У задзеркаллі 1910—1930-их років, стр. 24

З усього баченого в архіві мистця найбільш вражає та фантастична ретельність, з якою розкладені, пронумеровані та підготовлені для майбутньої праці речі: шкіци, етюди, замальовки. Вони не могли бути виставлені раніше з різних причин. По-перше, малюнки Б. Косарєва з 1910—20-их років — це надто інтимний момент. Уявіть собі зображеного на них засоромленого Вітюшу Хлєбнікова в компанії оголених сестер Синякових або ще гірше: якісь змарнілі люди — в ланцюгах, за колючим дротом… Під згадану пору барабанної риторики й худфондівського вождизму ці роботи навряд чи змогли чимось зарадити художнику: їх не вільно було представити в якості «нашої відповіді Чемберлену». «Мы проиграли наши судьбы, / Поставив на неверный цвет», — писав із подібного приводу репресований Аркадій Штейнберґ. Тож творчий доробок Б. Косарєва скоріше егоцентричний, тоді як сучасний живопис — ексцентричний; цей інтимний, той — публічний. Не гармонія, а жест, не творіння, а художник, не результат, а — вибух творчої енергії.

Очевидно, найбільш популярними виставками Майбутнього стануть саме ті, де експонуватимуться етюди та чернетки, які дозволять прослідкувати за порухом душі їхнього творця. Скажімо, вже сьогодні твори Б. Косарєва виявляють національну приналежність мінімалізму: звичайно, це Харків, ясна річ — 1920-их років. Брак матеріялів того періоду, убогість предметного світу, економія засобів: розчерк — дерево, пляма — будинок, ніч — білий аркуш паперу. Часом хочеться назвати ці шедеври замальовками, але, роздивившись, розумієш, що додати — нічого. Художник зображував «вікно», «хату», «гілку» — а мав на увазі «вічність».

Новітньому мистецтву ще тільки належить зрозуміти, що немає ніякої потреби у завершеності. Це історія не терпить пробілів, а живопис тільки ними й живе. Борис Косарєв, здається, знав про це завжди. Власне кажучи, подібний конфлікт, завдяки якому був народжений футуризм, і робить описуваний період історією, а самого харківського мистця — знаковою фігурою українського аванґарду XX-го століття.

Амазонка слобідського аванґарду

Сьогоднішня згадка про Марію Синякову виглядає на диво доречною. По-перше, вкотре дозволяє відновити її ім’я в жіночому батальйоні російського аванґарду, до якого історично належать Алєксандра Екстер, Наталя Гончарова, Любов Попова, Ольга Розанова і Надєжда Удальцова. А по-друге, саме сьогодні ця справа — безпрограшна. Адже Синякова — це, безперечно, аванґард із слобідським обличчям, а з іншого боку — фемінізм у мистецтві. Себто дві проґресивності з модністю і чудовністю вкупі. Тепер вже доречно говорити не про епоху великого аванґарду і великої революції, а про епоху великого аванґарду і великого фемінізму: денікінці 1919-го, захопивши Харків, ґалянтно ув’язнюють поетку Христю Алчевську, а червоні 1920-го — не менш вишукано розстрілюють історика Олександру Єфименко.

Зліва направо: Л. Брік, О. Брік, Р. Якобсон і В. Маяковський. 1923 рік

Здається, нам довіку не судилося прочитати всі українські першоджерела того ж таки «загальноросійського» аванґардизму. Після гучних імен дорубіжжя й порубіжжя завжди даються чути імена призабуті чи зовсім невідомі. До того ж, існує своєрідне мистецтвознавче божевілля: обґрунтування пріоритету. Так ніби мистецтво — це наука (як гадали у дев’ятнадцятому столітті) чи спорт (як думають у двадцять першому). Насправді ж розглядуване тут мистецтво аванґарду — це електромережа, де трапляються короткі замикання, але немає одного — видимого нам причинно-наслідкового зв’язку. Тим не менш, родина Синякових, попри всі розбіжности в характерах її членів, — явище напрочуд цілісне.

