У задзеркаллі 1910—1930-их років, стр. 101

Так само з історії знати про «ідеологічний» випадок молоденького 17-літнього комсомольця, що наклав на себе руки на знак протесту проти запровадженого В. Леніним НЕПу. У некролозі, поміщеному в «Правді» від 20-го травня 1922-го року, з приводу цієї смерти сказано: «Часто доводилось від нього чути, що насамперед треба бути комуністом, а потім уже людиною». До речі, юнак не був самотній. У згадані роки газети раз у раз повідомляли про випадки самогубств комуністів, що протестували проти «зради революційних ідеалів».

Натомість друга форма суїциду — афективна, себто з перевагою емоційного, артистичного моменту — цілком притаманна літераторам. До цієї драматичної когорти належать самогубства М. Хвильового і В. Маяковського.

Третя форма суїциду — демонстративна — у випадку з публічними особами роздвоюється на дві категорії:

а) самогубство як спосіб самого індивіда власноруч привернути увагу до своєї особистости;

б) самогубство, імітоване каральними органами заради «показового» усунення індивіда.

Наприклад, герой відомої повісти анархо-терориста Б. Савінкова «Кінь блідий» покінчує життя самогубством. За офіційною версією, автор, арештований чекістами, пішов за своїм героєм, кинувшись у сходовий проліт Лубенської в’язниці. Натомість «самогубства» ідеолога українського націоналізму М. Міхновського у 1924-му році в Києві, а також його колеґи з видавничої справи самостійницького часопису «Сніп» М. Біленького у 1920-му році у Відні були нічим іншим, як актом більшовицької розправи. М. Міхновський був знайдений повішеним у власному садку, так само, до речі, як поет С. Єсенін — в номері пітерського готелю «Англетер» у 1925-му році.

І. Павелко згадує, як під час останньої зустрічі з М. Міхновським, яка відбулась 2 травня 1924 р. у Києві, той засипав його запитаннями: «„Яка у студентів ідеологія? Що це за люди? Чи є поміж них українці і що це за українці?“ Я розповідав йому докладно, що склад студентів тепер — переважно чужинці, комуністи і комсомольці; наводив приклади їхньої ворожости до нас і здеклясованости; говорив, що є й українці, але вони мусять критися зі своїми політичними настановами, говорив, що чужинно-комуністичне студентство інституту це помічає, але поки що зробити нічого не може, що коли б була якась нагода, то вся ця маса українського студентства встане зі зброєю в руках за Україну. Слухаючи мене, Міхновський помітно пожвавлювався та весело поблискував очима, кажучи: „То значить, справа не пропала? Значить, живе українська свідомість у наших студентів? Ви знаєте, як це приємно? Як приємно чути, що наша національна свідомість не вмирає. А я, по правді кажучи, побоювався, що чужинці вже все сплюндрували“. Було вже пізно, і пан Микола запропонував іти додому. Весь час він озирався, особливо після пожвавлення нашої бесіди. Звичайно, це було небезпідставно, бо скрізь тінями снували шпики».

В. Шемет, давній поплічник М. Міхновського, пригадував, як довго інколи не вертався Міхновський додому, а коли приходив, то був дуже знервований. Він щось глибоко в собі переживав. Інколи під час бесіди в нього проривалися якісь розпачливі натяки на загибель. Було ясно, що його «викрила» ЧК.

У статті, присвяченій пам’яті Міхновського, С. Шемет писав: «Це було велике серце. У нього палав такий вогонь любові до України, що в другій країні він запалив би мільйони сердець бажанням патріотичного подвигу, а в безкисневій атмосфері нашої інтеліґенції запалилися цим вогнем тільки одиниці… Найбільшою його заслугою було надання великого творчого розмаху українським національним почуванням. Малесеньку любов до пісень, вишиванок і соціялістичних брошурок він розпалив серед українців у полум’я Любови до Великої, Вільної, Самостійної України. Оце захоплення національних почувань великим, достойним великої нації, ідеалом — забезпечило Миколі Міхновському почесне місце в історії України навіки».

