У задзеркаллі 1910—1930-их років, стр. 70

…Час, як бачимо, увиразнює риси хоч би й тайних «пуделів Революції», що на певному перехресті Нашої Доби на них чатує Залізна Вовчиця, про яку писав Юрій Липа. Отож за її несхибною волею час від часу до нас вертає пам'ять про тих горопашних романтиків «вітаїзму», що не зуміли оборонити свою ідею, власноруч вкоротивши власне життя. Гірке відчуття тієї пам'яти спонукає до відтворення історичної правди, звідки вже стає знати, чому жадного разу під ту пору не заарештований колишній ворохобник-чекіст Хвильовий міг дозволяти собі загравати з владою аж до власного ганебного кінця.

Харків. Вулиця 1-го Травня. 1930-ті роки

Революційні «заслуги» М. Хвильового згадана влада приховувала довгенько, тож, наприклад, його «крамольне» оповідання «Подяка приватного лікаря», написане в Чернігові 1932-го року, не увійшло до жадного з пізніше перевиданих збірників прози і навіть до найповнішого двотомника творів Хвильового, вже за новітніх часів упорядкованого М. Жулинським та П. Майданченком. Тому наразі згадати про нестримний гін Історії, себто про безвідкличну рішучість Залізної Вовчиці. Либонь, підпертий її невблаганним поглядом, нині вже знаний хемік Б. Бугаєвський, син М. Пілінської, приніс був на початку 1990-их до Харківського літературного музею вищезгаданий журнальчик «Арку», з відсутности якого допіру бідкався В. Чапленко. Тоді ж співробітник тієї установи випорпав «Подяку приватного лікаря» з купи книжкового мотлоху в місцевій книгозбірні. Нарешті, вперше від часу написання у 1932-му році, згадане оповідання видрукував харківський журнал «Український Засів» у 1994-му році. Звідки усе стало на очі: застрелений «фельдшер-петлюрівець» витворився на «лікаря-гетьманця», Суми виразно посіли місце Полтави, а сам Хвильовий здобув реальну вдачу чекіста Фітільова. «До речі, прізвище приватного лікаря, застреленого мною влітку дев’ятсот дев’ятнадцятого року в одній із сумських лябораторій — Слинько, — довідуємось з оповідання М. Хвильового. — Ім’я його Іван, по-батькові — Степанович. Жив він у повітовому городі Богодухові. Жив він на Радянській вулиці, будинок № 42. Вулиця звалась Радянською до гетьманщини, як вона тепер зветься — не знаю».

Українські коні футуризму

Давно відомо, що коли дещо з тієї реальности, всередині якої у певний час знаходиться, отримує ім’я, образ і назву, воно віддаляється від нас — і ми від нього звільняємося. Ми можемо бачити збоку. Чи надається така методика споглядання до історії українського футуризму?

Михайль Семенко

Наразі твердження про те, що «здалеку видніше», видається помилковим. Видніше — тільки у загальних рисах, в яких у відповідних книжках про футуризм вам коротко розкажуть М. Сулима і Г. Черниш. Індивідуальні подробиці стираються, меншають і стають невловними. Їх вільніше надибати скоріше у безпристрасного А. Крусанова в його «Російському аванґарді» суто хронікального кшталту, а в Україні допіру не випадало. По-свій намагався виправити наські «перегини на місцях» американський дослідник О. Ільницький у власній монографії «Український футуризм (1914—1930)». «З цієї праці навмисно усунено порівняльні екскурси, — одразу визначається він, — з тих міркувань, що спочатку варто пізнати явище, аби належно приміряти його до інших». Словом, застарілою «діялектикою» тут не пахне. Новочасною «семіотикою», до речі, також. Натомість маємо патріотичну зміну оптики, яка сприяє дослідницькій короткозорості. Це коли повсякденне життя в літературі складається не в біографію, але в автобіографічний міт.

Адже які, спитаймося, опорні символічні смисли, що їх варто було б актуалізувати для нинішнього читача — аби дати уявлення про структурно-семіотичну природу радянського письменства — існували в українському футуризмі?

