У задзеркаллі 1910—1930-их років, стр. 26

Зліва направо: С. Єсєнін, А. Марієнґоф, В. Хлєбніков. Харків, 1920 рік

Нарешті, поети й художники всіх футуристичних мастей, що засвітилися на гостині в Синякових, — на кшталт Г. Шенґелі, А. Чічеріна і С. Боброва, а також Д. Бурлюка, А. Лєнтулова і Р. Фалька. Не кажучи вже про постійні відвідини садиби молодими мистцями з харківського гурту «Союз Семи»: Б. Косарєвим, В. Єрміловим, Н. Міщенком, Г. Цапком, В. Цибісом та ін.

І всім цим мистецьким кагалом, що, вимагаючи хліба, видовищ і співчутливої уваги з побутовим прихистком, постійно збирався в Красній Поляні, заправляли «музи російського футуризму» (як зазвичай називає їх імперська історія мистецтв), незрівнянні сестри Синякови, над якими, у свою чергу, наглядала їхня мовчазна Марія з «глазами большими Богородицы». Все господарство, по суті, трималося на ній, вся відпружена артистична тусівка гостей харчувалася виключно за рахунок сімейства й зокрема — з присадибового городу Синякової та її чоловіка Уречина, що з таких відвідин став мало не академіком сільського господарства. «Он говорил: „А это базилик“. И с грядки на английскую тарелку — / румяную редиску, лука стрелку, / и пес вихлялся, высунув язык, — писав про Уречина зайшлий Алєксєй Чичерін. — Он по-простому звал меня — Алеха, / „Давай еще, по-русски, под пейзаж“. / Нам стало хорошо. Нам стало плохо, / Закат был харьковский. А это значит наш».

Туземний рай Задзеркалля

Марія Синякова, попри сімейні негаразди побутового порядку, характер мала методичний, впертий і настирливий. «І все ж таки, — задумано промовляла до чоловіка старшої сестри, огрядного пана Пічети, стоячи біля розчахнутого вікна харківського готелю „Асторія“ вже з постфактумною пахитоскою у відставленій руці, — чорт існує чи ні?» На що той, не відчуваючи підступу, по-професорськи бикувато бубонів: «Чорт є. І його — нема!» «А це ж чому?» — невинно копилила губки Маня. «Та тому, що його ніхто не бачив!» — вибухав задрочений метр. «А як же п'яниці?» — відверто реготалася юна насмішниця. «Так, справді, п'яниці бачили», — погоджувався, відтанувши серцем при вигляді симпатичних ямочок на щічках «туземної богині», громіздкий Пічета. Автор не менш важезного «Вступу до російської історії», а також дослідження з аграрної реформи Сіґізмунда II Авґуста, він не дуже добре розумівся на краснополянському флірті з синяківським флером вкупі, більш дбаючи про честь професорської мантії і правильність вимови власного прізвища — кумедно обіграний з цього приводу в епіграмі тогочасного московського поета: «Василь Иваныч Пичетa / В стихах не смыслит ни черта, / Но что касается минета, / Василь Иванович — Пичeта».

Фабрика-кухня. Фото А. Родченка. 1932 рік

Отож, переймаючись гостинністю, М. Синякова примудрувалася ще й малювати при цьому. Спершу підпиле й галасливе панство не звертало на ці витребеньки особливої уваги, але коли мовчазній хазяйці дому почали приносити замовлення «поважні люди» з міщанського Харкова, ставлення до Марії змінилося — всі «божевільні чаювання» і перманентне бенкетування влаштовувалися на гроші з тих картин. «Костер сестер», отже, підтримувався не лише богемною атмосферою збіговиськ, де велеречиві диспути, костюмовані капусники та поетичні вечори ставали за чудову норму життєвого неробства в гостинній цитаделі Синякових. Це був насправді туземний, себто малоросійський рай, чиї персонажі потрапляли сюди, наче в рятівну оазу напівсонного мистецтва, рятуючись від безуму потойбічних катаклізмів: харківських, київських, московських. Це було особливе середовище простакуватих Вітюш, щиросердних Мань і миролюбних Зінаїд — малопричетних до офіційної історії. «Я бы их всех собрал в Красной Поляне, потому что больше негде теперь», — писав про це середовище О. Мандельштам.

