У задзеркаллі 1910—1930-их років, стр. 33

Тодось Осьмачка

Тим не менш, аби відвоювати-таки літературу у відверто «анально-оральних» комплексів, Н. Зборовська кидається в бій з безперечною дельозівською впевненістю в тому, що критики це й є, власне, клініка. І, займаючись тлумаченням текстів, вона підходить до їх найтемніших кордонів, за які вже зазирнули було С. Павличко з Т. Гундоровою у відповідних ґендерних дослідженнях, — і звідси спостерігає за тим, як маячня клієнта на канапі стає літературою. «Розвиток психоаналітичних концепцій у другій половині XX ст. пов'язаний з позитивним тлумаченням психозу, тобто зсувом акценту дослідження з неврозу на божевілля», — пояснює свою тактику Зборовська і тут-таки спокушає читача: «На матеріалі творчості Т. Осъмачки, М. Хвильового, В. Підмогильного здійсніть дослідження „Дискурс божевілля в літературній епосі „Розстріляне відродження““. І цілком може бути, що після такого „дослідження“ з'ясується, що „шизоїдні особистості“ Т. Осьмачка, М. Хвильовий та В. Підмогильний, керовані „національними“ комплексами „суїцидально-ґенітального“ характеру, перепилися і перестріляли один одного в комунальних коридорах Загірної комуни 1920—30-их».

Адже справді: якщо словесні символи можуть бути замінені на більш прості провідники сенсу, що набагато переконливіше захоплюють увагу читача, підкорюючи його читацькі фантазми, то література блідне й відходить на другий плян, як допоміжна акушерська канапа. Звичайно, вона ще певний час продовжуватиметься за інерцією, але її значення для психоаналітика ослаблюється. І через це сьогоднішньому літераторові слід визначитися, наче за пріснопам'ятних, коли питали: «З ким ви, діячі мистецтв?» Або він представник зникаючої у мареві аналізи професії, або мусить визнати, що література сама собі зашкодила, присягнувши на вірність масовому читачеві й тут-таки зрадивши всі свої «дитячі» ідеали. З батьком і кіньми включно. Питання лише — на якій стайні?

1917: український військовий рух

В усі часи своєї славної історії український військовий рух відтворював лише прагнення свідомого громадянства головної мети своїх визвольних домагань — творення власної державности. Протягом усіх періодів формування національний рух у війську завжди означав відродження історичних традицій і був здоровим явищем глибоко ідейного характеру. І лише у тій головній меті, у переслідуванні якої провідники кожної стадії створення українського війська вбачали найвищий ідеал свого життя — лише у ній полягала суть і розуміння революційних зрушень в Україні, що настали з початком 1917-го року.

Про ці події можна з певністю сказати, що в цілому вони були лише сумлінним продовженням «революції» в Росії. Інакше просто бути не могло, оскільки на цих «революційних» теренах Україна не мала власного підґрунтя у вигляді культурних та соціяльних надбань. «Перед вибухом революції у цілій Україні панували впливи російських політичних партій, — згадував І. Мазепа загальнополітичний стан в Україні того часу. — Ці партії заливали країну своєю політичною пресою та літературою. На загальному тлі російського засилля ледве блимав невеличкий вогник політично активної української інтеліґенції».

Отже, надалі українська «революційність» в історичному контексті повинна сприйматися лише крізь призму загальнополітичного руху в Російській імперії. Тож від самого початку свого існування новий український уряд — Центральна Рада, яка постала рівно за тиждень по тому, як надійшла перша звістка про події в Петербурзі, впевнено залишалася на позиціях всеросійської федерації щодо України. «Українці не мають наміру відділятися від російської республіки, — пояснював М. Грушевський у своїй брошурі „Звідки пішло українство і до чого воно іде“. — Вони хочуть задержатися в добровільній і свобідній звязи з нею».

Згідно із власною миротворчою «концепцією» Центральна Рада підходила також до творення власних збройних сил. Проґресуюча хвороба соціялізму, занесена в Україну представниками «цієї специфічно російської партії, з її утопійними гаслами соціялізації землі» (І. Мазепа) — згадаймо, що офіційно соціялістична партія в Україні з’явилася лише через місяць після жовтневого перевороту більшовиків у Росії — призвела до того, що українська інтеліґенція, мріючи про «вільну Україну у вільній Росії», навіть не снила про утворення власного війська. Зокрема В. Винниченко, як Голова Генерального Секретаріяту Центральної Ради, виступаючи у тогочасній пресі, постійно наголошував на тому, що «не своєї армії нам, соціял-демократам і всім щирим патріотам треба, а знищення всяких постійних армій», оскільки «українського мілітаризму не було, не повинно його бути й далі».

Отже, таким було ставлення цивільних політиків до військової проблеми, збудоване на популістських гаслах російської соціял-демократії щодо стомленого в «германській» війні народу, який прагне лише миру.

Але де саме цей мир буде збудований і чи не на споконвіку «нашій, не своїй землі» українців, цього миротворчі більшовицькі гасла, які призвели до ганебного миру з Німеччиною «без анексій і контрибуцій», зазвичай не згадували. Втім, навіть у самому війську, де серед царських чинів офіцерського складу було чимало українців, тенденції формування власних збройних сил не набували достатньої сили. Воно й не дивно, адже серед військових бракувало свідомих патріотів, котрі, маючи досвід суспільно-політичної праці у масах, змогли б належним чином оцінити ролю національного руху у війську. Тож не дивно, що гору брала більшовицька пропаґанда російських шпигунів, які деморалізували й без того виснажене вояцтво. Натомість ініціятором національних зрушень у війську стала людина, здавалося б, цілком цивільна, а саме — харківський адвокат Микола Міхновський, котрий, як офіцер запасу, був мобілізований до війська і в ранзі поручника приділений до Київського окружного військового суду.

Київ. Будинок Української Центральної Ради. Поч. XX ст.

За істориком Д. Дорошенком, перші збори українських офіцерів та солдатів уже за часів Української Народної Республіки відбулися у березні 1917-го року — вони й утворили Тимчасову військову раду нового уряду. Але М. Єреміїв, тодішній редактор «Вістей Центральної Ради», згадуючи про М. Міхновського, наводить маловідомий історичний факт, що у повній мірі уточнює дату знаменної події, висвітлюючи таким чином свідомий характер праці харківського діяча вже на військовій посаді.

«Ще в грудні 1916-го року, — вказує М. Єреміїв, — мій товариш Махновський щодо праці в Ґенеральному штабі (натурально, російському) зібрав в Українському Клюбі в Київі таємну нараду в складі проф. Коваля, Барановського, поручника А. Гана, інваліда, та мене, і запропонував, в передбаченні можливих подій, розпочати пропаґанду створення української військової сили таким способом: кожний з нас мусив з’ясувати, котрі з знайомих вояків є українці, і пропонувати їм вважати себе членами майбутньої української армії. На його думку, в випадку поразки Росії, ми мали б відразу готову військову силу». «Цікаво відмітити, — зазначав М. Єреміїв, — що для проведення в життя такого ґрандіозного та небезпечного для його учасників проекту, він, сам адвокат, вибрав на співробітників не українських генералів та полковників, яких не бракувало, а професора, урядовця, поручника військового часу, до того ж, інваліда і мене — простого вояка».