Аналізуючи розхристаність розглядуваного «революційного» дискурсу, в якому М. Семенко, як значив тогочасний критик, «організує цілу „футуристичну банду“ з колишнього символіста Слісаренка, мрійного Миколи Терещенка, молоденького і задерикуватого Шкурупія, „нервово-розпатланого“ Шпола й кого там іще», навіть не варто влаштовувати постструктуралістський бенкет і роздивлятися на кашу в мисці і голові сусіди, чого так остерігається О. Ільницький. Мовляв, укрфутуризм виводять з русмату, польської офензиви й румунської сиґуранци проклятої. Виявляється, тому сприяли наші «бандити» з українських футуропрерій! «Ознаки національного в мистецтві — ознаки його примітивности», — вигукував бойовий клич голоштанних каманчів їхній ватажок М. Семенко, джиґітуючи на конику маніфестативного фіґлярства і навсібіч вимахуючи маяковським томаґавком запозичених ідей. Міг би когось і зачепити по кумполу!

Український футуризм взагалі — небезпечний оксюморон. Насамперед для «зачепленої» літнауки. Адже наразі ми маємо справу не з семантичним наповненням виразу («футуризм»), а з його безтілесною аурою («український»), яка лише надає йому особливого, екзотичного мерехтіння. Український? Футуризм? «Ніхто не заперечить, що ми кормимося літературою Москви», — значив В. Поліщук у 1920-му. Втім, не можна ж було в один віз впрягати «коня і трепетную лань — Маяковського і Сєвєряніна», — докоряв Ю. Меженко укр-футуристам ще в 1919-му. Мовляв, беручись за наслідування добрих зразків, ми не помічаємо, як нам бракує традиції.

Згадувана аура відбивала не стан сенсовости, а якраз навпаки — безсенсовість «національної» порожнечі: комункульт, комкосмос… Адже футуризм (в італійців з французами) — це повстання проти традиції, як зауважував вищеподаний Меженко, «а коли свого ворога немає, то вся бійка і все повстаннє бере форми тільки гармидеру». Хоч на тодішніх слобідських теренах це й називається натхненням: нещадно обкрадати В. Маяковського, перелицьовуючи його «Как делать стихи» на «Як будується оповідання» М. Йогансена, по-фройдистськи витісняючи по тому власні комплекси більярдними дуелями з «горланом-главарем». Щоправда, як згадує російський імажиніст І. Грузинов, його колеґа С. Єсєнін не без успіху виконував таку частівку: «Ой, сыпь! Ой, жарь! / Маяковский бездарь. / Рожа краской питана, / Обокрал Уитмана». До того ж, на виступах В. Маяковського завжди була присутня людина, яка щоразу дратувала його питанням: «Маяковський, навіщо ви обікрали поета Хлєбникова?»

Але українська Загірня комуна — від російсько-італійських «запозичень» футуриста М. Семенка до перелицьованого О. Шпенґлера в памфлетиста М. Хвильового — це споконвіку колоніяльна безпосередність у наслідуванні-обкраданні будь-чийого творчого (і не лише доробку). Іншими словами, це вияв «натхнення» в чистому вигляді (себто без огляду на авторські права), застережений з часом залізною завісою антизахідньої ідеології. Таким чином, це селянська (архаїчна) віра 1920—30-их років, що фактично переходила у пролетарське (футурне) знання. А цього не буває без бісовщини: «Я бачив, що в прекрасної жінки Революції під червоним капелюшком замість обличчя свине рило», — писав Р. Гуль ще до «Свині» М. Хвильового.

До речі, питання щодо «запозиченої» строкатої клясики маніфестів італійських футуристів і «симультанної» книги Б. Сандрара і С. Делоне при розгляді справи російського футуризму 1910—20-их років, звичайно ж, не уникнути. Наприклад, якщо згадати діяльність учасників перших московських і петербурзьких об’єднань поетів і художників, що стали відомими під ім’ям «російських кубофутуристів».