Лялечка і Мацько, стр. 5
- Чекай, чекай, ще раз таке скажеш — відлуплю на чім світ стоїть!
Хлопець сховався за хатою. Не знати, що було б, якби діда не покликав сусід. А потім прийшла бабця, й Лялечка, винувато ховаючи очі, поплівся за нею.
- Ба, а коли мама приїде?
- Скоро. Скучив за нею? — бабця поцілувала Лялечку і погладила його по голівці.
Того дня дідо так і не пофарбував паркана. Та й незабаром почало смеркати. Дід дивився новини по телевізору, а Лялечка сидів під хатою на маленькому стільчику й розглядав стару книжку з малюнками. Це йому швидко набридло, і він хотів було піти до хати, коли раптом почув шарудіння в кущах малини. Лялечка повернув голову, і очі його зустрілись з великими очима лиса. Живий лис був достоту такий, як на малюнках, хіба що більший. Рудий, аж червоний, з гострими вушками і темними лапками.
Так вони дивились один на одного добру хвилину. Лялечка боявся поворухнутись. Нарешті лис збагнув, що йому нічого не загрожує, і, здавалось, підморгнув Лялечці, тоді потягнувся до відерця з зеленою фарбою, взяв зубами дужку, підняв, і, задкуючи, поліз у кущі.
Листя затремтіло, і лиса мов не було…
Розділ шостий,
Чи варто описувати сумне пробудження художника, який виявив, що плоди його натхненної праці втрачені назавжди, бо щезли без сліду? Світ побляк, очі, які перед тим сяяли завзяттям, погасли, наче світлячки перед ранням, руки(лапи) безсило опустились, серце охопив відчай… Зневіра, ось що губить справжній талант.
Ось таке трапилось з нашим лисом. І таке траплялось і, на жаль, ще не раз буде траплятись з іншими художниками, поетами, музикантами. Бо звичайним людям видається, що вони займаються дурницями, і що краще виготовляти якісь потрібніші речі, наприклад, каструлі чи телевізори. Вони завше згодяться в господарстві. А без книжок і без картин цілком можна обійтися.
Щоправда, Мацько подумав спочатку, що картини просто вкрали. Це не так уже й страшно, бо означає, що вони комусь сподобалися. Головне для кожного художника — щоб його картини сподобалися. Проте, понишпоривши по кущах, лис знайшов погризені шматки паперу. Якщо вас цікавить, де наш початкуючий художник брав папір і фарби, то він їх просто… вкрав у мандрівних топографів, себто людей, які складають мапи різних місцевостей, і котрі якийсь час мешкали у наметі над річкою. Мистецтво, як то кажуть, потребує жертв. До того, ж тільки зовсім малі діти можуть повірити, ніби у лісі є крамниці з різним приладдям для письма та малювання.
Лис усе зрозумів, коли знайшов здохле мишеня з кавалком його картини в зубах. Мерзенна тварюка переїлась і врізала дуба.
Неправда, ніби плакати вміють лише люди й крокодили. Плачуть усі живі істоти, зі сльозами, чи без сліз.
Лис лежав, як мертвий, поклавши голову на витягнені лапи, і хвіст його простягся, як кинута ганчірка. І він плакав. Хоч був чудовий сонячний ранок на сонячній галявині, і все довкола раділо від того, як зграбно вітер проганяє з неба хмари. Жаль краяв лисові серце, та коли він подумав, що, можливо, хтось зараз тішиться з того, що знищено його працю, і що він ніколи не зможе відновити знищене, його затуманені слізьми очі спалахнули погрозливим червоним світлом, шерсть наїжачилася, і він підвівся спершу на передні лапи, потім на задні.
Лис метнувся в гущавину, охоплений непереборним бажанням знищити ненависне мишаче поріддя, яке сплюндрувало його картини. І те, що жоден представник цього огидного племені не трапився йому на очі, ще більше розлютило Мацька. Гасаючи по лісі, він наскочив на свого доброго знайомого їжака Грицька й поколов об нього лапу.
- Ти що, здурів? — пирхнув їжак. — Чого гасаєш, як зварійований?
Лис знеможено впав коло нього.
- Ти знаєш, що сталося?! — заволав він трагічним голосом.
- Що, прийшли ліс рубати?! — перелякався Грицько.
Для нього це було найбільшим лихом, яке тільки могло існувати на світі.
- Гірше!
Грицько полегшено зітхнув:
- Гіршого бути не може.
Їжак мав людське ім’я. Одного разу він забрів у село, приваблений запахом молока і яблук, і там його спіймали діти. Нарекли Грицьком, цілу зиму протримали в коморі, та навесні йому вдалося втекти до лісу. Він любив розповідати про сільські звичаї, завжди закінчуючи приповісткою: скільки їжака не годуй — ліс для нього рідна домівка.
