських книжок, дармовими квартирами, письменницькою славою…» Зокрема, Н. Зборовська називає таку дезінтеґрацію інакше, розподіляючи новітню літературу в Україні на «карнавальну» (Ю. Андрухович та інші «бубабісти») і «мітологічну» (О. Ульяненко, В. Медвідь, Є. Пашковський). Насправді ж ходить про звичайнісіньку тоталітарну травму психо-соціяльного характеру, коли все нове й невідоме (навіть для літературознавця) нахабно заступає добре знайоме й патріярхальне, з чим ти донедавна дружив по життю (як, наприклад, Н. Зборовська — із вищезгаданими «мітотворчими» авторами з київської «Нової Літератури»). «А що, невже ніхто не розуміє, що геть уся ця філософія викликана не ідеями, а всього лише неконтрольованим круговоротом сексуальних потягів та алькоголю?», — підказує І. Яркевич. «Невротична маячня алькоголіків у рідкісній солідарності зі зголоднілими піхвами лунає загальним постімперським гуком», — констатує А. Шарґунова. Справді, жадної теоретичної новації тут не знаходимо, натомість будь-яка революція — це насамперед теорія в дії, а також підставляння своєї власної нігілістської пропозиції навзамін історичному цілому. Тож пещення персональної травматології з лобіюванням відповідної, знайомої автури не надається до «категоріяльної» методики в літературознавстві.

Подібної думки щодо «мітотворчости» з історико-культурною бородою дотримується також Ю. Тарнавський, вважаючи, що зокрема «шістдесятники використали методи соцреалізму, який краще за все розглядати як викривлений романтизм», і забуваючи згадати про місцезнаходження джерел цього «відкриття» у відомій «парадигмі Чижевського». Але ж будь-яка метода — чи то розподілу на «вопрекистов» і «благодаристов», а чи на «карнавальщиків» і «мітотворців» — це повний синонім до слова «альґоритм» і, отже, так само повно суперечить епітету «творчий». Себто виходить, що в нашім номенклатурнім підсонні все підлягає механістичній періодизації? Якщо за Чижевським художні напрямки чергуються від екстравертного (Ренесанс і клясицизм) до інтровертного (барокко й романтизм), то де ж тут місце для соцреалізму? А тут ще Ґрінберґ, згадаймо, називав його на початку нашої статті казусом у загальній історії модернізму. Хоч якщо зважити на тривалість у часі всіх перерахованих вище напрямів (приблизно по 150 років кожен), — то й модернізм не дуже витримує хронологічної критики… До того ж, як значить О. Джумайло, вже «модернізм стикається з необхідністю визнати спірний характер будь-яких уявлень про реальність». То що ж тоді казати про реалізм, тим паче соціялістичний?

Очевидно, і модерн з аванґардом, і соцреалізм з Гончаром були зметені з часом політкоректною хвилею «гарного ставлення до коней» в історії літератури. Пильна увага до корифеїв минулого, а також скидання їх у такий «уважливий» спосіб з корабля Еволюції виявляються на сьогодні більш дієвими та руйнівними за кіч, яким був для мистецтва соціялістичний реалізм високого періоду. Монстрів соцреалізму нині намагаються на постструктуральний копил перевести до затишного болітця якісної, чи пак масової культури, чим вони нібито й були в уявленні свого колишнього начальства і, відповідно, читача. Але до справжнього мистецтва навряд чи пасує критерій якости й тим паче масовости у подібному значенні цих слів — воно займається зовсім іншими речами. І від будь-якого висхіднього стилю у тій чи іншій національній спадщині наші позачасові розумування залишають хіба що лунку формалістичну шкаралущу. Такі речі в літературознавстві неуникненні, і мова всього лише про те, до якого тому історії вони з часом потраплять і в якій літературній шерензі стоятимуть на своєму бойовому посту.

Перед іспитом (Студентка). Художник С. Налепинська-Бойчук. 1928 рік

Частина 7

СОЦІОКУЛЬТУРНА ПАРАДИГМА 1930-ИХ РОКІВ

Правда про кривду

Останнім часом пам’ять про голодомор 1932—1933 pp. в Україні поволі згасає, зм’якшується, окультурюється, переводиться в суто «державний» регістр офіційного затвердження в якості голокосту, невизнаного, тим не менш, світовою спільнотою. Амплітуда цієї пам’яти надто широка, хоч результат коливань мінімальний: заперечити, замовчати, не акцентувати на нещодавній політиці й практиці тоталітарного режиму. Так, штучно створений нею ж голодомор не визнавала радянська система, і лише у 2003 році його признала за акт ґеноциду проти українського народу система нова, «незалежна» й правдолюбна. Нарешті, вже сьогодні безпосередня замовниця «чорних жнив», демократична Росія відмовляється вважати голод в Україні за справу рук своїх історичних… Куди ж, спитаймося, бідному християнинові подітися? Кому викласти святу правду про найчорнішу кривду свого селянського буття?

Станіслав Косіор

Звісно, офіційних свідчень тієї доби про голодомор історія нам не залишила. Якщо й були, то у полові історичних канцеляризмів на кшталт «темпи колективізації», «розкуркулення» та «перегини на місцях» чорні зернятка «голоду», «людожерства» й «смерти», висіяні на поталу «дружби народів», розлетілися всепрощенною непам’яттю. Ось чому «живі» свідчення зацілілих очевидців важливіші для осягнення справжніх причин трагедії, якої зазнала Україна в 1932—33-их роках і, зокрема, «столична» Харківщина.

По-перше, чому саме Харківщина? Мабуть, тому, що саме на цій «зразково-показовій» території, до якої входили Харківська, Полтавська й Сумська області й де проживала п’ята частина населення УРСР, Москві було зручно запроваджувати методи терору проти селян України. Себто голодом вчити селян «уму-розуму», як цинічно заявляв тодішній генсек ЦК КП(б)У C. Косіор. У результаті «заходів до посилення хлібозаготівель» утрати столичної на той час Харківщини склали 2 млн. осіб, тобто від голоду помер кожен третій мешканець села.

По-друге, чи саме хліба, а не втішливого видовища бажала собі партійно-державна Москва? Насправді ж голод був обраний нею головним інструментом для втілення диявольського пляну упокорення українців. Під виглядом «боротьби з куркульством» ламався сільський хребет нації, яка довірилась була російському сусідові щодо власного права на свободу волевиявлення. У такий спосіб організовано відбувалась денаціоналізація суспільства, оскільки спорожнілі села масово заселялись переселенцями з Росії та Білорусії, за що дбав Всесоюзний переселенський комітет, створений в 1930-их роках при Раднаркомі СРСР.

Про жахливі «складові» упокорення голодом свого часу свідчили очевидці. Звичайно ж, їхнє слово важить небагато супроти пізніших офіційних постанов, відмов та заперечень. Що казати, коли навіть на спеціяльному засіданні Верховної Ради України зауважувалось лише, як «розглянувши питання про голодомор, ми виконали свій громадянський, патріотичний обов’язок», себто, по суті, вмили руки. Натомість у чорній книзі народної пам’яти, обрамленій зазвичай сухими науковими додатками, маємо констатацію фактів, де «напівживі самі повзли на цвинтар», «опухлих скидали під паркани», де «пригощали м’ясом подружки», а «сестру забили людоїди». Вмитися після цього можна хіба що кривавими слізьми відчаю.