У задзеркаллі 1910—1930-их років, стр. 61

Зокрема М. Ґорький, отримавши прислану культову працю «Марксизм та емпіріокритицизм», так відгукнувся про цю подію: «Отримав книжку Леніна, став читати і — з туги закинув до біса. Що за нахабство!.. Найтяжче враження від тону книжки — хуліганський тон! Отже, так розмовляють з пролетаріятом, і так виховують людей „нового типу“, творців „нової культури“… Його суперечка „щодо істини“ триває не заради перемоги, а задля того, щоби довести: „Я — марксисті Найкращий марксист — це я!“»

Тож, не зумівши перебудуватися до вимог «нового» часу, «марксистські» інтелектуали 1920—1930-их років реалізовували себе або в тимчасовій партійній роботі в якості професійних «попутників» (оскільки «інтелектуальних» професіоналів серед пролетарів ще не було), або в специфічних «перехідних» інституціях, якими були новостворені Інститут Маркса й Енгельса під керівництвом Д. Рязанова в Москві (1921—1931) та Інститут соціяльних досліджень у Франкфурті-на-Майні на чолі з К. Ґрюнберґом (1923—1928) і М. Хоркгаймером (від 1930 року).

В СРСР період 1920-их років характеризувався протистоянням двох центрів у галузі гуманітарного й суспільствознавчого знання — Академії наук (яка отримала загальносоюзний статус до 200-літнього ювілею в 1925-му році) і Комуністичної академії (заснованої влітку 1918-го року як Соціялістична академія суспільних наук). В Академії наук більшість членів двох гуманітарних відділень дотримували консервативних методологічних і політичних позицій. З іншого боку, активну конкурентну позицію стосовно Академії з самого початку займала частина керівництва Наркомпросу (Державної вченої ради й Академічного центра, що відали вузами й науковими установами), у першу чергу історик М. Покровський, що очолював також Центрархів РСФСР і Президію Комуністичної академії.

Подальше об’єднання гуманітарних і природничо-наукових вчених, як це бачимо на прикладі Державної академії художніх наук (ГАХН, 1921—1930), на основі вивчення проблем художньої творчості й естетичного сприйняття мало, крім суто наукових та історико-культурних, ще й соціяльно-політичні причини. У такий нехитрий спосіб філософія, від 1920-их років починаючи, прийняла через праці деяких філософів і психологів (Ґ. Шпет, А. Лосєв Л. Виготський та ін.) напрямок естетичних досліджень як дозволених радянською владою форм знання — анґажованих і не критичних щодо офіційної радянської ідеології. Зрозуміло, що представники старої школи, взяті на роботу владою, змушені були повсякчас вдаватися до реверансів у бік «нових панів», тож у працях того самого Ґ. Шпета або А. Виготського без цитат з Маркса, Леніна, Троцького чи Бухаріна не обходилося. Так само А. Лосєв у 1920-их роках цілком серйозно спирався на методологію марксистсько-ленінської філософії.

Лев Троцький. 1920-ті роки

Щодо альянсу психології і філософії, природничо-наукового й гуманітарного знання радянська влада мала у 1920-их власну, практичну думку. Зокрема, Л. Троцький, Н. Бухарін і А. Луначарський вбачали в ньому можливості до вироблення нових засобів ідеологічного і психічного впливу на маси, а також контролю над художніми та науковими спільнотами, альтернативними радянському типу соціяльности. Щоби цього не виявилось замало, від початку 1920-их років при університетах була заснована мережа науково-дослідних інститутів, причому не тільки гуманітарних. До того ж, влада заохочувала їхнє створення, сподіваючись у такий спосіб відірвати буржуазних й опозиційних професорів від прямого зв’язку із студентською масою.

