У лісничівці, стр. 20

Пані Ганна мала сльози на очах. Жодні спроби оживити пташка не помогли. Дзьобик, завжди готовий до пестощів, був мертвий і холодний. Ніжне пташине сердечко захололо. Був, як листочок, що його буря зірвала з дерева: зелений, лискучий, але не живий.

Синенька Пані сиділа в кутку клітки, на гілці, й переляканими очима дивилась на чоловіка. Вона мовчала.

— Василю, Василю! Маленький згинув!

Голос у пані Ганни дрижав. Пан Василь розглядав неживого пташка та журився разом з дружиною.

Пані Ганна поклала пташка назад до клітки та говорила до самочки:

— Бідна, бідна Маленька, покинув тебе твій добрий, милий чоловік. Як же ж ти житимеш тепер сама?

Його поклали до дерев’яної коробочки, вимощеної сіном. Пан Вірстюк забив її цвяшками, і ціла сім’я пішла з ним на цвинтар. Викопавши ямку на гробі Ганниного батька, поховали там Маленького.

— Відтепер він співатиме Дідусеві. Дідусь так любив дерева, квіти, пташків і звірят. Хай же Маленький летить у далекі, незнані світи, відшукає Дідуся та передасть йому від нас привіт і заспіває йому таких пісень, як співав нам.

Сумно стало в хаті без Маленького. Самочка сама не співала. Вона забилась у куток клітки, закрила очі, й так сиділа, напушившись. Не помагало і дзеркальце, що його поставили в кутку. Вона й їсти не хотіла.

— Що ж ми зробимо з Синенькою? — радилась пані Ганна з чоловіком. — Сама вона загине, купувати ж для неї нового чоловіка так швидко по смерті коханого Маленького…

— Та й не знати, чи Синенька хотіла б мати іншого чоловіка, замість свого любого?

Тож панство Вірстюки вирішили: віднести Синеньку до Мушки, що її батько вчителював у тому ж селі. У Мушки було два сини від Синенької. їх Ляся подарувала приятельці ще тоді, як не було знати, що вони обидва будуть самцями.

— Підеш жити до синів, Маленька. На старість добре мамі жити при дітях. Не будеш сама, й вони співатимуть тобі так, як колись їхній батько…

Так і зробили. Синенька зажила з синами, згодом призвичаїлася й живе там до сьогодні. А панство Вірстюки часто відвідують її. І кожного разу приносять вони для неї зелену гілку, хоч би це було й серед зими.

ЛУКАВИЙ ВУЖ

І. ДОВГІ РОКИ РОСЛИННОГО ЖИТТЯ

Пані Ганна мала багато квіток. Вирощувала їх влітку в саду. Але й у хаті в неї було багато рослин: аспарагуси, що мають довгі віти, всипане дрібного чатинкою листя, полудневу сосну, що її називають аравкарією, папороті з глибоко вирізаним листям. Мала вона також рослини, що цвіли: геранії, які застелювали вікна яскравим квітом, бегонії з холодним і блискучим листячком та дрібними квітами — рожевими, або червоними. Всіх квітів пані Ганни не перечислив би й не назвав би.

Найцікавіший з усіх був старий довгоногий філодендрон. Його вона дістала, коли ще був молодою рослинкою та мав два широкі, наче лопатки, листки. Перші листки філодендрона мають бережки цілі, і є вони м’які, ясно- зелені та лискучі. Але згодом від одного листка відгалуджуються інші. Виглядає так, наче б один листок родив другий, був його матір’ю. Де-далі листки стають більше витинані та темніші й твердіші. Разом росте стовбур цього куща, вигинається колінами й звивається, набираючи схожости з гадюкою.

Спитаєте: як же ж оця гадюка стовбура: лежить на землі, чи звисає? Ні, вона пнеться вгору. Тримає її міцне, тверде коріння. Глянеш, аж десь на стовбурі зав’язується маленький вузлик. Він швидко росте та видовжується. Це корінець. Він спочатку зеленавий, потім робиться бронзовобурим. Якоюсь відвічною мудрістю рослин кермується корінь і врешті знаходить землю. Навіть з кількаметрових висот оте коріння сходить униз і вростає в грунт. Воно, наче на руках, піддержує філодендроновий кущ. Але коріння філодендрона сплітається, й коли у вас є трохи уяви, вам здається, що ви бачите крізь нього зелені джунглі Південної Америки, батьківщини філодендрона. Він разом з ліянами творить гущавину, де цвітуть предивні рослини та чаяться хижі звірі.

