У задзеркаллі 1910—1930-их років, стр. 76

Подальші пошуки в цьому напрямі закінчилися, як знати, фізичним знищенням провідної верстви того націоналістичного активу, що змагав проти більшовицької навали. При цьому мова не про конкретних провідників, котрі були з часом відізвані з теренів України взагалі, а насамперед про той склад суто письменницького наповнення націоналістичного підпілля, на чиї плечі лягав весь тягар визвольної боротьби. Ідеї ж футуризму, як ґрунт для подальшої розбудови єдиної національної ідеології, переходили до інших, запалюючи серця вогнем непримиренности до ворогів. Футуризм бо не визнає холодного споглядання — у вічному пошуку нових героїв, за якими можна було б іти. Але ж стражденний загал письменницької інтеліґенції 1920—30-их років був свідомий цього, коли, визнавши власні невдачі, проголошував: «Значить треба знайти такого ватажка, який би повів нас до Католицького Ренесансу. І запам’ятайте: цим ватажком може стати тільки людина фашистської вдачі: вольова, смілива, безпардонна».

Чи були такі люди в Україні 1920—30-их років? Принаймні лідер футуристів Михайль Семенко до них явно не належав. «Футуризм стал ясен всем прохожим. / Дальше было некуда леветь», — розтлумачував С. Чорний природу цього явища, по-свій інтерпретованого українськими апологетами.

Подорож до Загірньої комуни

…На перший погляд, ніби як дивно, що його не друкували. Рукопис цього автора побував на поважних конкурсах сьогодення й загубився в нетрях колективного безпам’ятства. Дивно ж тому, що світ «позачасового» Петра Нейштетера — світ героїв безвідповідальних, глибоко інфантильних і дуже самотніх. На чужині таких слобожан розпізнаєш за ображеним виразом обличчя, який вони марно ховають під бравою посмішкою. Похмурий, майже безнадійний тон оповіді. Ретельно прописані, майже реалістичні (історичні) сюжети. Усе це мало б відповідати тим «конкурсним» штампам радянської критики про «відчуження особистости в буржуазному суспільстві», або, навпаки, — про тяглість ментальних категорій автора: смутку, туги, ба навіть слобожанського туску.

Утім, існують душі, не призначені для жадної, навіть найвищої утилітарности. Фізичний час їхнього життя в літературі — майже завжди короткий, до «конкурсного» рішення, і уривається він неминучим вторгненням зла до їхнього «усміхненого» й беззахисного світу. Т. Осьмачка й В. Хлєбніков були з таких. Оскільки ці писання в іншому, не загальноприйнятому ритмі, з іншою енергетикою. Неконтрольований заряд, дивна пульсація стилю. Автор, звичайно, відданий сюжету (себто Харкову), як лицар, але й сюжети самого життя збігаються до нього, як бездомні пси, що зачули, нарешті, справжнього господаря.

Або, наприклад, персонажі. Щодо цього зауважимо, що найбільш правдиві люди в літературі, як знати, ніякі не більшовики, а письменники-фантасти з поетами-футуристами — оскільки весь час вигадують небилиці. П. Нейштетер також постійно вигадує, ґротеск і фантасмагорія — найголовніші персонажі його творів. Власне, жадних інших персонажів у П. Нейштетера й нема, а живуть в його коротеньких оповідках не герої, а привиди героїв. З одного боку, який-небудь Микихвор Беллатрамваєв, Єремія Ослопнюк або Трохим Ісакович Сказився, а з іншого — Микола Хвильовий, Майк Йогансен, Юрій Яновський, що прозирають з містичного світу Загірньої комуни у харківських оповідках П. Нейштетера:

«О четвертій годині дня, заїхавши на тротуар, на розі вулиць Пушкінської й Червонопрапорної зупинився фургон з написом „Хліб“. З кабіни вийшла довга персона невідомої статі, така довга, що й на світі не буває, відчинила задні дверцята фургону й залізла всередину. Перед тим, як залізти, персона почепила на дверцята оголошення: „Усім, того гідним, пропонуємо екскурсійну подорож до Сірої Землі“.

