У задзеркаллі 1910—1930-их років, стр. 71

З усієї балаганної каруселі угруповань 1910-х років лише московські «Гилея» з «Ослиным хвостом» та петербурзький «Союз молодежи» називали себе кубофутуристами. Адже футуристична голота зазвичай була на вигадки хитра, і новаторство російських майстрів полягало лише у повній відмові від типографської безликости й поверненні до емоційности рукописної книги. І хто рукописав! В. Маяковський і Д. Бурлюк, Н. Гончарова і М. Ларіонов, В. Татлін і К. Малевич, О. Розанова і А. Екстер: «Шарманкою» Є. Ґуро 1909-го року починаючи і «Помилками смерти» В. Хлєбнікова 1917-го завершуючи. Не минаючи, звичайно ж, ані збірників «Зневага громадської думки», «Сурма марсіян» і «Садок суддів», ані п’ятикутного «Танго з коровами» В. Каменського.

Pathos der Distanz

…Із зарозумілих просторікувань членів харківського Літературного ярмаркому назагал знати, що український футуризм намагався знайти форми уречевлення всього, що виступало як не-речове, психічне. Але в героїчному часі 1920-их років він ставив щодо цього тільки перші кроки. Мріялося: стануть наші герої колись, як атлети на великому олімпійському стадіоні Майбутнього… Втім, слід зауважити, що навіть ті, що поставили були в ньому ногу, другою завжди намацували бодай подоби компромісу.

«Червона Фіра»: С. Жадан, Р. Мельників, І. Пилипчук. Харків, 1993 рік

Непрості були ті справи, що переходили у тогочасній літературі «братніх» народів під московський акомпанемент. Посутня була хіба українська критика, що так, між іншим (оскільки, як вважав С. Єфремов, «футуризм бо не до історії письменства належить»), значила про лідера тодішніх ворохобників: «Семенкова поетика взагалі якось раком повзе, коли її порівняєш з поетикою російських футуристів». Але нехай уже риба буде рак: за першість саме в українській футуристичній поезії сперечаються герої «Історії українського письменства» з-під пера згаданого С. Єфремова, а саме — Василіск Гнєдов (зб. «Небо-копи», 1913) та Михайль Семенко (зб. «Дерзання», 1914). Відтак саме за Маяковським «наші футуристи увесь час жорстоко воювали та обкрадали його», не залишає нас у святому спокої критика 1930-го року. Ну й звісно, що в того асенізатора-водовоза російської поезії й шило голило, а наша й бритва не бере…

Саме така характеристика найбільш властива для початків «українського» футуристичного світогляду, чиї першоджерела слід таки шукати в італійському фашизмі, що його виплекав футуризм. Недаремно друкований орган «Пролітфронту», біля якого після розгрому ВАПЛІТЕ купчилися прибічники М. Хвильового, помістив у 3-му числі за 1930 рік статтю під назвою «Фашизм і футуризм», підписану Варварою Жуковою. Автор статті, а саме — К. Буревій (що в силу власної одіозности внаслідок ще й авторства персонажу Едварда Стріхи ховався за неоковирним псевдонімом), полемізує зі статтею Г. Калицького «Українська література в світлі націоналізму», надрукованою в «Розбудові нації» за березень-квітень і травень 1929 року. В статті Варвари Жукової чітко пояснюється, що «Розбудова нації» — це видання Проводу українських націоналістів, що перебуває за кордоном. У такий спосіб під виглядом полеміки зі статтею одного з еміґраційних українських літературознавців автор з «Пролітфронту» свідомо інформував про факт існування закордонного центру ОУН. До речі, не дивно, що В. Жуковою розглянуті саме ті числа «Розбудови нації», в яких були надруковані постанови Конгресу українських націоналістів про ідеологію і програму ОУН. Таким чином, знову під маскою цитат і полеміки — наче за славних часів «Нової Ґенерації» 1927—28 pp. — розвінчаний Стріха-Буревій подавав до відома східноукраїнського читача факт існування націоналістичної організації.

Отже, вищезгадані проблематичні питання щодо «футуризму» й «фашизму» висвітлюють, хоч як дивно, одразу декілька позицій у справі української поезії. Причому достеменно «справі», оскільки «пойео» з італійської — «робити», «уміти будувати».

Як на думку критики вже нинішнього часу, втішає дедалі інтенсивніший прихід у літературу народжених у містах, і цей симптоматичний процес триває не від сьогодні (бо ж традиційним, звичайним для нашої культури було сільське походження її творців). Згадується це не для того, щоби пройтися полегшено звиклими стежками аналогій, а щоб багато в чому для самих себе пізнати зовсім інше явище на ймення ну хоч би й «Червона Фіра» — харківське поезомалярське футуристичне угруповання 1990-их років, чиїм учителем, зокрема, був колишній поплічник М. Семенка, харківський поет-філософ В. Гаряїв.

