У задзеркаллі 1910—1930-их років, стр. 17

Під час більшовицького перевороту в Росії, який стався в листопаді 1917-го року, патріотка Хоперська несподівано зникає. «Доперва аж року 1918-го та 20-го я почала знов зустрічати її, всю захоплену комунізмом», — згадує X. Алчевська. До речі, Г. Хоперській було присвячено її оповідання «Килина», видрукуване 1928-го року в «Червоному шляху», а також цикл віршів «Ганна».

Треба зазначити, що вплив на X. Алчевську ця людина мала неперевершений. Воно й не дивно, адже на той час мудрого батька вже не було на світі, ніжна приятелька О. Кобилянська залишалася десь далеко. Словом, як значив з цього ж приводу нерішучий, немов його побратим А. Блок, миротворець П. Тичина: «До кого говорить? / Блок у могилі. Ґорький мовчить».

Представниця дрібної інтеліґенції, чи пак «людина з народу», Г. Хоперська втілювала, як на думку харківської поетки, риси «людини майбутнього», що нарешті знайде відповіді на одвічні питання «що робити?» і «хто винен?». Проте один з героїв етюду «Килина» несподівано для самої авторки висвітлює істинну думку X. Алчевської, розкриваючи суть ідей Ганни, захопленої комунізмом, коли мовить: «Нехтування своїми інтересами, своєю народністю — всім, що, здається, донедавна ще цікавило вас… Якісь погромні програми і розпалювання інстинктів, викликання злоби і ненависті…» На що товаришка Килина відповідає: «Звідки ви взялися, товаришу? Чи давно з Марса впали?…»

X. Алчевська з її поетичним світоглядом, очевидно, нещодавно «впала з Марса», коли жартома запитувала подругу: «Може, ви тепер, Ганно, повісите мене за буржуазність?..» І отримала відповідь: «Ні, з-за очей не повішу!..» «Мабуть, в моїх очах вона прочитала любов до її поглядів на людськість», — вкотре вигадала собі пояснення «лілейна» Христя.

«Верхи» й «низи» народного мистецтва

У черговий раз уряджена Харківським музеєм народного мистецтва Слобожанщини виставка творів місцевих майстрів довела, що паралельні світи таки існують. Доволі мирно уживаються між собою Харків офіційний і Харків український — наче дві галузі однієї системи, що живиться з одного кореня назвою Традиція. Так само, як чисте народне мистецтво матеріялізує естетичні ідеали слобідського людства, фундуючи у такий спосіб підвалини мистецтва професійного, так і модерна експозиція згаданого музею повертає нас до прихованих урбанізованою пеленою сучасного, але постійно пульсуючих у майбутнє — животворчих джерел Слобожанщини.

Старий Харків. Художник Б. Косарєв. 1921 рік

Століттями плекані традиції народного мистецтва значно підупали в часі численних катаклізмів XX століття. Поступова їх ліквідація відбувалася також через незглибиме бажання інтеліґенції забарвити інтернаціональне академічне мистецтво бодай подихом «сивої давнини», обрамивши його національним декором. Синтезована у такий спосіб офіційною ідеологією Традиція згодом стала нагадувати запаковане у барвисту обгортку вже добряче підтоплене морозиво: ані характерних рис, ані конкретного наповнення. Поступова підміна ідеалів та цінностей, уподобань та смаків призвела до повної асиміляції, себто заповіла такий ґрунт, на якому з’явився седативно-тонізуючий продукт нашого сьогодення назвою «лубок», «примітив» або ще «наївне мистецтво». Власне кажучи, з’явився він навіть не відучора, проте саме під пору т. зв. «демократичних зрушень» з нього витягли геть усі побутово-ідилістичні жили, в черговий раз використавши традицію не як стиль, а як засіб впливання, виховний фактор тощо. Також знати, що належним чином ідеологізований народній дискурс неодноразово використовувався владою у найнапруженіші моменти нашої історії, заторкуючи потаємні струни в душі кожного абориґена. Відтак звертання до подібного штибу благородним чином вироблених «патріотичних» лубків не є самоціль при розмові про народне мистецтво. Адже знати, що різниця між натуральним лубком, чи пак народним примітивом і лубком сучасної «народної творчости» — це різниця між реальністю й реалізмом. Реальність наразі — це те, що ми спостерігаємо щодня на вулиці, а реалізм — це те, як наше довкілля тлумачить для нас-таки офіціоз. Отож лубок — мистецтво народне, а офіційний до нього підхід, як не крути, — мистецтво професійне. І якщо цей підхід робиться з позиції, згідно з якою розмовляти з народом слід народною мовою, то нічого путнього, окрім ходіння в народ, з того не вийде. Академічні принципи у згаданім підході до традиційного мистецтва несумісні з народними — оті останні не вирощуються школою, а плекаються наповненістю й характером культурного середовища.