Першим біля фургона з’явився чоловік років сорока, невисокий на зріст, сухорлявий, з сивуватими вусами і сизуватим обличчям. Це був Гудрон Нехатько, мудрий люмпен-міщанин, що пережив фініш радянської влади, як він сам казав, з мінімумом втрат. „Великій свині — велике корито“ — такий був концентрований вираз життєвої філософії Нехатька. Оскільки він щиро вважав себе великою свинею, то завжди шукав великого корита з добірною поживою і, як правило, знаходив. Нехатько дійсно був свинею, а щодо калібру — великою свинею його можна вважати лише у місцевому масштабі. І поживу відшукував добірну, звичайно, за місцевими мірками.

Харків. Купецький спуск. 1930-ті роки

Надходив недільний вечір. Нехатько опинився в центрі міста невідомо чому й шукав невідомо чого. І от така їрунда перед очима. Нехатько взявся рукою за двері фургона й зазирнув усередину. Фургон був майже порожній. У лівому дальньому куті стояло кілька ящиків для молочних пляшок. Під правою стіною — тапчан з дощок, вкритий брудною потертою ватянкою. На тапчані лежала довга персона, виставивши підошви сорок четвертого розміру просто в обличчя Нехатькові. Нехатько спитав у персони:

— Ти ето, шо ти, млє, за чіпуху повісив?

Персона підвелась, сіла на тапчані й спитала у відповідь:

— А тобі що, повилазило, або читати не вмієш?

— Тю, млє, я тє по-людськи питаю, тє шо, трудно отвєтіть?

— Екскурсія буде в Сіру Землю.

— А шо то за Сіра Земля?

— Загірня комуна.

— Ну то сам їжджай у таке дірмо, прізвєздяний.

Сказавши так, Нехатько пішов до гастроному. Довга персона лягла на тапчан.

Швидше за все, оголошення пропонувало подорож до якого-небудь закарпатського колгоспу. Малоймовірно, що довга персона читала Хвильового. Попри всю його нечемність, Нехатько був правий: їхати з Харкова на Закарпаття хлібним фургоном — справа несерйозна.

У понеділок вранці на розі вулиць Пушкінської і Червонопрапорної люди знайшли спалений хлібний фургон. Мабуть, вночі хтось підпалив. Що сталося з довгою персоною — невідомо».

Роблячи поправку на час, мову й різницю в темпераментах, П. Нейштетера певною мірою можна вважати слобідською реінкарнацією Д. Хармса. Абсурдні побудови його оповідок, похмура іронія плюс відсутність рефлексії — усе нагадує атмосферу хармсівських «Случав» і славнозвісної «Старухи». А коли приглянемось до простоти наративу, то виявиться, що простота ця того ж ґатунку, що й у міщанських імпресіях М. Хвильового, формалістичних нюансах Леоніда Добичіна або міщансько-народницького О. Ремізова часів «Посолоні». Це своєрідне мистецтво для мистецтва, а не для конкурсів, оскільки позбавлене бажання подобатися. Хоч ниточка, що тягнеться в такому некокетливому мистецтві абсурду від М. Гоголя до М. Салтикова-Щедріна крізь прозу А. Бєлого й Ф. Сологуба — явище для сьогоднішньої «нової» літератури типове. Втім, за багатьма сучасними футуристами-постмодерністами нічого, окрім цієї старої та перевіреної традиції, не стоїть. Але П. Нейштетер, здається, нічого не приховує, хіба що нагадує про існування того ж В. Барки з «Душами содомітів» чи З. Бережана з «Повішеником»: «Коли проголошено вирок, його негайно вивели на місце страти й повісили. Коли ж, нарешті, його відрізали від шибениці, він голосно висякав носа. Потім немов би то він сказав, що він зовсім не той, кого б мали були повісити».

Як бачиться, література для П. Нейштетера — це уособлення життя, а також усесвітньої гармонії центрального опалення рідного міста Харкова. Тому, щоби здобути дещицю тепла, він зникає в літературі як у єдино можливій схованці. Усе це надає написаному особливого жанрового статусу: будь-який сюжет у його обробці стає притчею. На щастя, ця проза достатньо безумна, аби не бути солодкавою. Слобідський рай П. Нейштетера схожий на дурдом. На місцевий, відомий у світі дурдом, чи пак сумнозвісну Сабурову дачу, де перебувало безліч творчого люду: В. Гаршин, В. Хлєбніков, В. Сосюра. Що ж до пекла, то це персональне, так: своя гамівна сорочка ближча до тіла. Хоч при цьому варто говорити не про справжнє глибинне безумство, але, знову ж таки, про абсурдистську традицію: