У задзеркаллі 1910—1930-их років, стр. 50

Натомість Є. Маланюк був відомий лише ортодоксальній радянській критиці, маючи смертні гріхи в очах літературного начальства з соціялістичного раю — мотиви гніву, жалю й болю до зруйнованої Української Держави та пригнобленої нації. Такий собі «духовний Квазімодо», як назвав його критик Я. Савченко.

З приводу заочної полеміки вільно буде припустити, що згаданий критик писав про поета-вигнанця, добре знаючи його доробок, що лягав на стіл для «ідеологічного» опрацювання. Натомість В. Сосюра того доробку не знав, всліпу відповідаючи суперникові й керуючись лише оцінками радянської критики, в чому згодом сам признавався.

У затишку дипломатії

«Є думка до нового року знов прийнятися за роман і не кидати його до останнього слова. Запізнився я з ним вельми, і висить півпуда паперу на моїх плечах вагою стопудовою… Зроблю 3 частини, назову: 1. Шлях Івана Мазепи. 2. Червоний терор. 3. Високость. Щось подібне на справжню трилогію. Це буде моя генеральна робота», — писав 13-го грудня 1929-го року Іван Дніпровський дружині. Малось на увазі написання пролетарським письменником роману про стражденну долю України та українського народу на початку XX-го століття. Втім, пролетарським письменником Дніпровський — справжнє прізвище Шевченко — був не завжди. На момент переїзду до Харкова у квітні 1923-го року за його плечами був не лише Кам'янець-Подільський університет, у якому Дніпровський студіював історію літератури, але й служба офіцером війська УНР, а також свідомий перехід на бік червоних.

Вже від 1925-го року Дніпровський, долучившись до когорти творців «нової» літератури, здобуває популярність завдяки таким творам, як п’єси «Яблуневий полон» та «Любов і дим», що поставлені в «Березолі» Лесем Курбасом.

Лесь Курбас

Окрім п’єс, пишеться чимало прози, а також експериментальні віршовано-психологічні драмопоези. Але 1926-го року письменник захворів на запалення легенів (ексудативний плеврит), і від цього часу аж до трагічного 1934-го року перебував у санаторіях Одеси, Ялти, Алушти. Саме там Дніпровський, розчарувавшись у літературному середовищі Харкова, вирішує писати роман «Народе мій», у якому б знайшлося місце осмисленню альтернативного, рятівного шляху України до незалежности в 1918-му році. Розклад політичних сил того часу, боротьба між партіями, період Центральної Ради, Гетьманату, Директорії — все це глибоко аналізувалось колишнім активним учасником цих подій. Зокрема, у зацілілому уривку з роману під назвою «Консул вечеряє» ідеться про переговори української партії хліборобів-самостійників під проводом В. Шемета (у романі — Шоммет) з урядовцями Франції, які обіцяють допомогу для здобуття незалежности України.

«— Я хочу наукової ясності, — мовив французький консул. — Значить, до XIII віку була одна, так звана Київська Русь, одна мова, письменство, монета, закони, князі, а після татарської навали остаточно стало дві: Велика Русь і Мала Русь.

— Правдивіше, — підхопив дядя міністра, — Московщина і Україна. А Мала Русь — це породження холуйства і неуцтва грецьких архієпископів та архімандритів. Ми зреклися цього чужого, ганебного хресного імені і самі нарекли себе Україна.

— Дивно. Як же це так: взяли собі нове ім'я?

— За тим самим, ваша ексцеленціє, законом, за яким галли стали французами.

— Bien. Розумію. В такому разі, у мене сьогодні виключний день. Я сьогодні одкриваю Україну.

— Ви, sire, — війнула через злотно-пінний свій келех кіноактриса, — ще тільки на березі екзотичної країни.

— Я бачу, що існує окремий український народ, не подібний або мало подібний на руський.

— І народ цей прекрасний, — тріпнула своїм пишним золотом Джулія.

— Що в нього є спільність із французьким, — обводив обличчя, батареї пляшок і квітів француз, — по лінії елегії і власності. Як француз немислимий без католицтва, так ваш народ немислимий без православ’я. Але що мене просто зворушує, це, я сказав би, спільна обом землянам елегія. Француз не хоче землі своїх поміщиків і українець, як ви говорите, одмовляється брати її насильно, без викупу…

— Бо викуп, — прослав через шерег плечей недавній гетьманський комкор 3, — це значить, власність. А власність — значить, любов.

— Викуп, — озвався комкор 2, — це найвища мрія українського народу.

— І це єсть та точка, — перехопив нитку розмови Шоммет, — на якій починається антагонізм між українцем і руським. Український народ прагне обгородити свій двір парканом, загатою, руський народ розбухає общинами. Звідси: українська хата, це ви згодом побачите самі, взірець чистоти і турботи, руська ізба — класичний взірець нехлюйства і бруду. Звідси: український народ за „хату свою“, за бодай невеличку державу, руський — за хату чужу, за грабіж, за анексію…

І озирнувши смійно-вдоволений профіль француза, заохотливо-сяйні очі актриси, збуджені лиця українок, пильно-чекальні масивні погруддя колег, Шоммет підвищив голос до патосу:

— Звідси ж, sire, як це не дивно, ворожнеча між буржуазією українською й руською. Буржуазія петербурзько-московська — імперіялістична, завойовницька, хижацька, а значить, безоглядно монархічна. Буржуазія тубільна, наслідниця князів київських — оборонча і самостійницька і до певної, я кажу, до певної міри, республіканська. Хоча, кажучи точно, форма влади, якої прагнемо ми, це не монархія, а тим паче не республіка. Це своєрідне, виключно українське явище. В нім єсть елементи французького демократизму, елементи англійського консерватизму (я не боюсь цього слова) плюс національні наші властивості. Це єсть гетьманат. Наш гетьман, не гетьман Ейхгорна, а наш український гетьман, це єсть тимчасовий диктатор, і водночас в одній особі парламент і кабінет міністрів, або ще коротше: римський цезар і римський народний трибун.

— Tres bien. Розумію, — озвався консул».

Ці ж правічні питання щодо приватновласницького характеру української національної політики переносить на сторінки свого незавершеного роману І. Дніпровський. Але на відміну від ситуації 1906-го року у вирішенні тих проблем були зацікавлені вже не тільки українські хлібороби, але також їхні нові «друзі» — представники іноземних держав. Описуючи в романі події 1918-го року, І. Дніпровський не йде до кінця в своїй розповіді про те, якими заходами творилась нова европейська політика в часі повстання молодої України часів УНР. У нього лідер хліборобів-власників В. Шемет на шляху до своєї мети (залучення до українських справ чужоземних діячів) проходить Задзеркаллям великої політики, дізнаючись про «секрети чорних ходів», «приниження офіційних віталень», «зневагу готельних рабів» і т. ін. Насправді ж зацікавленою стороною в цій справі були якраз ті «іноземні друзі», котрі власними силами, у вигляді численних консулів радників (а то й відвертого шпіонажу) намагалися зробити з молодої української Держави «надійного сусіду» в новій Европі. Німеччина, Румунія, Польща, а також країни — члени Антанти — з самого початку відродження України нав’язували свої послуги у вигляді військової та господарчої допомоги. Проте не вільно забувати, що уряд УНР зі свого боку теж підтримував ці стосунки, хоча вони й були весь час непевними, бо відтворювали, по суті, політичні хитання українських соціалістів.

Харків. Державна драма «Березіль». 1930-ті роки