У задзеркаллі 1910—1930-их років, стр. 106

У вересні 1937-го року в Києві відбувся черговий пленум ЦК КП(б)У, який проходив під знаком розгрому тих українських сил, які уявили себе «новими панами» і прагли відокремлення від Москви. В. Молотов, на підставі телефонної розмови зі Сталіним, поставив перед українським Політбюром ультиматум: прийняти пропозицію ЦК ВКП(б), скласти з себе обов’язки членів Політбюра і затвердити на пленумі першим секретарем ЦК КП(б)У Н. Хрущова. Всі присутні на пленумі члени й кандидати Політбюра відповіли на цей ультиматум одностайною і категоричною відмовою. Тоді В. Молотов запропонував останню можливість: пленум розпустити і для остаточного вияснення й вирішення цього питання завтра ж виїхати всім членам українського Політбюра в Москву на спільну нараду з Політбюром ЦК ВКП(б), тобто зі Сталіним.

Панас Любченко

Пропозицію В. Молотова більшість членів Політбюра ЦК КП(б)У прийняла примирливо в надії, очевидно, все ж таки договоритися в Москві. Лише голова уряду України П. Любченко поставився до цієї пропозиції з недовірою. Він виголосив промову, в якій підкреслив, що поведінка російської делеґації на пленумі українського ЦК від початку до кінця провокаційна і нельояльна. Мовляв, атмосфера недовір’я до керівників української республіки, яку вони створили з першого дня приїзду, виходить з прихованої політики Кремля, що має глибоке історичне, економічне й політичне коріння, тому жадні переговори в Москві ні до чого не приведуть. Вирішення суперечливого питання повинно статися на місці, не тільки на Політбюрі, але й ширше, на пленумі. Ухвала пленуму повинна бути законом і для уповноважених із Москви.

Промова П. Любченка не знайшла підтримки в більшости присутніх, тому, прийнявши пропозицію В. Молотова, вирішили пленум розпустити й завтра виїхати до Москви.

Таким несподіваним чином провалилася «надзвичайна місія» Кремля в Києві. Також це було ідейне банкрутство самого П. Любченка, і то не лише як голови українського радянського уряду, але й як колишнього провідника боротьбістської партії. Банкрутувала також допіру революційна й бойова політична течія, в передових лавах якої був П. Любченко, який після краху вирішив накласти на себе руки. Повернувшись із пленуму додому на Фундуклеївську вулицю, він, відіславши дітей у літню резиденцію у Святошині, пострілами з бравнінґа вбиває дружину й себе.

Ранком усі члени Політбюра та їхні російські колеґи, що зібралися від’їжджати до Москви, були вражені звісткою про смерть Любченка. Цій події «Правда» за 2 вересня 1937 року присвятила на четвертій сторінці в розділі «Хроніка» кілька рядків петиту.

«Заплутавшись у своїх антирадянських зв'язках і, очевидно, боячись відповідальности перед українським народом за зраду інтересів України, 30 серпня колишній Голова Ради Народних Комісарів України Любченко покінчив життя самогубством», — повідомила «Правда» 2-го вересня 1937-го року.

Після вікопомного пленуму в Україні відбувся тотальний погром усіх вищих партійних, урядових, господарчих, культурних організацій. Були знищені майже всі секретарі обкомів партії, голови облвиконкомів, міськрад, керівники й директори всіх великих державних підприємств, фабрик, заводів. Нові масові арешти пройшли в Спілці письменників України, в наукових, педагогічних і культурних організаціях республіки.

Після самогубства П. Любченка й переговорів українського Політбюра в Кремлі прийшли негайні арешти членів Політбюра І. Шелехеса, С. Кудрявцева, М. Попова, В. Чернявського та інших. Одного за другим почали скидати народних комісарів і членів уряду. Першим був заступник голови Раднаркому В. Порайко, далі начальник управління в справах мистецтв А. Хвиля, наркомзем О. Шліхтер, наркомфін Рекіс, наркомос В. Затонський, секретар ВУЦВК Ю. Войцехівський та інші. Також були заарештовані прибічники політики «нового курсу», носії генеральної сталінської лінії в літературі: голова Спілки письменників України поет І. Кулик, драматург І. Микитенко, прозаїк І. Кириленко, критики В. Коряк, Б. Коваленко, П. Колесник, І. Йосипчук та багато інших.

