У задзеркаллі 1910—1930-их років, стр. 32

Отож навіть на вигнанні, не кажучи про життя в УРСР, це була не інтеліґенція, але самі «щирі українці», які відчайдушно, із щурячою спритністю симулювали «державне» життя: видавали газети й книжки, плодили «національні» інституції, церкви та театри з партіями, пояснюючи усьому світові, чому вони «не хочуть повертатися в СРСР», як, наприклад, І. Багряний. Невдовзі вони, нарешті, вгомонилися, змирившись з існуванням окупанта на своїй прабатьківщині і навіть масово увійшовши до тамтешньої Верховної Ради. Ще й радісно поздавали перед тим усі свої бутафорські «державні» клейноди, прапори та звання, як-от М. Плав’юк, останній президент УНР в европейському вигнанні, на користь, як писав допіру Едвард Стріха, «нашої юної, ніжної, бистрокрилої республіки».

Хоч як сумно, але інтеліґенція промайнула була свого часу Україною, наче комета. Проте вона затвердила особливу етику, на якій радянські «товарищі» будували жорсткий партійний «кодекс чести», до тих пір, поки досягли своєї мети, а досягши її, змели все — і саму «інтеліґенцію», і «кодекс чести», встановивши натомість «народну владу». Самозрозуміло, що вищезгадані «попутники» режиму не могли не залишити по собі гідних нащадків. Це й була та сама fata morgana, яка нині називає себе «інтеліґенцією», хоча з колишньою інтеліґенцією її ріднить хіба що назва.

Натомість різниця між ними, либонь, незмірна: інтеліґенція з «попутників» була жертовна. Вона не хотіла заробляти собі на хліб співпрацею з більшовиками, не хотіла евакуюватися разом з ними під час чергової їхньої втечі із загарбаних теренів у часі ВОВ 1941-го року, загалом не хотіла мати нічого спільного з тією Системою, що вже народила свою власну клясову «прослойку» між пролетаріятом і селянством. На противагу цьому нова «інтеліґенція» завжди була не проти заробити, будучи до сьогоднішнього часу готовою служити будь-якому хазяїну, який дозволить на видимість «інтеліґентського» життя. Себто прикриє очі на існування Клюбу творчої молоді, як це було у 1960-их, «Просвіти» чи «Спадщини», як минулося наприкінці 1980-их, чи зовсім вже Конгресу української інтеліґенції, як це мали вже у 1990-их, або візьме ту «інтеліґенцію» в долю в якому-небудь спільному діяспорному «бізнесі». Так існувала «радянська інтеліґенція» від 1917-го по 1987-ий рік. Так придивлялась до нових змін від 1987-го по 1991-ий «демократична інтеліґенція». Так вже нині радіє з повсюдних «перемін» — «патріотична інтеліґенція».

Загалом інтеліґенція — це не аристократія, а демократія духу, покликана наймитувати на ниві споконвічного радянського невігластва, будучи приречена на це рабство вже за самою своєю природою. Отже, як стає бачити, імідж «українського інтеліґента» своїм існуванням зобов’язаний насамперед мітові про справжню національну аристократію, яка завжди вміла сказати «ні». Сьогодні цей міт позбавлений живих представників. Навіть найбільш успішні наші «інтеліґенти-державники» сьогодні надто далекі від статусу великих, але прагнуть усіляко походити на своїх мужніх предків. Під сучасну пору ці водевільні намагання можуть викликати хіба що гірку посмішку.

Українські коні фройдизму

Свого часу Зіґмунд Фройд пред’явив враженій публіці концепцію, згідно з якою людина в побуті спрямовуєтеся не свідомими спонуками і соціяльно підтриманими установками та цінностями, а потужними, темними й часом руйнівними імпульсами, що походять з індивідуального, а після Карла Юнґа — ще й колективного підсвідомого. Здавалося б, який стосунок це має до літератури, тим паче української? Виявляється, безпосередній.

