Книга веселих порад, стр. 27
І ви після цього збираєтесь у зоопарк? Тягнете туди жінку, дітей, щоб глянути на оте паскудство: гадюк, вужів, ящірок, варанів, хамелеонів, пітонів, анаконд. Гидко все це. Для чого їх тримають? Яка користь із них?
Я своїх дітей привчив і жінку теж — ніяких звіринців. Там нам робити нічого. Краще записатися на екскурсію на м'ясокомбінат чи кондитерську фабрику. Там все-таки й грильяж, кетті-босс, ракові шийки, чіо-чіо-сан. Та всього не перерахуєш: від крабів до пташиного молока. Та й люди щедрі — кожен пригощає тебе продукцією, яку сам виробив. Їжте від пуза, аби не виносили через прохідну.
А вас у зоопарк тягне?! Моя порада: не йдіть, не раджу.
ГУМОРЕСКИ
СИНТЕТИЧНИЙ КОЖУШОК
— Чим гарним можеш похвалитися? — спитав у мене голова правління райспоживспілки Андрій Карпович, завітавши на базу.
— Синтетичним кожушком, — відповів я. — Дефіцит, Андрію Карповичу. Кращого подарунка на Новий рік не придумаєте, — почав я вихваляти товар.
— Гаразд, показуй, що то за кожушок!
Я показав. Андрій Карпович засяяв, як новорічна ялинка.
— Чудесний! — промовив я. — Як на вас шитий!
— Молодець, — похвалив мене Андрій Карпович. — Беру!
Нарешті, подумав я, зумів догодити. Голова міцно потис мені руку й пішов.
— До речі, — раптом зупинився. — У тебе їх багато?
— Тринадцять…
— Ти от що! Оцей один я собі візьму, а решту щоб я не бачив. Ні в райцентрі, ні в районі!..
Коли Андрій Карпович вийшов, я покликав завідувача складу.
— Петре Семеновичу, синтетичні кожушки бачив? — перепитав я.
— Бачив, — відповів той.
— Так
от, Андрій Карпович велів, щоб тут їхнього й духу не було. Зрозумів?— Зрозумів!
— Вези їх куди хочеш: у сусідній район, у сусідню область, хоч до дідька в пекло…
Задоволений, я повертався додому. Настрій був святковий. Все складалось якнайкраще. Андрій Карпович залишився задоволений.
Я
— не менше за нього. Раптом мою увагу привернула черга. Біля крамниці радгоспу.Я кинувся в саму гущу й похолов. На прилавку лежали чорні синтетичні кожушки.
— А де ти їх узяв? — налетів я на завмага.
— Привезли.
— Звідки?
— З сусіднього району, — відповів він і здивовано глянув на мене.
В очах мені потемніло.
НАХАБА
Двері до кабінету Петра Семеновича Бородавкіна прочинилися — і на порозі, наче новорічна фея, з'явилась особиста секретарка Нюра. В кабінеті запахло духами «Північне сяйво».
— Петре Семеновичу, там якийсь товариш по телефону… Цікавиться, як ваше ім'я та по батькові?..
— А ви йому що?!
— Ну, я вирішила це питання узгодити з вами…
— Правильно вирішили. Поцікавтесь, хто він і для чого це йому!
Нюра щезла по той бік дверей, оббитих блискучим дермантином. За кілька секунд з'явилась знову. В кабінеті вдруге запахло парфумами.
— Каже, ви зробили йому добро… От він і хоче привітати вас із Новим роком. Та не знає, як ваше ім'я й по батькові. Сказати?..
— Одну хвилинку, — Петро Семенович, глибокодумно замислився. Перед очима пропливли відвідувачі, їх було не так уже й багато: «Прищепа просив дитину влаштувати в садок… Воркута приходив по резолюцію… Шпаченко, здається, за дружину благав. Нібито вона після операції на важкій роботі працює… Тоді був Шелудько, Жук… Хто б же міг?!» — Петро Семенович глянув на Нюру. Нюра переступала з ноги на ногу.
— Каже, що я йому зробив добро? — перепитав Бородавкін.
— Каже, — знизала плечима Нюра.
— Женіть його! — несподівано розсердився Петро Семенович. — Женіть, і негайно… У три шиї… Нахаба безсовісний. Бач, насміхатись вирішив. Я особисто щось не пригадую такого випадку…
Нюра щезла по той бік дверей. До Бородавкіна долинув її чарівний голосок:
— Алло! Вияснити ім'я та по батькові товариша Бородавкіна не вдалося. Його нема. Зверніться у відділ кадрів…
Трубка дзенькнула. Бородавкін полегшено зітхнув. Нюра теж.