Обезголовлений уряд України, за вказівками розгубленого правителя України Г. Петровського, тимчасово очолив обраний XIII з’їздом молодий комуніст М. Бондаренко.

«Ваші пальці пахнуть ладаном»: самогубства богеми

З усіх причин в історії самогубств 1910—1930-их років найбільш безглуздим видавалось наслідування кумира, чи пак підпорядкування моді, оскільки це тягло за собою масову загибель людей. Навряд чи кумири, чиї життя і смерть були на очах у мільйонів, замислювались над цим, зважуючись на добровільний відхід з життя. Так, у 1925 році, коли повісився Сергій Єсенін, по Росії в середовищі молоді прокотилася хвиля самогубств. Зокрема Галина Беніславська, коханка Сергія Єсеніна, вистрілила в себе на його могилі менше ніж через рік після загибелі поета. «Свій передсмертний лист, як мені переказували, Галя написала на цигарковій коробці, — значить А. Марієнґоф. — Я читав його в музейній копії. „У цій могилі для мене все найдорожче“, — написала вона. Курила Галя по-чоловічому, глибоко затягуючись і випускаючи дим з носа. „Якщо фінка буде застромлена після пострілу в могилу, — стояло наприкінці листа, — виходить, навіть тоді я не шкодувала. Якщо передумаю — закину її далеко“. Одна осічка. На жаль, я не знаю, чи застромила вона фінку в могилу, а чи закинула її далеко. Краще б уже застромила. Стрілялася Галя з поганенького револьверчика — з „бульдога“».

Алєксандр Грін

Ліля Брік, близька подруга В. Маяковського, покінчила з собою в старості через перелом шийки стегна. Будучи смертельно хворим, хотів застрелитися М. Булґаков, спонукаючи дружину дістати йому револьвер. Наклав на себе руки невигойно хворий на туберкульоз відомий супротивник В. Леніна меншовик Ніколай Чхеїдзе. Французький революціонер Поль Ляфарґ і його дружина Лаура (дочка Карла Маркса) сприйняли старість як хворобу. Відчувши старечу неміч, вони прийняли отруту.

Схожа на невиліковну хворобу також нещаслива любов. Восени 1921-го року кинулася в Неву з Тучкова моста Настасія Чеботаревська, ружина письменника Федора Сологуба. «Я знаю, чому загинула Настя, — казала з цього приводу А. Ахматова. — Цього ніхто до пуття не знає, а я знаю, як усе це було і чому. Вона психічно занедужала через невдалу любов. Їй тоді було років сорок два, вона закохалася в людину холодну, байдужу. Він спочатку дивувався, часто одержуючи запрошення до Сологубів. Потім, коли довідався про почуття до нього Настасії Миколаївни, перестав там бувати. Вона тягла мене до себе в кімнату й говорила, говорила про нього без кінця, годинами. Іноді вона одягала білу сукню і йшла до нього звірятися в коханні… Востаннє я бачила її за кілька днів до смерти: вона проводжала мене… Усю дорогу вона говорила про свою любов — ні про що інше говорити вже не могла. Коли вона кинулася в Неву, вона йшла до своєї сестри. Це було точно встановлене, що вийшла вона з будинку, щоб піти до сестри, але, не дійшовши два будинки, кинулася в Неву».

У житті письменника Алєксандра Гріна, який, крім творчого доробку, мав також терористично-есерівське минуле, існувала хай не самогубна, але не менш кривава історія. Прототипом героїнь кількох оповідань Гріна була Єкатерина Бібергаль, дочка народовольця, також революціонерка — саме з тих, що не вагаючись віддавали життя за терор. Натурально, письменник упадав за нею. Вони то сварилися, то мирилися, і якось під час сварки Грін вистрілив у коханку з револьвера. Куля пробила лівий бік, але дівчина залишилася жива.