Створений у XVII—XIX століттях міт про вільного й незалежного індивіда зазнав неабияких потрясінь. Коні виявились не винні у тому, що батько, шмагаючи сина на стайні, спричинився до зародження в того хронічної форми зоофілії. Пересічний обиватель, гублячи солодку ілюзію свого добропорядного, виключно свідомо-раціонального існування, раптом відчув себе беззахисною жертвою, над якою схилилася вся сластолюбна стайня з батьком, кіньми і збоченцем-сином. І якщо раніше лікар пускав хворим кров, вважаючи це за універсальний лікуючий засіб, то наразі психоаналітик «відпускає підсвідоме» своїх пацієнтів, дозволяючи їм виявити механізми неусвідомленого, прийняти їх на себе й перевести в царину свідомого, щоби з усім тим лайном щасливо жити далі вже у повсякденности.

Портрет Євреїнова. Художник Б. Косарєв. 1918 рік

Утім, траплялися клієнти, які повставали з екзекуторської канапи психоаналітика й рішуче заявляли, що ніякого насильства у ранньому дитинстві на стайні вони не терпіли, а у своїх творах все це вигадали. І взагалі, як писав Набоков: «Чого я мушу пускати чужинця на поріг моєї свідомости? Я вважаю, що фройдистська теорія призводить до серйозних етичних наслідків, наприклад, коли мерзенному вбивці з мозком солітера пом'якшують вирок тільки тому, що малим його забагато — або замало — карали батьки, причому і один, і другий доказ спрацьовують». Але і не таких вкладала назад у ліжко підступна радянська медицина. Не кажучи вже про літературознавство.

Так, з уваги на вищезгадані намагання нашої інтеліґенції набути статусу своїх нескорених аристократичних предків, вільно зауважити спробу сучасного літературознавства сприяти цьому процесові з «наукових» позицій. Своєрідний момент фрустрації виникає, зокрема, у зв’язку з фактом такої спроби у вигляді практичного посібника «Психоналіз і літературознавство» Н. Зборовської. Момент фрустрації виникає завдяки тому, що, піддаючись впливу складної «психоаналітичної» механіки, яка в руках відомої авторки-феміністки «руйнує традиційну патріархальну культуру та моделює новий культурний простір», ми стаємо співучасниками руйнування певних колективних мітологем чи табу. Деякі з них переборюються психоаналізою, змушуючи співставляти українську реальність з літературною. «Предвижу все, — писав з цього приводу Т. Кібіров. — Набоковский фрейдист / хихикает, ручонки потирает, / почесывает пах и приступает / к анализу».

Зрозуміло, що бажання писати посібники з психоаналізи походять зі своєрідної інтоксикації національними цінностями в літературі, а також з культури автора-інтерпретатора, зараженого тяжкою афазією. Адже постійне споживання української радянської клясики, яка сьогодні потребує позитивістського тлумачення знаків і символів, а не клясичного «пускання крови», викликає неусвідомлений потяг психоаналітичним аґресором все ж таки зламати цензуру свідомости й вимагати від якої-небудь «Лісової пісні» чи «Гайдамаків» неоковирної «трансферної контрибуції» у вигляді «доґенітальної», «аристократичної» або «інфантильної» сексуальности, травми, Едіпа й бажання кастрації. Найважче після такої метафізичної м'ясокрутки зрозуміти — чому те, що легко віднайти у будь-якому соннику, описує себе як аванґардизм, маючи вплив, як значить Н. Зборовська, на «модерністську мистецьку практику й аванґардну літературну теорію XX ст. — сюрреалізм, нетрадиційну герменевтику, структуралізм, пост-структуралізм, феміністичну літературну критику тощо». Може, щось не так із самим «аванґардизмом»?

Наприклад, у розділі посібника Н. Зборовської «Психоаналіз та українське літературознавство» українське письменство виявляється наповнене псевдознаками-емблемами, що саме по собі підштовхує до розшифрування символів. Так, із запропонованої авторкою до теми семінарського заняття драми О. Олеся «Осінь» (1913) довідуємося, що ім’я «Панночка» вказує на провідну функцію фемінности (пасивности, інфантильности, тобто слабкости), а «Пан скористався цим і спокусив Панночку». Хто винен? Сторожиха? І таких болючих питань не бракує після кожного параграфа цієї захоплюючої книжки. «Як потрактувати Фалос, згідно з лаканівською теорією?» «Яким чином це розхитує мовний лоґоцентризм?» Коротше, «слов нет, одни выражения» присутнять на сьогоднішньому уроці української психоаналізи.