У задзеркаллі 1910—1930-их років, стр. 1

Ігор Бондар-Терещенко

У ЗАДЗЕРКАЛЛІ 1910—30-ИХ РОКІВ

ВСТУП

Про задзеркалля радянської епохи

…Так уже сталося, що Історію 1920—30-их років ретельно вивчали і — як це часто буває — практично перестали читати. Натомість A. Грін значив: «Книжку, якщо чекаєш від неї дива, варто читати двічі. Перший раз замолоду, коли ви молодші за героїв, вдруге коли постаршали, і герої книжки стали молодші за вас». Себто у даному випадку був потрібен час, щоб інтерес до історико-архівного контексту набрав більш специфічних, візуально-белетристичних форм, щоб «радянський матеріял», звільнившись від найближчих ідеологічних конотацій, став значимим у теоретичному відношенні. Словом, треба було, щоб визначилася певна позиція. І вже тоді повною мірою міг відбутися зокрема феномен Розстріляного відродження як періоду в історії України 1920—1930-их років.

Загалом коли говорять про радянську ідеологію, то зазвичай шукають її там, де їй належить бути — у головах людей, тоді як шукати її треба в сфері «відображеного», у мистецтві фантазування, у своєрідному «задзеркаллі» офіційної епохи, що повстає з особистого життя радянської обивателя. Втім, це зовсім не вигадки автора, адже радянська ідеологія була річчю цілком конкретною і жити за радянської влади означало перебувати у світі написаного, намальованого, відзнятого — словом, «відображеного» життя. Після заколоту більшовиків взаємовідносини життя й мистецтва взагалі змінилися, адже, як вважав теоретик формалізму B. Шкловський, «життя саме стало мистецтвом». Звичне й незвичне помінялися місцями, передреволюційний «буржуйський» побут здавався екзотикою, а історичні катаклізми стали за буденне явище. Іноді цей фаталізм скидався на державно оформлену фантасмагорію з цілком реальними адресами усіх можливих чудес, за якими мешкала реалізація ідеологічної Метафори з Алегорією.

В. Беньямін вважав, що алегоричне мислення характерне для післявоєнних і «постреволюційних» періодів. Мовляв, після кардинальних перемін і катастроф вживання алегорії свідчить про неможливість знайти питомий сенс, правду і роз’яснення того, що відбувається. Правдиве сприйняття перехідного історичного моменту передається через процес розповідання, через анекдоти і притчі. Себто відсторонене ставлення до сучасности, з якою легше спілкуватися через ліричне уособлення того чи іншого суспільно-політичного явища. Зрештою, це те, що В. Шкловський називав методою «очуднення» реальности. В умовах такого учуднення нового «революційного» життя доводилося існувати в Країні Рад багатьом її сучасникам-попутникам. Тому не дивно, що нова соціяльна емблематика набувала цілком «живих», чи пак «людських» рис.

«“Товаришу міліціонере, — звернувся Макар, — вкажи мені шлях до пролетаріяту”. Міліціонер дістав записника, відшукав там адресу пролетаріяту і вказав її вдячному Макарові», — живописав А. Платонов казково-революційну реальність у «Спантеличеному Макарі». «Юнак почистив рукавичками свої брюки й делікатним голосом спитав: “— Скажіть-но, дідусю, як тут пройти на небо?” Сторож поглянув на молодика, примружив одне око, потім примружив друге, потім почухав собі борідку, ще раз глипнув на юнака і мовив: “— Ну, нема чого тут затримуватися, проходьте собі”», — додавав Д. Хармс в оповіданні «Про юнака, що здивував сторожа».

Також у 1930-их роках Сальвадор Далі створив черговий арт-об’єкт — смокінґ, обвішаний маленькими чарочками для лікеру, наповненими молоком. Люї Араґон, побачивши це, розгнівано вигукнув: «Яка мерзота! Псувати молоко у той час, коли діти пролетаріяту голодують!» На що Далі незворушливо відповів: «З-поміж моїх знайомих немає людини на ім’я Пролетаріят». Насправді ж, як знати, така людина, чи пак цілий кляс, існувала. «Я готовий битися з пролетаріятом на одній барикаді, але вечеряти волів би в різних ресторанах», — уточнював її антагоністичне існування поет-імажиніст А. Марієнґоф. Що ж до неабияких бойових здібностей самого Пролетаріята, персоніфікованого в Україні у Жовтень, то зокрема критик В. Коряк в «Організації жовтневої літератури» застерігав: «Жовтень знищив “українську літературу” і “українського поета”. Жовтень утворив “пролетарську літературу” українською мовою». Натомість Постанова Політбюра ЦК РКП(б) «Щодо політики партії в галузі художньої літератури» уточнювала: «Пролетаріят повинен, зберігаючи, закріплюючи та всіляко розширюючи своє керівництво, займати відповідну позицію в цілій низці нових ділянок ідеологічного фронту».