Справді, хоч як дивно, але, окрім як слобідського підсоння, збиратися місцевим культурникам, а також їхнім російським колеґам було ніби як ніде. Така сама «артистично-дачна» атмосфера у славетному колі подружжя Бріків виникла набагато пізніше. «Я повернувся в Пушкіно і щодня бував у Бріків—Маяковського, — значив вже у 1927-му році знаний діяч ЛЄФу, фотохудожник А. Родченко. — На дачі жили Бріки, Маяковський, Кулєшов, Хохлова, її син і часто приїжджали Жемчужні, крім, зазвичай, різноманітного люду, особливо по неділях, наприклад, Райт, Кушнєр, Асєєв, Пудовкін, Штеренберґ, Денісовський, Луелла, Лєвідов, Малкін, Лавінський, Лєвін, Льова Ґрінкруґ, Кассіль, Кірсанов, Маяковський, Нєзнамов. Одні сиділи, розмовляли. Інші грали в маджонґ, чи в городки, чи в карти. Годували усіх із суботи до понеділка. Обід з масою лісових ягід, салати, пекли всякі пироги».

Як художниця зокрема, Марія Синякова-Урєчіна теж чимало потерпала з «колективної» атмосфери творчого відпруження в родинному кублі Синякових, звідки вона весь час намагалася вирватись, обтяжена побутовими проблемами утримання «синяків-голяків», або «синголів», як називав сімейство Синякових велемудрий В. Хлєбніков. Звідси — причетність до багатьох знакових доль, подій і формацій того буремного часу. Після закінчення міської художньої школи М. Синякова вчиться в Харківській студії Є. Аґафонова «Блакитна лілія» (1907—1912 pp.), входячи до однойменної групи художників-аванґардистів. Пізніше вони утворили експериментальний театр-кабаре «Блакитне око», який протримався лише два сезони, закрившись у 1911-му році, але його «Незнайомку» А. Блока пізніше показували в Петербурзі. Особливих виставок М. Синякова не мала, якщо не брати до уваги Першу спільну виставку-продаж харківських професійних художників навесні 1919-го року (серед учасників були і Єрмілов з Сєрєбряковою, Акімовим, Тракалом і Кацем, і 5-літній Гриша Бенціон з 6-літньою Міррою Бурас) і єдину персональну виставку художниці, зроблену заходами Н. Асєєва відповідно у Спілці письменників.

Салон чи музей?

Сучасні укладачі «Українського мистецтва та архітектури кінця XIX — початку XX ст.» наполягають на тому, що «вплив її живопису відчули у пореволюційному Харкові художники-новатори об’єднання „Сім плюс три“» (плутаючи при тому дореволюційний гурт «Союз семи» з назвою його програмового збірника) і полюбляють згадувати про участь М. Синякової у виставці «Союзу молоді» разом з Н. Гончаровою, М. Ларіоновим, Д. Бурлюком, К. Малєвічем і А. Екстер.

До цієї акції харківська художниця справді була запрошена засновницею «Союзу молоді» (1909 р.) Єленою Ґуро, мрійницею-максималісткою северянинської школи в поезії.

Зрозуміло, що модне під ту пору зацікавлення народним лубком мало в інтерпретації М. Синякової дещо відмінний характер. Її «Весна», «Літо», «Східне свято» починаються з «вірую». Її неопримітивізм не висмоктаний з мітологічного словника, він імперсональний і не має внутрішньої ієрархії, «якість» в Синякової замінена «щирістю». Ясна річ, про щось «українське» тут не ходить, адже світ наїву харківської мисткині не відає історії. Хіба харківське «українство» — це важка естетика Самокиша і Васильківського з Беркосом, які заснували 1912-го року Український художньо-архітектурний відділ при Харківському літературно-художньому гуртку? Харківське «українство» — це липкий сік абрикосу й пасіка в Куряжі, біла смужка від купальнику на Лопані й засмагле плече Марії, пісок в сандалях і придавлені камінцем карти впереміш з водевілями Квітки. Хоч тутешня ніч — це справді васильківський місяць, але — на горлечку розбитої в плавнях пивної пляшки, а захід сонця — не більше ніж піддягнуті беркові штани з самосадом-самокишем у дачній повітці.