Ще одним цікавий філодендрон: він заздалегідь чує, що буде дощ. Уставши вранці, подивіться на кінці його листків. Коли побачите на них по краплині води, не майте сумніву, що буде дощ. Люди кажуть: буде дощ, бо філодендрон плаче.

Філодендрон пані Ганни ріс, його стовбур видовжувався та витончувався. При землі він ще був завгрубшки а п’ястук, далі крутився й пнявся вгору, аж поки не потоншав до об’єму пальця. Його листя чим вище — ставало дрібнішим, а згодом зовсім перестало рости. Це діялося впродовж довгих років життя філодендрона. Вже постарів і знемігся батько. Внизу, з коріння, він випустив кілька молодих кущиків.

Пані Ганна підійшла з гострим ножем до багатолітнього покрученого стовбура. Оглянула ще раз свого улюбленця й сказала:

— Оце тепер молодь ростиме, а ти підеш на заслужений відпочинок.

Понад молодими, здоровими приземними паростками пані Ганна зрізала стовбур. Він упав на землю й був наче вуж, що звився кільцями. З прорізу ринула прозора холодна рослинна кров. Пані Ганна перев’язала рану, як людині. За деякий час вона заросла, а молоде листя стало життєрадісно плодити нове. Воно теж плакало, коли мали надійти осінні дощі. Вершечок старого стовбура пані Ганна теж зрізала та засадила, і він відмолодів і почав друге життя.

II. КАА З ДЖУНГЛІВ

Старий стовбур лежав на землі. Кільця його гнучкого тіла наче були ще повні життя й притаєного руху. Зелене, лискуче тіло опоясували жовтобронзові перстені — коліна. Здавалося, ще хвилина, і рухнеться гадюка, засичить і зачне свій чарівний танок на руїнах поганської святині.

Мабуть відчула це й кицька Мая. Вона, що так радо ховалася в філодендронових джунглях, тепер зі страхом задкувала, нюшачи. Коли ж пані Ганна непомітно наступила на один кінець «гадюки» й вона зробила слабий рух, Мая наїжила шерсть, плюнула й стрибнула на плече своєї пані. Схожість стовбура з гадюкою була незаперечна.

Отже, пані Ганна доробила до стовбура голову й хвіст з гумової рукавиці. Це теж була колись рослинна кров.

Вона скапувала краплями кавчуку з дерев у Південній Америці. Може, дерева ті росли поруч прабатька цього філодендрона, що повзав по багнах Гватемалі, тоді як мати цієї гумової рукавички була живицею. На голові «гадюки» пані Ганна накреслила луки брів, ніздрі, та насадила зелені баньки пацьоркових очей.

— Каа! — крикнув Славко, що читав про Мауглі й його приятелів.

— Так, це він! — сказала Ляся, згадуючи найкращу книжку свого дитинства.

— Ш-ш-ш! — зашипіла й наїжилась Мая.

Деякий час Славко грався новою забавкою із своїми товаришами. Він був, очевидно, Мауглі, а Каа огорталася любовно навколо худорлявого тільця хлопчика.

Але швидко Славкові іграшка набридла. Він став будуваті рейки, семафори та апарат Морзе. Тоді пані Ганна знайшла гарне місце на стіні, й поміж забитими цвяшками розмістила звиви тіла філондендронового вужа, завжди незмінно зеленого. Голова відстала від стіни, а баньки очей світили лукавим світлом. З пащі висувався червоний розщіплений язик, і так Каа, займаючи майже цілу стіну, став домашнім вужем. Він, правда, не злазив пити молока, не зазирав до колиски дитини, — як розказують про вужів, зате день і ніч стежив за всім своїми зеленими очима. Вони не погасали навіть вночі й сяяли якимсь несамовитим блиском. Здавалося, їхній власник потай готується до стрибка. Але Каа був смирним вужем, ні на кого не кидався, тільки терпляче беріг житло своїх господарів.

Минуло два роки. Наставала радісна, свіжа весна. Згодом ночі стали теплі, солодко-важкі, а дні блакитні й золоті. Нове життя пробивалося з насіння й набубнявілих пуп’янків.

Одного з таких днів пані Ганна глянула на стіну, де дрімав Каа. Вона довгий час не помічала його, зайнята щоденними турботами. І казки вона мала час забути. Оці дитячі казки про приязнь людей і звірів, навіть казки дорослих про приязнь і любов людей.