У задзеркаллі 1910—1930-их років, стр. 60

Цікаво, що головні діючі особи при бальзамуванні — В. Воробйов і Б. Збарський — мали великі «анкетні плями» й радянську владу відверто не любили. Харківський лікар В. Воробйов у роки громадянської війни був свідком жорстокого розстрілу білих офіцерів червоними, про що й підписав документ; потім він якийсь час жив в еміґрації. А хемік Б. Збарський мало того що закінчив університет у Женеві, але згодом ще був директором трьох заводів, управляючим у вдови Сави Мамонтова і взагалі авантюристом. Обоє лікарів неабияк ризикували, погодившись бальзамувати тіло вождя, але таки впоралися. Один з партійних босів — а саме А. Красін — як знати, наполягав на тривалому замороженні — до тих часів, поки наука не навчиться воскрешати мертвих. Незабаром Б. Збарський створив знамениту лябораторію при Мавзолеї, ввів у справу свого сина (по суті, організував сімейне підприємство). У 1937-му В. Воробйов помер на операційному столі. Натомість його колеґа спокійно дожив до 1952-го року. Його, звісно, заарештовували, після смерти Сталіна звільнили, але потрясіння було надто сильне, тож менш ніж за рік після того Б. Збарський помер.

Далі робота в лябораторії при Мавзолеї тривала на двох рівнях. Офіційно вважалося, що тіло непідвласне часу й з роками стає тільки кращим. Самі працівники лябораторії чудово розуміли, що все не так просто. Проблем було багато, але їх обговорювали й вирішували. Вже сьогодні знаменита лябораторія стала комерційним підприємством.

Варто зауважити, що приблизно в цей самий час був написаний роман Є. Замятіна «Ми», фінальним акордом якого була «Велика операція» з видалення «центра фантазії» з людського мозку. Протягом наступних десятиліть інтерес до хірургічного «кореґування» мозку тварин і людей зростав, причому як у літературі, так і в науці. Експерименти над людським мозком ставали темами оповідань і повістей А. Бєляєва («Амба», 1929; «Хойті-Тойті», 1930), а також роману «Голова професора Доуеля» (1937). Незважаючи на метафоричність сюжету «Собачого серця» (1925) М. Булґакова, текст повісти відсилає до цілком реальних наукових практик того часу. Іншу, ортодоксально-радянську, версію того ж «булґаковського» сюжету запропонував у 1932 році І. Сєльвінський у п’єсі «Пао-Пао».

Отже, у творчому доробку «наукового» характеру мова йшла про пошук оптимального шляху до зміни людської природи. Адже сама логіка матеріялізму з неминучістю підводила до найпростішого рішення: якщо треба змінити свідомість людини, то для цього варто усього лише поміняти їй мозки. Тому літературні сюжети 1920—1930-их років цілком відповідали екстраваґантній науковій практиці часу. Відмова від релігійного світогляду призводила також до кардинальних змін у сприйнятті людини, і насамперед це стосувалося порушення балянсу в центральній антропологічній опозиції «душа-тіло». «Раніш у мене були мозки, — пояснив Залізний Дроворуб. — Але тепер, коли доводиться вибирати між мозками і серцем, я віддаю перевагу серцю», — значить персонаж казки «Чарівник Смарагдового міста» (1939) А. Волкова.

Кування й перековування кадрів

Якщо аванґард 1910—1920-их років збирався почати історію заново, переінакшивши людину в біо- та соціоекспериментах, то подальше заперечення цих «шкідливих» устремлінь породило уявлення про те, що радянський індивід можливий лише за нового, ним же створеного часу. Загалом особливої, чи пак «аванґардної» сваволі за тоталітаризму ніколи не було, адже будь-який тоталітарний режим легітимізує себе, виходячи з права держави запроваджувати надзвичайний стан. Телефонне право, таємні вказівки, що розсилаються чиновникам зверху в обхід конституції, засудження інтелектуалів-нероб, що не вчинили ніяких злочинів, та інші «беззаконня» сталінського, хрущовського і брежнєвського часу насправді були цілком законні, якщо глянути на справу під тим кутом зору, який пропонує теорія надзвичайного стану, що, у свою чергу, заповідає нічим не обмежений «державний» суверенітет.