Критика згаданих «незалежних» часів — наче одіозна критика 1920—30-их — вважала, що в шуканнях неофітів важить те, як принципово вони «одгетькуються» від т. зв. фолкльорно-пісенних традицій нашої поезії, занапащених профанацією, і пристають натомість до інших. Скажімо, до переосмислення досвіду футуристів. Так, на презентації «Червоної Фіри» в грудні 1992-го року декламувалась цитата з «Вальдшнепів» М. Хвильового: «— А за те я його ненавиджу, що саме Шевченко кастрував нашу інтеліґенцію. Хіба це не він виховав цього тупоголового раба-просвітянина, що ім’я йому легіон? Хіба це не Шевченко — цей, можливо, непоганий поет і на подив малокультурна й безвольна людина, — хіба це не він навчив нас писати вірші, сентиментальничати „по-катеринячи“, бунтувати „по-гайдамачому“ — безглуздо та безцільно — й дивитися на світ і будівництво його крізь призму підсолодженого страшними фразами пасеїзму? Хіба це не він, цей кріпак, навчив нас лаяти пана, як-то кажуть, за очі й пити з ним горілку та холуйствувати перед ним, коли той фамільярно потріпає нас по плечу й скаже: „а ти, Матюшо, все-таки талант“. Саме цей іконописний „батько Тарас“ і затримав культурний розвиток нашої нації і не дав їй своєчасно оформитись у державну одиницю.

Дурачки думають, що коли б не було Шевченка, то не було б і України, а я гадаю, що на чорта вона й здалася така, якою ми її бачимо аж досі… бо в сьогоднішньому вигляді з своїми ідіотськими українізаціями в соціяльних процесах вона виконує ролю тільки тормоза».

На відстані наслідуючи патос 1920-их, «незалежного» 2004-го року вже колишній лідер відгримілої «Червоної Фіри» С. Жадан у передмові до збірки новітньої харківської поезії так само задерикувато значить: «Що в цій антології найкраще? Найкраще в ній те, що в цій харківській антології немає жадної згадки про пам’ятник Шевченку, жадної згадки про Сковороду, про будинок „Слово“, будинок Блакитного, могилу Хвильового та інші ритуально-похоронні місця». До речі, щодо поезій самого С. Жадана, то доречною буде згадка його кумира М. Семенка, котрий значив у 1914-му році: «Ей ти, чоловіче, слухай сюди! Та слухай же — ти, чудовий цілком! Я хочу сказати тобі декілька слів про мистецтво й про те, що до нього стосується — тільки декілька слів. Немає нічого ліпшого, як розмовляти з тобою про мистецтво, чоловіче. Я берусь руками за боки й регочусь. Я ввесь тремчу від сміху — вигляд твій чудовий, чоловіче! Ой, та з тобою ж пекельно весело!

…Ах, з тобою страшенно тоскно… Я не хочу з тобою говорити. Ти підносиш мені засмальцьованого „Кобзаря“ й кажеш: ось моє мистецтво. Чоловіче, мені за тебе соромно… Ти підносиш мені заяложені мистецькі „ідеї“, й мене канудить. Мистецтво є щось таке, що тобі й не снилось. Я хочу тобі сказати, що там, де є культ, там немає мистецтва. А передовсім воно не боїться нападів. Навпаки. В нападах воно гартується. А ти вхопивсь за свого „Кобзаря“, від якого тхне дьогтем і салом. І думаєш, що його захистить твоя пошана. Пошана твоя його вбила. Й немає йому воскресіння. Хто ним захоплюється тепер? Чоловік примітивний. Як раз вроді тебе, показчиком якого є „Рада“. Чоловіче. Час титана перевертає в нікчемного ліліпута і місце Шевченкові в записках наукових товариств. Поживши з вами, відстаєш на десятиріччя. Я не приймаю такого мистецтва. Як я можу шанувати тепер Шевченка, коли я бачу, що він є під моїми ногами? Я не можу, як ти, на протязі місяців витягувати з себе жили пошани до того, хто, будучи сучасним чинником, є з’явищем глибоко відразливим. Чоловіче. Я хочу тобі сказати, що в сі дні, коли я отеє пишу, гидко взяти в руки нашу часопись. Якби я отеє тобі не сказав, що думаю, то я б задушився в атмосфері вашого „щирого“ українського мистецтва. Я бажаю йому смерти. Такі твої ювілейні свята. Отеє все, що лишилося від Шевченка. Але не можу й я уникнути свого святкування.