Натомість багато з тих, хто звертається нині до тематики народного мистецтва, припустімо, у тому ж малярстві, обмежується, як правило, відповідного ґатунку темами та сюжетами, користуючись системою мислення професійного, академічного мистця. Завдяки цьому відбувається нівеляція традиційного народного мистецтва взагалі, ба більше того: триває його таке явне розщеплення на «верхи» й «низи». Народність, відчуття національної форми, чуття традиції, що були притаманні загалу народних майстрів упродовж багатьох поколінь, нині, як стає зрозумілим, надаються до удаваного тлумачення при підході «зверху»: самодіяльний мистець, озброєний модерною освітою, вживається в традицію іззовні. І якраз такий шлях є згубний для розвитку народного мистецтва, позаяк розмиває згаданий угорі принцип його самобутности, історично беручи, роз’єднує одне з найцільніших явищ духовного життя в Европі. Стилізація манери виконання «під примітив», неусвідомленість бажання творити «щось своє», сполучувати несполучне у даній галузі, можливо, цікаві для академічного творчого середовища, але для традиційної народної культури то є чинники руйнівні.

Адже сенс прикладних галузей творчости загалом не в пізнанні й вислові суті світу, а в задоволенні тих чи інших потреб; хід думки в цих галузях інший, визначуваний не глибинним сенсом всього існуючого, а наявними потребами й шуканнями найдоцільніших шляхів для їх задоволення. Вивчаючи особливості типово українського світосприймання, не можна не зауважити, що у вузько приватному житті, де й понині наочно зберігаються традиції розглядуваного тут мистецтва, українська людина у переважаючій більшості наскрізь прагматична (може, з деяким нахилом до консерватизму) стосовно соціяльно-економічних обставин і способу життя наявного довкілля, своєї освіти й особистих здібностей. Можливо, саме неусвідомлення подібних істин призводить до того, що т. зв. самодіяльні мистці цураються «своєї правди». Отож, пізнавши ніщоту того всього, що було запропоновано їм як «реальність», вони пішли шукати глибшого значення людського життя поза фасадом буденщини. Втеча від дійсности, мандрівка в незнане, подорож поза відоме й поза можливе — ця нібито спасенна для творчого шукача ілюзія виявилася облудною. Це ніби як «їхали в зжіночений наскрізь облесливий світ, — роз’яснює такі блукання у власнім творі „Із Дону додоми“ київський письмак Є. Пашковський, — навзахід сонця, буцім додоми, їхали здібні перемагати, а опинилися чортзнаде, з кортячки піддурені першою ж бідою».

Себто, як підказує досвід, справа цілком міняється, коли йдеться про участь української людини в житті поширеної спільноти на рівні понаднаціонального суспільства. Тут український мистець розгублюється й, імпровізуючи, починає гібридизувати традицію тому, що факти соціяльного спілкування, в яких він бере участь, відбуваються в рамках чужих для нього інституцій соціокультурного взаємодіяння. В гонитві за відкриттями часу й простору той мистець виходить на широку сцену всесвіту, запізнавшись з усіма його художніми ознаками, але там, здається, ще дошкульніше відчуває свою самоту; і тут початок його песимізму й безнадії, і «дороги в ринок». Признатися, нині вже гірко й недвозначно звучить зізнання Панька Куліша на честь «хутірського життя», в якому на нас чекають цінності вічні і сталі: «Ми повернулися на Україну , ліпше якої для хахла нічого вигадати». Тому що згідно з вказівками псевдотрадиційних «верхів» — творців норм громадсько-національного спілкування — кожен, хто вступає у храм українського культурного життя в мистецтві, мусить замінити буденний одяг прагматизму, який там вважається «грубим матеріялізмом», не гідним духовности члена «народної спільноти», на святкові шати своєрідного українського примітив-ідеалізму, що його формою здійснення мало б бути ближче не окреслене, містичне «народне мистецтво». Джерел викривлення таким чином Традиції, здається, слід шукати у способі та сприйнятті інтелектуальною верхівкою процесу модернізації українського народу.