У задзеркаллі 1910—1930-их років, стр. 49

Теодор Драйзер. 1918 рік

Натомість згодом, через погіршення його самопочуття, стосунків із коханкою, а також побутових умов за межами столиці Т. Драйзер виявляв усе більшу антипатію до тих самих народних мас, на захист яких він так часто виступав. «Подібні на отару маси викликають у мене відчутті нудоти. Мої враження про Росію назавжди зіпсовані через холод і бруд». Р. Кенел, яка повсюди супроводжувала письменника, згадуючи у своїх власних подорожніх нотатках його розмови «про санітарію, тарганів і клопів», сама зауважує в типово драйзерівській манері те, як їм дали «гуляш, через який Бела Кун розпочав би ще одну революцію». «Так, мене хвилює думка про те, що в Москві — точніше, скрізь у Росії — я не зможу смачно і добре харчуватися, — підтверджував Т. Драйзер. — Після мого приїзду пройшло усього небагато часу, але я починаю усе більше звертатися до горілки — до чистої горілки, до горілки з чаєм, до горілки в десерті — для того, щоб полегшити собі процес харчування».

Таким чином, перебуваючи в СРСР у 1927—1928 роках., Т. Драйзер обурювався тим, що нормальний побут, який сприймався ним за необхідний ступінь комфорту, для радянського населення був неймовірним і видавався буржуазною розкішшю. Зокрема, супроводжуюча Р. Кенел відзначала чіткий зв’язок між змінами в настрої письменника та якістю їжі й житла. Тісний зв’язок між поглядами американського Містера-Твістера на радянську версію комунізму і його сприйняттям російського «бруду» кілька разів доводився до відома ВОКС.

Утім, сам письменник не крився, публікуючи у «Чикаґо дейлі ньюс» 1928-го року свої враження від подорожі Країною Рад. Погляди Т. Драйзера були зведені в цій публікації в одне парадоксальне ціле, що представляло собою типове для письменника дивне сполучення похвал і навмисно різкої критики. Він з перебільшеним ентузіязмом виражав свою «величезну радість» з приводу радянської антирелігійної політики, таланта радянських керівників, розмаху житлового будівництва, а також нових шкіл і наукових установ, що виникали по всій країні. Але тут-таки письменник заявляв, що все це — досягнення «видатного гурту ідеялістів» (тобто більшовицького керівництва), а не влади «трудящих». Заодно він виставляв себе довічним «індивідуалістом», що підтримує «індивідуальне прагнення до удосконалювання». Далі знову пов’язував національний характер, радянську політику й побут.

Харків. Студентське містечко «Толкачевка». 1931 рік

Таким чином, прочитавши ошелешеним радянським господарям лекцію про чистоту, він додавав, що «і російський темперамент, і здійснення радянської програми (а можливо, і те, й інше) містять у собі деякі очевидні дефекти». Щоразу вживаючи слово «росіянин» майже як лайку, Т. Драйзер визначав гігієну не лише за важливу державну справу й запоруку на процвітання країни, але й за «саму суть людської особистости». «Так багато говорите про майбутнє, хоч так багато можна зробити просто зараз, — таврував Т. Драйзер радянських можновладців. — Російське житло, російське обійстя, російська вулиця, російський туалет, російський готель, ставлення кожного окремого росіянина до свого зовнішнього вигляду — усе це повідомляє гостю з Заходу щось таке, що не може робити чести країні, не може сприйматися за здорове явище й не може бути виправдано бідністю. Ваші готелі, потяги, залі й ресторани занадто брудні й занадто погано обладнані. Ви занадто рідко миєте свої вікна… Бас дуже багато живе в одній кімнаті, але ви чомусь називаєте це неподобство комуністичним духом».

«Я хотел бы / жить / и умереть в Париже, / если б не было / такой земли — / Москва», — проголошував В. Маяковський у 1925-му році. Наприкінці своєї подорожі, вже у 1928-му році, Т. Драйзер з гіркотою заявив: «Я краще помру в Сполучених Штатах, аніж буду жити тут».