ПО РЕЗОЛЮЦІЮ
Мені в житті все вдавалося незвичайно легко. Недаремно сусіди й родичі завжди заздрили моїй удачі. «Ти, — казали вони, — народився хоч і без сорочки, але під щасливою зіркою». Може, й так, бо досі, відколи пам'ятаю, я легко переступав усі пороги. У рік (як запевняє моя мати) я переступив поріг рідної хати й вийшов надвір, потім перескочив поріг школи, майже без перешкод перелетів поріг училища, проліз через поріг інституту, а от на одному порозі спіткнувся. Одні казали, що мене зрадила фортуна, інші — що то поріг не який-небудь, а високий — головтяпляппроектівський — і його не так легко взяти.
От саме про взяття цього порога мені б і хотілося розповісти докладніше.
Запланували ми в себе в області збудувати у цьому році кілька комбінатів побутового обслуговування за типовими проектами. Запланували, але вирішили внести в проект маленьку поправку — в одній з кімнат зняли два умивальники. Вирішили — то й вирішили, подумаєш — два умивальники! Та несподівано нам заявили, що будівництво припиняється: банк не дає грошей. Мовляв, приміщення комбінату без двох умивальників — це порушення типового проекту № 37а/17б.
— Що ж робити?
— Залишайте умивальники.
— Але вони там зовсім не потрібні.
— Тоді їдьте в «Головтяпляппроект» і просіть письмовий дозвіл на вашу поправку.
— Аж туди? Через два умивальники? А навіщо ж тоді наше обласне управління побутового обслуговування? — здивувались ми. — Невже такої дрібниці не можна розв'язати на місці?
Сіли ми в управлінні й почали потилиці чухати. І начальник управління чухав, і заступник, і головінж й інші «інжі». Всі чухали. Дехто лаявся, називав «Головтяпляппроект» центропробкою. Але, полаявшись, дійшли висновку: поки він існує, повинен-таки хтось їхати туди. Делегатом вибрали мене. Склали листа. На чиє ім'я — в цидулі конкретно не визначили. Написали просто: «Просимо Вашого дозволу…» й т. п. Дипломатія!
Взяв я того листа. Вирішив летіти літаком. Все ж швидше. До обіду, гадаю, накладуть резолюцію, а ввечері й назад устигну повернутися. За кілька годин я вже був у «Головтяпляппроекті». Що то за сучасна техніка! Якраз і черга в приймальні невеличка. Чоловік п'ятдесят, не більше.
Прийняв мене один із завідувачів, уважно вислухав та й каже:
— Ваше питання майже вирішено…
«От що то, — думаю, — людина чуйна!»
— Тільки зробіть от що, — веде далі. — Щоб прискорити справу, їдьте назад додому й привезіть листовне підтвердження, що ваші вищі керівники, мовляв, нічого не мають проти зняття тих умивальників. Привезете й одержите дозвіл на переробку аркуша № 37а/17б типового проекту. Зрозуміли?
— Зрозумів, — кажу. Та за шапку — й на аеродром.
Прилетів назад, узяв усе, що треба, переоформив документи, прихопив ще командировочні, заспокоїв дружину, діточок, бухгалтера управління — й знову в «Головтяпляппроект».
— В Омеляна Севастяновича якраз нарада, — сказала мені секретарка.
Я до Артема Петровича:
— Почекайте. Зараз має закінчитись нарада. Тільки не забудьте стати в чергу.
Став, чекаю. Нарешті всі наради закінчились. Виходить один завідувач із одних дверей, другий — з інших, обоє до секретарки:
— Валю, зачиніть нас. Повиймайте ключі з дверей і нікого не пускайте. Прийматимемо завтра, після наради.
Ні того дня, ні другого, ні третього мені так і не пощастило потрапити ні до завідувача, ні до будь-кого з його заступників.
Минуло ще з півдесятка днів. Почали здавати нерви. Відчув, що худну. Щоночі почали снитись унітази, розетки, умивальники. А з них наче вода й не вода, а гроші, і не ллються й не сиплються, а ніби течуть — червінці, четвертаки, півсотенні, сотні.
На дев'ятий день, коли нестерпні болі почали ламати мою голову і я зібрався був до лікаря, у коридорі готелю несподівано пролунав знайомий голос:
— Невже Коля з тресту «Саночистки»?! — вигукнув я й кулею перелетів через поріг.