У задзеркаллі 1910—1930-их років, стр. 114

«Я не хотіла вірити, що Миколу заарештували, — згадувала пізніше його „старенька“ дружина Антоніна Куліш. — На ранок пішла до дружини Дніпровського. Може, — думала, — поклали його там спати, може, п'яний? Але вона мені сказала, що на похороні його не було, що всі були тим стривожені й питали про нього».

Отже, про фатальний кінець не знала навіть «мила Тота». Забарився був «зоряний лебідь» її нещасливого коханця. Тож свою чергову, тринадцяту, струну «наша юна, ніжна, бистрокрила й могутня республіка» того року натягувала без нього. Як, зрештою, без багатьох інших будівничих Загірньої комуни.

Жінка як революція

…Іноді з приводу жіночої прози 1920—30-их років хочеться зауважити, що тодішнім авторкам краще було б ґендлювати красою. Втім, важко, мабуть, продавати те, чого нема, тому доводилося писати. Або займати «творчу» позицію на бойовому фронті письменницького подружжя, як, наприклад, леґендарна Сосюрина жінка Марія, що відбирала в чоловіка гонорари, ґендлюючи його віршами й пишучи доноси в ЦК, або нещасна Семенкова дружина-акторка Наталя Ужвій, яку поет-футурист нещадно бив, влаштовуючи п’яні скандали в письменницькому Будинку «Слово», чи, зрештою, віддана Кулішева жінка Антоніна, що рятувала чоловіка від спроб самогубства. «Старенька, ти взяла в мене нагани?», — вряди-годи перепитував п’яненький автор «Патетичної сонати».

Зрештою, тогочасні чоловіки зазвичай ховалися або за наганом, або за партквитком. «Подивіться — адже жінок немає ні серед іроністів, ні серед концептуалістів, — значить уже сьогодні В. Павлова. — Коли мова йде про пряме висловлення, попереду завжди баби». Справді, українські «літературні» жінки від початку століття аж до пролеткультівських 1920—30-их років не соромилися виказувати правду-матку в житті та літературі. Попри ліризм поетки X. Алчевської, що нагадувала свою російську посестру М. Лохвицьку, траплялися «жіночі» писання неабиякої «мужньої» наснаги, наче в поетки О. Теліги, котра, в свою чергу, наслідувала манеру своєї хресної матері З. Гіпіюс. Починала ж вчити «женщин говорить», як знати, А. Ахматова-Горенко: «Муж хлестал меня узорчатым, / Вдвое сложенным ремнем». Продовжувала вже Н. Іскренко: «Когда чужой мужчина / разденет / и раздвинет…»

Родина Михайля Семенка

На відміну від «революційних» валькірій, що дозволяли собі багато чого у вищезгаданому житті з літературою, пролетарські письменники-відчайдухи в «жіночому», чи пак любовному питанні почувалися незатишно. На їхні тексти з тестикулами жінки майже не звертали уваги, якщо писання не приносили шалених гонорарів, як у В. Сосюри. Тож невблаганне падіння у вищезгаданий відчай з наганами й самогубствами оберталося психологічною травмою, сублімаційними замінами «жінки» на «літературу» й навпаки, ревнивим ревом В. Маяковського, мазохістським співом В. Свідзінського, а також відвертими адюльтерами М. Куліша, які й виправдовували письменницьку творчість, що зазвичай перетворювалась на процес зализування розриву між письменницьким «я» і довколишнім світом. Пробували зализувати? Це, по суті, найоптимальніше виправдання, оскільки решта імпульсів до писання (естетичні, моральні чи метафізичні) виглядають несправжніми. Травма давала можливість автурі з 1920—30-их виправдати спонтанність власного партійного письма, його нестримність, довільність і передчасну «революційну» еяколяцію, що підсвідомо існувала навіть у патріотичних текстах. «Революція! — встиг викрикнути він і скінчив, скошений кулею», — еротично живописав І. Бабель розстріл червоного комісара.

