Книга веселих порад, стр. 26

Хто вас може зробити душею купе (салону), так це жінки. Вдячна тема. Варто вам розповісти хоч один випадок про жінок (теж бажано з власного досвіду, а то не повірять) — і можете їхати спокійно. Може, звичайно, статися, що дехто з ваших попутників (а вони різні бувають) зведеться й піде на свіже повітря в тамбур (це в поїзді), чи почне шукати іншої каюти (це на пароплаві), а чи турбуватиме стюардесу (це в літаку), щоб дала йому місце в сусідньому салоні. Це так звані тихі пасажири.

Можуть зустрітися й такі, які замість того, щоб підтримати розмову, запитають:

— Слухай, ти можеш затулити свою пельку?!

Це некультурні.

Трапляється й третя категорія пасажирів — буйні. Вони завжди чомусь намагаються вас випхнути у тамбур чи засунути у вікно або ілюмінатор. Та це їм ніколи не вдається. То скажіть, чи варто на таких ідіотів звертати увагу? Як на те пішло, то їх, ідіотів, не так і багато їздить по наших шляхах-дорогах.

Отже, їдьте спокійно, й розповідайте про щурів, скажених собак та про пригоди, що трапилися з вами чи з вашими знайомими. Це найкращі теми. Їдьте й радійте. Вам за себе нічого червоніти. З кращим попутником, ніж ви, жодному пасажирові ще не доводилось їздити. Наступного разу ваш попутник свою розмову з іншими також почне з щурів та собак, а потім розповість про вас і запевнить своїх нових співрозмовників, що таку цікаву людину, як ви, він зустрів був уперше.

НАВІЩО ВІДВІДУВАТИ ЗООПАРК

Якщо говорити відверто, то я й сам не знаю, навіщо відвідують зоопарк. Зате знаю, навіщо відвідують ательє пошиття одягу, Будинок мод, кав'ярні, товкучку, ресторани чи керуючого будинкоуправлінням. Все це я розумію. Все це вкладається в мою голову. Але навіщо витрачають стільки грошей на відвідування зоопарку — не ясно. Щоб побачити людиноподібну мавпу чи смугасту зебру — треба душитися в автобусі, вистоювати в черзі по квитки, зривати сонних дітей з постелі, треба вчасно не пообідати, купувати в зоопарку бутерброди, а діти візьмуть та ще й повикидають їх пантері чи комусь із ряду непарнокопитих. А вони ще й носи відвертають. На наші бутерброди й дивитися не хочуть.

Я міг би зрозуміти, якби хоч там, як у зоомагазині, продавали опудала чи ведмежі шкури, оленячі роги. Бо мати біля ліжка шкуру… Ну, не білого, хоч бурого мишки — це річ. Річ, яка прикрашає вашу кімнату, створює затишок. І головне — коли захочеш уночі встати — не човгаєш босими ногами по голій підлозі, не шукаєш капців. Шкура ведмедя — антибіотик від нежитю. Або, наприклад, візьміть роги оленя.

Я вже мовчу про те, які з них виготовляють дефіцитні ліки. Я вже про те мовчу, але наставте пару таких рогів у своїй спальні, почепіть на них патронташ чи бельгійську дебультівку, поруч картину Рубенса чи Рафаеля… Не спальня — краса. Очам любо!

А ви ходите в зоопарк… Ходите, хоч наперед знаєте, що навіть по базарній ціні ви там не дістанете ні пижика, ні ондатрової шкурки на шапку. Знаєте, що вам ніхто не продасть і шматка крокодилячої шкіри на ридикюль. Впевнені, що навіть по блату не вициганите ні дикої курки, ні качки. Я вже мовчу про фазанів та рябчиків. Кажуть, дуже смачна ведмежатина, а спробуйте ви її купити в нас. І це незважаючи на те, що в зоопарку стільки ведмедів! А все від того, що нема господаря, нема порядку. Уміли б ми по-справжньому господарювати, були б у нас і зайці, і рябчики, і ведмежатина, й лосятина, й раки. А так?.. Та що й казати. Треба на плечах носити баняк замість голови, щоб не зрозуміти простих речей.