Михайло Біленький

Загалом у період сталінських репресій багато видних партійних, державних і військових діячів накладали на себе руки, коли бачили, що от-от будуть арештовані за безпідставними обвинуваченнями. Так, 21-го серпня 1936-го року на процесі Зінов’єва—Каменєва прокурор СРСР А. Вишинський оголосив офіційну заяву щодо карної відповідальности за контрреволюційну діяльність М. Томського, А. Рикова, Н. Бухаріна, Н. Угланова, К. Радека і Г. П’ятакова. Наступного дня, 22-го серпня 1936-го року, почувши новину по радіо, М. Томський покінчив життя самогубством на своїй дачі під Москвою, в Болшево.

«Демонстративний» момент у таких випадках гарантували зазвичай чекісти, що приходили для арешту, підказуючи нещасним такий вихід. Серед тих, хто в 1930-их роках застрелився, рятуючи від репресій, був заступник наркома оборони Я. Гамарник, Є. Єжова (Хаютіна), дружина викритого шефа НКВД. Але самогубство вчиняли також ті, кому не загрожувала негайна небезпека арешту й тим більше фізичного знищення. Безумовним викликом були самогубства Н. Алілуєвої та близького друга Сталіна наркома С. Орджонікідзе.

Мрія про ґвалт: самогубство Владіміра Маяковського

Історія самогубства відомого «поета-трибуна» і «горлана-главаря» до сьогодні мала не один десяток версій. Однією з них було нерозділене кохання до Лілі Брік (Каган). Втім, не вона була свідком трагічної події 14-го квітня 1930-го року, і не вона бачила, як після фатального пострілу в кімнаті віявся димок і Маяковський ще намагався підвести голову…

Згадана Ліля Брік хіба що свідомо наблизила поета до логічної «точки пули в конце». Її інтелектуальний шлюб 1912-го року з Осипом Бріком — після того, як вона відбула свої «творчі» канікули в Мюнхені 1911-го року, живучи одночасно з Г. Блуменфельдом, О. Волком і А. Грановським («Ніхто з трьох не повинен був знати один про одного», — свідчила Л. Брік) — набув певної завершености після того, коли подружжя познайомилось із Володимиром Маяковським і всі вони почали жити «родиною на трьох».

«Володя не просто закохався в мене, він напав на мене, це був достоту напад, — згадувала Л. Брік. — Два з половиною роки я не мала ані хвилини спокою — буквально. Я одразу зрозуміла, що Володя ґеніяльний поет, але він мені не подобався. Я не любила дзвінких людей — зовнішньо дзвінких. Мені не подобалося, що він такого високого зросту, що на нього обертаються на вулиці, не подобалося, що він слухає свій власний голос, не подобалося навіть, що його прізвище — Маяковський — таке гучне і схоже на псевдонім, причому на банальний псевдонім».

Цікаво, що саме О. Брік сприяв цьому зближенню власної дружини з поетом. «Це був Осип, — стверджувала Л. Брік, — хто перший закохався в поезію Маяковського і закохав усіх нас». До речі, поема «Хмара в штанях» В. Маяковського була видрукувана на гроші О. Бріка. З’явилася ніби як «людина-дитя», котра могла «рости» на очах зацікавленої парочки. До того ж, «третій» у подружньому житті був зовсім не «зайвий» і цікавив подружжя Бріків, як виявилось, не лише з естетичної точки зору. Вже під старість Л. Брік згадувала: «Я любила кохатися з Осею. Ми тоді зачиняли Володю на кухні. Він дерся, хотів до нас, дряпав двері й плакав».

Ліля Брік. 1921 рік

Можливо, саме тому В. Маяковський час від часу намагався позбутися своїх солодких комплексів, розбурханих шаленою пристрастю до свавільної жіночки-вамп, яка значила на бережках рукопису, відповідно, щодо О. Бріка і В. Маяковського: «Фізично О. М. не був моїм чоловіком з 1916 p., а В. В. — з 1925 р.» Тож із черговою своєю коханкою Веронікою Полонською поет зійшовся вже на зовсім іншому ґрунті, ніби бажаючи помститися за попередні любовні невдачі з Л. Брік та Т. Яковлевою. «На першому ж побаченні зненацька й настирливо він почав мене обіймати, — спогадувала Полонська. — Я стала бувати в нього щодня. Казав, що любить мене за те, що я не „комизлива“».