Варто також згадати, що найважливіша особливість аванґарду взагалі й харківського зокрема — це мистецтво домашнє, родинне. Хоч як дивно, але навіть згодом, за часів пролетарських «звершень» у типово міщанському житті 1920—30-их років, своєрідні «родинні» оази відігравали також чи не головну ролю у просвітництві «нових панів». Так, своєрідною оазою культпросвіту була квартира подружжя Осипа та Лілі Бріків у Водоп’яному провулку в Москві. Щоправда, Б. Пастернак вважав, що «квартира Бріків була, по суті, відділом московської міліції», але саме там відбувалися перші збіговиська ЛЄФу, на яких В. Маяковський, повернувшись із чергової закордонної мандрівки, демонстрував колеґам привезений гуманітарний крам: журнали, каталоги, книжки. Ось як описує ситуацію тодішньої «сімейної» освіти 1927-го року фотохудожник А. Родченко: «Ми товклися в цій кімнаті, дивилися, сперечалися й будували пляни. Кімната Осі — це особлива кімната… В Осиній кімнаті складалися пляни ЛЄФу, замислювалось його оформлення, а в їдальні тривали суперечки Володі (Маяковського. — І. Б.-Т.) з Третьяковым, Чужаком, а вони завжди сперечалися. Після всього цього зазвичай сідали грати в маджонґ або в карти».

Але в «малоросійській» ситуації з родиною Синякових вищезгадана тотальна «домашність» 1910-их років, що передувала вимушеному культуртрегерству В. Маяковському вже у 1920-их, проявлялась якнайвиразніше.

«Костер сестер»

Утримання Марією Синяковою родинного маєтку в селищі Красная Поляна, що під Харковом, у цілому задає дуже важливу ретроспективу з перспективою, в якій Хлєбніков, Асєєв, Пастернак — персонажі однієї історії. Мистецтва? Літератури? Аванґарду? Здається, це був цінний досвід для майбутньої культурології: не просто усвідомлені, але відчуті родові зв’язки, не просто їхня фіксація, але — створення подібних зв’язків. Себто «історична пам'ять». Важливіше, однак, і те, що Красна Поляна може бути сприйнята сьогодні не як результат плутаних культурологічних рефлексій, а ля «школа життя» Ґертруди Стайн у Парижі, а як дещо, наближене до матриці: просто як мистецька садиба початку XX-го століття.

Зліва направо: Григорій Пєтніков і Велемир Хлєбніков. Харків, 1916 рік

Отже, маєток Синякових уявляв собою своєрідний мистецький осередок, літературно-мистецьку колонію і соціюмну лякуну посеред тодішнього міщанського офіціозу Слобідщини. Період активного життя у ньому припадає, либонь, на початок Першої світової війни 1914-го року, коли садиба стає прихистком для багатьох втікачів із Росії — В. Хлєбнікова, Н. Асєєва, Д. Петровського, а до того моменту тут частенько гостювали місцеві молоді ворохобники: В. Єрмілов, Г. Пєтніков, Б. Косарєв. До того ж родина Єрмілових сусідувала з Синяковими в Красній Поляні. Загалом же леґендарні сестри Синякови були скандально відомі й у самому Харкові. Талановиті, вишукані, екстраваґантно вбрані, гострі на язичок характерниці, вони славились настільки, що всі зайшлі знаменитості вважали за обов’язок завітати до них на гостину. Наприклад, поет Асєєв, приїхавши у 1912-му році з Курська вступати на філфак Харківського університету і навідавшися з візитом до Синякових, згодом таки одружився з однією із сестер, Оксаною, через яку, вже в Москві, куди вона подалась було вступати до консерваторії, познайомився з В. Маяковським і О. Кручоних. Він присвятив їй книжку віршів «Оксана» (1916) («Оксана! Жемчужина мира! / Я, воздух на волны дробя, / на дне Малороссии вырыл / и в песню отправил тебя»), її образ проходить через усю Асєєвську лірику. В Москві Асєєви жили на Малій Полянці у Надії Синякової, що була вже заміжня за відомим істориком В. Пічетою.