Організуйте на місці, скажімо, того ж зоопарку племінний ведмежий радгосп або спецптахоферму по вирощуванню фазанів. На біса вам ті колібрі чи какаду! Поставте все це на широку ногу і матимете результат: для вас добре й держава не в обиді. Усіх тих павичів, дикобразів, качконосів, динго, гієн, різних сумчастих — потруїти або продати циркачам. Хай їх вивчать на артистів. Хоч користь якась буде, зароблятимуть на самих себе. А то годуй армію дармоїдів. Скільки на них грошей треба?! Кажуть, слон із бегемотом з'їдають харчів на півтисячі карбованців на місяць. На скільки з'їдає слон, знають усі, а на скільки я — нікого не цікавить. І незважаючи на те, що на кожному паркані в нас гасло «людина людині брат», або «людина — найдорожчий капітал». Та який же я «найдорожчий капітал», якщо на власному шлунку будую сімейну економію? Від свого рота відриваю шматок хліба тільки ради того, щоб був ситий від пуза закордонний бегемот. За що йому такі почесті? Чому він може вилежуватися, як на курорті на золотих пісках, плавати в персональному басейні, а я користуюся спільною ванною, мию її після себе, і в мене в кімнаті ще й батареї парового опалення течуть! Чому така несправедливість? Де ж та рівність, братерство, емансипація? Ми кажемо, що в нас немає експлуатації? Та чому навіть на патлату горилу — предок вона мені чи не предок, я плювати на неї хотів — працюють люди: чистять клітки, носять їсти, підмітають, а я все це сам собі роблю?! Навіть «Київський» торт і той дістати не можу. За свої гроші. А фірма «Світанок» є.

Йдеш у той зоопарк. Дивишся. Біля кожної клітки собача або свиняча біографія висить. Пес динго родом із Австралії. Завезений до нас у такому-то році. На Україні не живе. Як же не живе, коли він перед твоїм носом бігає за сучкою, шкірить зуби і їсть наше м'ясо. Та ще, мабуть, і телятину. Молоденьку.

Або тапір — з роду свинячих. М'ясо їстівне, хоч дуже тверде. Довго зберігається. Вживається як ліки… Так чому б таких тапірів не розвести в нас? Чому не почати культивування? Що м'ясо трохи тверде — не біда, можна довше варити. Головне — лікувальне. Може, воно лікує неврастенію, менінгіт, мігрень та інші головні болі?! Так, бач, цього не пишуть. Вони мені його біографію подають. Ще й на двох мовах: українською й латинською. Свині — привілейовані особи. Сказано: заграниця. Чого ми тільки для них не робимо! Низькопоклонство. Перед якимось американським кабаном ставай на коліна. Бо він, бачите, Tapirdae: [2] хвіст короткий, верхня губа й ніс витягнуті в хобот, а на передніх кінцівках по чотири, на задніх — по три пальці. Ніби воно мене справді цікавить, скільки в нього й де ті пальці та звідки він родом: з Америки чи з Азії. Ти мені напиши, що тим м'ясом лікують.

Або візьміть верблюда. Будь-якого: двогорбого чи одногорбого. Паскудна тварина, як подивитись на нього. Та ще й, скотина, плюється. А як прочитаєш його біографію — кращої тварини начебто й не треба. Може не їсти більше п'ятнадцяти днів і стільки ж не пити води. Так питається: чому б отих верблюдів не розводити в наших колгоспах, в яких, якщо вірити газетам, постійно не вистачає кормів і ще не до всіх ферм підведено воду. Тим більше, що цієї худоби, як пишуть у тих табличках, хоч греблю гати в наших азіатських республіках.

Хіба ж не можна між собою договоритись? Не можна наміняти тих верблюдів на цукор чи чавун? Виробляємо, слава богу, цих речей стільки, що з нами не може зрівнятися жодна країна світу. Ми їм чавун, а вони нам верблюдів.

Безпорядок. Хаос. Зате повивішували меню. Слоняче меню займає добрий квадратний метр фанери. Та це ж хтось розмальовував, щоб я бува не переплутав, де слон, а де гіпопотам. А для чого? Щоб заробити. А як художники заробляють — мені не треба казати. Він три крокодилячі шкури здере з тебе, поки намалює хвоста тюленя.

А ви візьміть та прочитайте будь-яке меню. Гібон їсть: кукурудзу смажену, кукурудзу варену (мабуть, мамалигу), банани, апельсини, ананаси й т. п. Це їсть гібон. Він їсть ананаси, а я їх ще зроду не бачив. Тільки догадуюсь: пресмачна річ! Бо колись у школі вчив:

Так то ж ті ананаси їли буржуї — графи холоневські, барони врангелі, юденічі, генерали колчаки, різні білогвардійці, а це — гібон. Паршивий гібон з обдертим задом їсть ананаси. А ти ходиш у костюмі з лавсановою ниткою, на голові маєш картуз, на шиї імпортну краватку й просиш на гарнір у ресторані «Дніпро» смаженої картоплі.