Загалом клясова ненависть у писаннях пролетарських авторів — це не просто ворожість до незбагненної антиреволюційної сили. Іноді це була типова незмога здобути перемогу на любовному фронті, а чи неспроможність отримати задоволення від «живого» життя в силу партійних зобов’язань і негласного морального кодексу радянського громадянина. Також іноді це було невміння спитатися в жінки, чи можна закрутити з нею виробничий роман, а чи просто запросити до кав’ярні на чарку супу й палку чаю, як жартували в пролетарському Харкові. І тоді «поїзди йшли на Захід», чи пак у «творчі» відрядження, де жінки були більш поступливі та менш «революційні», чи пак міщанські. «Товариші, / Говорю серйозно: без Европи нам — / як попам без / душі: / Обійтися ніяк не можна», — наполягав завзятий М. Семенко, знемагаючи 1929-го року від «футуристичного» лібідо в «Пісні поета, що пробув три тижні у Берліні за командировкою Нар. Ком. Освіти»: «Чи дасть мені ще / Радянська влада кохана / долярів! / Хоч невеличку жменьку — / щоб і на той рік хоч трохи я відчув себе у / справжню культуру, европейську, закоханим!» І це попри те, що його ж поплічник А. Зимний того ж 1929-го року застерігав: «Раднарком і Політбюро — / не чудотворні ікони; нічого молитись їм / про своєчасне устаткування / на приватних кватирях / соціялістичного комфорту, / і одночасно / видурювати в Церобкопі зайву пару галош». А ось наприклад, художник І. Бродський нічого не видурював, а користувався тим, що дарувала сама радянська дійсність. Так, намалювавши у 1934-му році портрет І. Сталіна, він мріяв про поїздку до Америки: «Там дадуть за портрет Леніна 75 000 дол.»

Микола Куліш

Натомість менш метиковані й завзяті лише понуро констатували любовно-творчу безвихідь. «Письменницька братія сновигає з важкими від утоми очима, і тільки мрійно дивиться на ті шляхи, що втікають із Харкова в степи, до моря, до синіх обріїв, — значив М. Куліш. — Повернешся — і охопить тебе харківська пиляка, вонь, ще й до того і друзів нема». Справді, друзів, і тим паче з жінок, у тамтешнього номенклятурного панства було негусто. А як же, спитаймося, Жан (Іван Дніпровський) або Аркадео (Аркадій Любченко), з якими дружив М. Куліш? «Люди живуть разом і ніяк не можуть роз'їхатися. От і все. Видати їм квитки — і п'єса скінчиться», — підказував драматургові «невиїзний» О. Мандельштам, а призабутий А. Штейнберґ додавав: «Кроме женщин, есть еще на свете поезда, / Кроме денег, есть еще на свете соловьи. / Хорошо бы укатить неведомо куда, / Не оставив за собою ни друга, ни семьи».

Зрештою, про «неведомо куда» під згадувану пору червоного ренесансу вже написали О. Генрі з Жюлем Берном, але наразі мова саме про комункультівські мандри потаймиру, які завершувалися сварками, бійками, скаженим калатанням серця й розчавленою в сперму мрією про Загірню комуну. Себто про комуністичне щастя. Чи пак, про вищезгадану «командировку» до Берліну. Коротше, про родову, клясову травму. Визнати це вдавалося не кожному з письменницької спільноти 1920—30-их років. Мабуть, не до щастя було тамтешнім героям, або кожен з них під «щастям» розумів щось своє, персональне, навряд чи схоже на Радянську Україну. «Цей час відкритості існує перманентно, — переконує у своєму „Поезієзнавстві“ І. Лучук. — Так само безперервно існує і щастя, та осягається воно окремими особами лише тоді, коли з'являється його воля і підходить його час». Натомість решта, додамо, так і залишились в історії української радянської літератури в якості почесних полюціонерів.

Безперечно, письменницьке щастя — це найвища стадія колективної протоплазми, просвітленої пролетарським духом, але не найвища стадія европейського духу, обтяженого українською протоплазмою. Себто наразі йдеться про ступені розвитку кожного з будівничих Загірньої комуни, коли на певній стадії категорія «щастя», як проблема «долярів», злуплених з «радянської влади коханої», знімається. І тоді надходить похмільне усвідомлення власної ницости, чи пак катарсис. «Вона була єдиною жінкою, з котрою мені подобалося спати, — пишуть з цього приводу в записниках „м’ятежної“ доби. — Ну, спати, просто спати, розумієш?.. Я повірив, що можна спати, обійнявшись, цілу ніч. Що можна прокидатися вночі тільки для того, щоб обійняти ще… Я не знав, що можна спати так гарно, що гарним може бути навіть дихання. Я ніколи не здогадувався раніше, що можу полюбити чиєсь дихання, зрештою, раніше я не здогадувався багато про що, і віриш… був набагато щасливішим».