А ще у 1920—30-их роках точно знали, коли, що і як саме буде. Донедавна, за проклятого царату, мовляв, не знали, а тепер ось пречудово відали. «Ось головне відкриття, що я його зробила: давним-давно закінчилася будь-яка революція, — нотувала в щоденнику З. Гіпіюс. — Коли саме — не знаю. Але давно». І. Бунін так само приблизно значив: «Пошта російська скінчилася вже давно, ще влітку 17 року: відтоді, як у нас вперше, на европейський штиб, з’явився “міністр пошти й телеграфів”. Тоді ж з’явився також “міністр праці” — і тоді ж уся Росія кинула працювати». Тодішні декаденти вираховували падіння імперій математичним шляхом, як-от, наприклад, В. Хлєбніков, бездумно готуючись до майбутніх катаклізмів. «Знаю все, що слід зробити, — уточнював А. Блок, — віддати гроші, покаятись, роздарувати смокінґи, навіть книжки».

Натомість пролетарські автори знали про все без декадентських циркулів. Вони взагалі сповідували якусь наївну віру старозавітного зразка, себто тих часів, коли люди добре знали годину своєї смерти, тож даремно того дня не працювали. Ну, це зі сфери плянового господарювання, зрозуміло. Але пролетарським пророкам були відомі дати не лише комунального злету чи краху, але також культурно-історичні віхи, знаки і точні координати «революційних» подій. У «попутника» М. Булґакова, щоправда, згадується ще про точний кінець старого ладу, коли о 10-ій ранку 2-го березня 1917-го року загадковий депутат Бубликов прислав до Києва телеграму про зречення імператора. Натомість нові синоптики були більш категоричні. «Організація жовтневої літератури на Україні починається з травня 1919-го року», — впевнено значив М. Доленго. «Література закінчилась у 1931 році», — також стверджував Ю. Олеша.

«Історія — це тіло із своїми конкретними проявами, моментами напруги, відхиленнями, тривалими періодами збуджень, напівнепритомними станами, — роз’яснював М. Фуко. — Історія не є спробою визначити дійсний поріг нашого походження, певну батьківщину, повернення до якої нам обіцяють метафізики; історія лише прагне зробити видимими ті розриви, на перехресті яких ми існуємо». Отже, постмодерністські рови засипано, філософські питання на кшталт «хто ми? звідки? куди ми йдемо?» нібито розв’язано і навіть «патріотичну» батьківщину українських слонів з пінгвінами визначено, але «розриви» історії, тим не менш, все одно не зауважені. Наприклад, досі не знати, де насправді був той «розрив», що роз’єднав українську історію на «дожовтневий» та «радянський» періоди, і де проходить та межа, за якою «селянство» об’єднується з «пролетаріятом», «аристократія» перетворюється на «інтеліґенцію», а замість дворянських «родів» з’являються радянські «родини».

Наприклад, щодо питання історико-літературного «порубіжжя» та ефемерної «межі століть». Де насправді лежить межа літератури XX століття не як низки імен в мартирологу чи книжкових спецхранах, але як предмет вивчення? Чи єдиний і непорушний був «живий» літературний процес, що саме він, а не «мертві» тексти мусить цікавити історика літератури? Скажімо, навіть не зазираючи до Задзеркалля проблеми, чи то пак до «неофіційних» процесів і практик 1920—30-их років, вільно буде визнати, що предмет історії радянського часу має певні часові межі. Відправна точка — це перші місяці після Жовтневого перевороту більшовиків, коли стала зрозуміла політика щодо України, а також були запроваджені різкі обмеження свободи друку і стали формуватися безпрецедентні стосунки влади з літературою. Друга межа, що відділяє історичний радянський час від радянського Задзеркалля, себто радянської історико-літературної сучасности, насправді рухлива й визначається або умоглядно, або інтуїтивно. При цьому, нібито досліджуючи її навіть у власних «альтернативних» працях, офіційна наука намагається розмити цю межу, підкреслюючи «історичність», а не «життєвість» минулого, сучасного й навіть майбутнього. Слід пояснити, чому це відбувається до сьогодні.