Під огнем степової свободи

«Шановний пане Маланюче, ми ще зустрінемось в бою!», — і собі, слідом за М. Хвильовим, гукав В. Сосюра в поемі «Відповідь» 1927-го року, «забуваючи», що факт можливої зустрічі двох поетів, а в часі громадянської війни — бравих вояків, підпадає під сумнів з огляду на те, що обидва знаходились по один бік барикад. Хоч невідомо, чи в таких уже добрих стосунках, в яких була тодішня урядова армія УНР, сотником якої виступав Є. Маланюк, з певними «народними» силами, котрі заслуги своїх прихильників визначали не інакше як подарунками з одіозними написами на кшталт «Володьці Сосюрі від Махна».

Володимир Сосюра

Можна зазначити лише, що надалі можливість «спіткання» відсувалась у невизначене майбутнє, бо шляхи Є. Маланюка пролягли спочатку до Польщі, а потім до Чехо-Словаччини (1922 p.). Банди Махна, як знати, були розбиті у серпні того ж року.

На невідомий йому Сосюрин виклик Є. Маланюк зміг би відповісти власним рядком 1917 року: «І все ж таки начальний дух — Любов!» Але не будемо підтасовувати факти, ілюструючи їх влучними цитатами, бо сам Маланюк завше був проти сентиментальности й мелодраматизму в творчості, вважаючи, що «відходить дрібне, неістотне, мале і пусте…» Зрештою, колишній вояк згодом сам знайшов філософське спростування, хоч і не вирішення, цієї проблеми, написавши у сумнозвісному 1933-му році: «Ані шаблі, ані ножа / Не схрестити в останнім герці! / Та ж камінно-мертва душа, / Те ж безлюбе і чорне серце…»

До цього часу, ще на початку 1920-их років, Є. Маланюк, перебуваючи в еміґрації, встигає видати поетичні збірки «Стилет і стилос» (1925) і «Гербарій» (1926), після чого потрапляє під жорстоку критику в Україні як «поет державотворчих концепцій». Його щире бажання виборсатися з комплексу «малоросійства», анархізму, браку національної дисципліни й організації в перевазі чуттєвості над інтелектом тощо, з чого тішились діяспорні літературознавці, дало можливість радянській критиці назавжди приклеїти до поета ярлик «українського фашиста».

Євген Маланюк

Щоб зрозуміти зумовленість безлічі мотивів неприйняття творчости цього митця, треба згадати про її першоджерела. Адже тією силою, що наснажувала й надихала Є. Маланюка, були ідеї Дмитра Донцова. На той час ім’я Донцова, з огляду на його волюнтаристську ідеологію авторитарности, було для української критики — а отже, для читацького загалу так само — символом відвертого фашизму.

Задля остаточного заполітизування Є. Маланюка було долучено ще й факт його співпраці з «Літературно-науковим вісником», який Д. Донцов відродив у Львові 1922 року. Напевно, для того, щоб (за виразом тогочасної критики) «підривати невеселе й невеличке кострище продажного фашизму». Насправді ж довкола цього видання заснованого на початку століття І. Франком, згуртувалися проґресивні українські сили, творчість яких мала виразний політичний і художній напрям, що, звичайно ж, не співпадав з радянською ідеологією. Через певну жертовність цього середовища згодом було віддано на поталу тій самій вульґарно-соціологічній ідеології таких митців, як В. Бобинський, М. Ірчан та І. Крушельницький, котрі, виїхавши на Велику Україну будувати «світле майбутнє», були фізично знищені.

Отже, в Україні твори Є. Маланюка не друкувались, і робилося це з огляду на те, що його поезії могли мати великий вплив на читача. Натомість і вплив, і читацька любов, і молодечий запал («ми ще зустрінемось в бою») мали інші поети. А саме ті, хто зазвичай щиро, з каяттям і гордим переконанням у правоті свого кінцевого вибору «цілували пантофлю папи». Тож Володимир Сосюра вже у 1926-му році міг цілком упевнено сказати: «Я — відомий вкраїнський поет». А М. Зеров з гіркотою підтвердив, що «серед пролетарських поетів він (В. Сосюра. — І. Б.-Т.) може, найчистіший своєю ідеологією…»