Біля телефону. Фото А. Родченка. 1928 рік

1930-ті роки в СРСР стали останньою спробою доповнити «розмежувальні» зусилля історії складанням рятівних плянів. Зазвичай вони видавались за ґрандіозні, але насправді неабияк уступали навіть скороченим теоріям соціялізму XIX — початку XX ст. Тоталітарний режим тому й вимагав від обивателя «загальної мобілізації», що без наднапруження людських енергій не міг вирватися з протиріччя між великомасштабністю поставлених задач й льокальністю засобів для їхнього здійснення. Можливо, допіру ще ніколи в культурі не було сконцентровано одразу таку кількість настільки інтелектуалів, як це спостерігаємо у 1930-их роках. Утім, ніхто з них повною мірою не виправдав партійної довіри й не зумів вписатися в створену ними ж соціокультурну модель «громадянського» суспільства. Так, наприклад, Ґеорґ (Дйордь) Лукач, який багато в чому підготував чистку більшовицької партії у своїй теорії пролетарської самокритики, так і не зміг стати першорядним радянським філософом, незважаючи на всі старання, докладені ним у журналі «Літературний критик».

Виховання аґітпропом: марксизм

До 1917-го року марксизм, як знати, відігравав важливу ролю у розвитку свідомости й політичного самовизначення «проґресивної» інтеліґенції, у тому числі в академічному середовищі науковців. При цьому його світоглядне значення було набагато ширшим за теоретичний вплив, оскільки наукова й методологічна леґітимність марксизму мала натоді скоріше ненаукові джерела. Затвердження марксизму як особливого — наукового («єдинонаукового») — напрямку в рамках соціялістичних, лівих чи пролетарських вчень було пов’язано насамперед з організаційними успіхами німецької соціял-демократії межі XX-го століття у рамках Другого Інтернаціоналу. Також формування марксизму як єдиної інтелектуальної течії було обумовлено спеціяльною діяльністю з систематизації ідей Маркса й Енгельса у таке явище, як «марксизм» завдяки зусиллям журналістів, ідеологів і теоретиків робочих партій Европи в 1880-их — першій половині 1890-их років, включаючи самого Ф. Енгельса, а також К. Каутського, Е. Бернштайна, П. Лафарґа та ін.

Філософське і світоглядне наповнення марксизму саме на рубежі 1910—1920-их років перетерпіло дуже радикальну трансформацію. Мобілізація мас, залучення колишніх низів у політику й нове соціяльне життя, стрімке зростання технічних можливостей, що змінювали горизонт мистецтва і пропаґанди, інтерес до «живого» життя і реляційність колишніх культурних установок — усі ці явища «епохи зрівняння» (М. Шелєр) чи «демократизації культури» (К. Мангейм) повинні були змінити також марксизм. Колишній образ марксизму епохи Другого Інтернаціоналу, позитивістський світогляд з опорою на дарвінізм і просвітительську адаптацію культури для пролетаріяту видозмінилися з початком Першої світової війни й у колишньому вигляді залишилися надбанням соціял-демократії.

Марксизм Ґ. Лукача, Е. Блоха, експресіоністського бунту й нової переоцінки цінностей аж ніяк не був схожий на колишній образ марксизму як позитивної науки пролетарського самозвільнення, де матеріялізм розумівся як спіритуалізм навпаки, себто викриття «буржуазного» ідеалізму. Нова ж установка філософії 1920-их років на онтологію та буттєве переживання у поєднанні з традицією «ідеалістичного» історизму й геґелівським спадком була реалізована Ґ. Лукачем, К. Коршем та деякими їхніми соратниками (Б. Фогараші, Й. Реваї) на початку 1920-их років і підхоплена потім молодими Г. Маркузе й Т. Адорно. Загально-марксистська установка на «конкретність» у цьому новому марксизмі, під впливом Е. Гуссерля і гегелівської школи, реалізовувалася не у вказівці на матеріяльно відчутний і науково пізнаваний предмет колективного (пролетарського) досвіду, а в пошуку принципів соціяльного опосередкування рукотворної «іншої природи». В Европі це корінне зрушення в марксизмі захопило невелике коло лівих інтелектуалів, багато з яких вже на початку 1930-их років опинилися поза межами комуністичного руху. Натомість у Радянському Союзі пануючою залишилася давня модель марксизму, що тяглась від ортодоксії Плеханова до своєрідного позитивістського соціял-прагматизму А. Богданова та Н. Бухаріна.