Натомість на теоретичному фронті ортодоксальність марксизму насаджувалась іншими шляхами. «Незаповненість» у 1920-ті роки марксистського канону на рівні гуманітарних дисциплін часто відкривала великий простір для інтерпретаційного поєднання конкретних дослідницьких програм із загальними марксистськими постулятами. Так, наприклад, у лінгвістиці на звання «марксистських» у розглядуваний період майже одночасно претендували підходи Є. Поливанова, «стадіяльна теорія» Н. Марра, діялектичні установки «Язикофронта» і підхід В. Волошинова, інспірований філософією Н. Бахтіна. Скажімо, у В. Волошинова програма марксистської аналізи виступала як щось третє, свого роду діялектичне зняття «абстрактного об'єктивізму» Соссюра й суб'єктивізму школи Фослера. Відомо, чим усе це завершувалося.

Обкладинка «Словника художніх термінів. Г.А.Х.Н. 1923—1929». 2005 рік

Наприклад, укладання у 1923—1929-их роках «Словника художніх термінів», здійснене ГАХН, відображає один із трагічних періодів історії гуманітарної науки в СРСР. З одного боку, створення цього закладу було відповіддю культурної еліти, запрошеної до співробітництва (В. Кандинський, К. Малевич, Б. Пастернак, К. Станіславський, С. Ейзенштейн), на загальну кризу початку XX-го століття в науці й культурі. Адже надлишкова спеціялізація наукового знання, яка призвела його до «відриву від життя», непокоїла й заляканих вчених, і радянський уряд.

З іншого боку, саме в цей час великий гурт філософів (Н. Бердяєв, С. Франк, С. Булґаков та ін.) радянська влада вислала за кордон. Дозволену начальством форму знання, замішану на соціяльному утопізмі старої ґвардії і новітній марксистсько-ленінській філософії, розвивали в Академії уцілілі діячі мистецтв. Так, укладання словника художньої термінології несподівано було визначено новою владою як основний напрямок діяльности філософського відділення ГАХН. Життя вимагало нових пісень і нової філософії для юної пролетарської республіки. Щоб не осоромитися перед світовою буржуазією, згаданому словнику надавалося величезне ідеологічне значення, покликане відображати тодішній стан радянської науки про мистецтво.

Утім, надалі карбована мова декретів і указів успішно замінила заумну філософську термінологію. Словник так і не був опублікований, оскільки 1929-го року активна діяльність ГАХН була припинена, почалися арешти і чищення, і незабаром Академія була закрита.

Виховання літпобутом: формалізм

Диспут на тему «Марксизм і формальний метод» відбувся в Ленінграді 6-го березня 1927-го року в приміщенні Театру юних глядачів, що розташовувався в будинку колишнього Тенішевського училища (вул. Мохова, 35), у тій самій залі, де 8-го лютого 1914-го року, на «вечорі про нове слово», улаштованому футуристами, відбулося, по суті, народження майбутньої школи формалізму.

«Відчуття сучасности», на яке претендували й формалісти, й марксисти 1920-их років, не допомогло їм передбачити головну переможну ходу новочасної марксистської «секти» сталінського зразка, що невдовзі стала «єдино вірним» варіянтом не тільки марксизму, але й будь-якої ідеології взагалі. «Клевещущих козлов не рассмотрел я драки», — як зауважив О. Мандельштам, описавши загальне неврахування метаморфози марксизму в СРСР.

Утім, формалісти (принаймні симпатики цього методу в Україні) ще легко відбулися. Їх фактична відсутність в УРСР (на відміну від російського центру формалізму), а також зовнішня і внутрішня роз’єднаність у Росії була за причину безболісної капітуляції перед новим обличчям влади. Загалом організаційна й ідеологічна аморфність формальної школи другої половини 1920-их років дозволила її представникам уникнути більш важких наслідків свого соціяльного краху. Наприклад, концепція «літературного побуту» як головного чинника впливу на словесність соціяльних факторів була розроблена Б. Ейхенбавмом у середині 1920-их років як відповідь на критику марксистами формальної школи. Зрештою, влада з неї скористала, сконструювавши модель письменницької комуни. Натомість наприкінці 1920-их — початку 1930-их років репресовані були ті об’єднання формалістів, що зазіхали на причетність до марксистського методу (і навіть на вираження політики партії в галузі мистецтва), але, не розчувши «сучасности», не встигли покаятись, оголосивши саморозпуск.