- Ти бачив мої картини? — запитав лис. — Їх миші поїли!
Мацькові очі знову спалахнули червоним вогнем, і Їжак, хоча гнів був спрямований не проти нього, про всяк випадок миттю скрутився у клубок.
- Не бійся, — зневажливо кинув лис. — Скажи, скільки мишей ти можеш з’їсти за день?
- Я? — їжак висунув з-під колючої стріхи чорненький писочок. — Дві, а якщо вони худі, то три. А коли я голодний, після зимового сну, то усіх чотири. А коли ще дітки є, то їм дещо вловлю і принесу.
- Небагато, — замислився лис. — Я би штук двісті передушив…
- Пощо? Так усіх мишей винищити можна! Тоді й ладу у лісі не буде. Не можна просто так вбивати!
- Мені начхати! — вигукнув Мацько. — Я цілий ліс підпалю за свої картини! І сам згорю…
- Господи, — тільки й видавив з себе переляканий Грицько. — Та цур і пек з тими картинами! Нові намалюєш. А ліс нескоро виросте. І скільки нашого брата невинного ні за цапову душу спечеться? Діточки малі, бідняточка…Схаменися!
- Не намалюю! — гаркнув лис. — Таких самих ніколи не намалюю. Я після такого, може, взагалі, не зможу малювати…
- Ну, то й що? Не намалюєш — не біда. Скільки всякого діла довкола. Ліс чистити, щоб сміття не було забагато, діточок ростити…
- Я — художник. Ти що, цього не розумієш? Це все одно, що моїх дітей з’їли. Я їм цього не подарую! Рийся у смітті, як хочеш, а я буду сміття з душ вимітати!
- Що-що? — перепитав Грицько, бо всього не второпав.
- Неважливо. Обіцяй, поклянись, що будеш нищити цю погань на кожному кроці. Можеш не їсти, я тебе не примушую.
- Навіщо нищити, як не їси? — здивувався Грицько. — Чи я убивця який? У мене жінка, діти, ще біда яка вийде…
- Нічого не буде. Я за тебе заступлюся!
- Я й сам за себе заступлюся. Голками. Але від звіриного суду голками не врятуєшся. Йди, проспися, небоже, охолонь. І подумай, може, не так уже й миші винні…
— А хто з’їв?
- Гей, чоловіче, хоч і лис ти, але, видно, розуму маєш небагато. Молодий. звісно…
- Ти мені добалакаєшся… — погрозливо засичав Мацько, проте їжак знову сховався, і з-під колючок долинув глухий голос:
- Я тобі зла не бажаю. Поворуши мізками, може, щось у них складеться докупи…Сорока має хвіст довгий, дарма, що обскубаний трошки. Новину вчора принесла, що ти якусь каверзу задумав. Правда, я не дуже повірив. Ти зроду-віку не був хитрим, дарма, що лис. Але всяке може бути, то я й не пішов на цю твою, як її…
- Виставку?
- Ага, виставку.
- Але ж Сорока така розумна. Та й хіба вона мишей полює, щоб вони її слухали?
- Мишей? — їжак засміявся і висунув знову з-під колючок чорний писочок. — На мишей вона не полює. Ну, й нездогадливий ти, брате? Живеш у лісі, а не знаєш, що все по ниточці йде: від мишей до Сороки, а від Сороки до…
- Ну, Сорока! — аж засичав лис. — Ну, я їй покажу! А я думаю, чого вона не з’являється… Курячих тельбушків нема. Я часу не мав, малював…
- От бачиш, — поважно мовив Грицько. — Спочатку за голову хапай, а потім за хвіст.
- Я побіг! — сказав лис, тремтячи від обурення.
- Ти краще тихенько…Може, усе й перемелеться. Не зв’язуйся з дурною Сорокою.
- Не вчи мене. Я сам зроблю, що треба!
- Почекай!
І коли лис озирнувся, їжак попросив:
- Не продай мене. Я тобі, як приятелеві…
- Не бійся, не скажу! — буркнув той.
Їжак Грицько довго дивився йому вслід, підвівшись на задні лапки, і, зітхнувши, промовив:
- Ой, наробить він дурниць!
Наш лис ще потинявся по лісі, раз у раз позираючи на гілля дерев, але, крім старої Ворони, котра цілісінькими днями дрімала на дубі, настовбурчивши сіре пір’я, нікого не побачив. Ворона прожила на світі дуже багато, ніхто не пам’ятав її молодою. Лис тихенько звернув у бік.