У задзеркаллі 1910—1930-их років, стр. 54

Задля історичної справедливости варто навести зразки інтерпретації найзнаковіших, либонь, місць з «Гамлета» з-під пера відповідно Ю. Андруховича та І. Костецького, в яких і багатошарова семантика, й метроритмічні особливості ориґіналу, звичайно ж, прагнуть досягти еквіваленту української мови на сучасному етапі її розвитку. До того ж, «сучасність» кожен з перекладачів розуміє, річ ясна, по-своєму.

«Безглуздо, зізнаюсь, але я таки сподівався, що хтось нарешті здогадається власним розумом, збагне, для чого я пишу, пояснить іншим, бодай трошечки просвітить нашу антилітературну громадськість. Але справа безнадійна», — бідкався І. Костецький в інтерв'ю Ю. Соловію у 1962-му році. Справа «просвітлення», принаймні для читачів в Україні, затяглась, як бачимо, на довгі десятиліття. Лише нещодавно з’явилися щедрі зразки творчости І. Костецького з міркуваннями про її автора з-під пера Г. Грабовича і М. Стеха, друковані відповідно в «Критиці» та «Кур’єрі Кривбасу». Зауважмо, що переможний марш Костецького по вітчизняних виданнях розпочався саме з його програмових новель «Ціна людської назви», «Божественна лжа» і «Перед днем грядущим». Переповідати їх тут, очевидно, немає сенсу, оскільки від часу їхньої появи в еміґраційних виданнях середини 1940-их років, вони, нарешті, стали приступні нашому читачеві. Єдине, на що варто звернути увагу, це значущість епіґрафа до однієї' з вищезгаданих новель І. Костецького, позиченого ним, між іншим, із сонета Ю. Клена «Сковорода», який підкреслює адресу всієї творчости автора-модерніста.

«І може іншого шляху немає, / щоб з хаосу душі створити світ», — ці рядки передують новелі І. Костецького «Божественна лжа». Зрозуміло, що вони характерні для тогочасних пошуків української літератури в екзилі, яка завжди хиталася поміж «західництвом» і «ґрунтівством» своїх багряних представників. Тогочасні плекання і пошук образу «надлюдини» в літературній круговерті повоєнної Европи змушує пригадати справжні мотиви блукань потаймиру. «Зумій створити у собі хаос, щоби народити танцюючу зірку», — вирік свого часу Ф. Ніцше, безперечний натхненник «інтеґральних» течій національно-еміґрантського, чи пак «нового» начальства тих років.

Перший з’їзд МУРу. Сидять: О. Лятуринська й У. Самчук. 1948 рік

Тож читаючи сьогодні І. Костецького, ми читаємо зовсім іншого автора, чиї застереження, кинуті у вищезгаданому інтерв’ю Ю. Соловію, вже не видадуться такими безглуздими: «Я вважаю свою творчість за моральну, дидактичну, засадничо релігійну». Зрозуміло, що в 1940-их роках твори І. Костецького вважали подекуди провокативною, себто блискучою белетристичною, розробкою ідей тоді усе ще модних філософів: Ф. Ніцше, А. Шопенґауера, Е. Канта. Здавалося, що навіть ті, хто свого часу не знайшов у собі сили й часу переглянути ориґінал, отримають концепції з рук цього літературного «фашиста».

За минулі десятиліття число рук, крізь які проходили згадані ідеї, ще більш зросло, і якщо слово «камбрбум», кинуте І. Костецьким у «Божественній лжі» на потіху діяспорі, досі залишається там малозрозумілою лайкою (наче «дир бул щил» О. Кручених чи «бу ба бу» трійці Андрухович—Неборак—Ірванець), то концепція, яка стояла за ним, нині потроху роз’яснюється. Тим паче, що сам І. Костецький, як досвідчений популяризатор, будь-чого «сороміцького» у своїх творах уникає. «У моїх новелах ніколи, ні одного разу не відбувається нічого, що могло б вразити інтимні почуття людини, наприклад, ніколи не зображуються взаємини між статями в їхньому крайньому вияві», — свідчив автор «Божественної лжі».

Що з того, що в згаданій новелі обіграється відомий з життя Г. Сковороди, а також М. Гоголя мотив втечі героя від нареченої у шлюбну ніч. Це вже згодом західні славісти на кшталт одіозного С. Карлінського смакуватимуть такі випадки «нетрадиційних» стосунків в літературі на основі новітніх методологій. Найсуттєвіше ж у родичанні І. Костецького з його великими попередниками полягає у проблематиці. Себто у ставленні до матеріялу, яким для нього є звичайна, чехівська «маленька людина», що акумулювала у собі типові риси свого народу.

Слід визнати, що це становлення І. Костецького було своєрідним: як безперечний інтеліґент, він любив довколишній світ, що більшості еміґраційного люду було непритаманне — настільки заполітизованим виглядало тодішнє життя нового «націоналістичного» начальства в діяспорі. Тим паче, що І. Костецький не поспішав це чужорідне довкілля виправляти, а це вже був повний нонсенс в очах свідомих свого покликання безпритульних українців. Очевидно, саме за це він свого часу й потерпав: критика вбачала у його творах «легковажність» і «асоціяльність». Ну, наче у Чехова.

Утім, існує, мабуть, більш питоме роз’яснення феномену І. Костецького. Вже чимало написано-доповідано про світоглядну роздвоєність тих письмаків, котрі волею долі опинилися на вимушеній еміґрації. Розглядуваний тут автор якраз із таких, адже в його творчости назагал поєднання фізичного й духовного, чуттєвого й піднесеного, а також постійне намагання зазирнути «по той бік свідомости». Нарешті, це чехівське вичавлювання з себе Ігорем Костецьким колишнього Івана Мерзлякова.

З огляду на вищесказане, не дивує давня критика І. Костецького, висловлена на адресу Нью-Йоркської поетичної групи (Б. Бойчук, Б. Рубчак, Ю. Тарнавський, Е. Андієвська та ін.), якій він закидав надмірну увагу до модних тоді ідей «вмирання» в літературі. (Хоч той самий Б. Бойчук був одним із шанованих авторів видавництва «На горі».) Швидше за все, такі екзистеційні вибрики тодішньої поетичної молоді в діяспорі автор «Божественної лжі» (який устами свого героя допіру вже вирік сакраментальне «життя є сон, а сон є життя») сприйняв за певну конкуренцію, яка профанувала й дискредитувала сакральну для І. Костецького, пещену ним ідефікс. Відтак вільно буде припустити, що згадуваного тут «парадокса Костецького» насправді, мабуть, не існує. Адже не було ніякої дистанції між автором і персонажем, між Мерзляковим і Костецьким. Був автор — достатньо цілісний, аби залишатися собою в творчості, достатньо чесний, щоби з цією цілісністю не боротися, і достатньо іронічний, щоби розуміти всю ущербність своєї цілісности в очах майбутнього читача.

Частина 6

НОВІ ПАНИ

Інтеліґенція: служіння чи прислужництво?