Писар Східних Воріт Притулку, стр. 13
І мариться йому інший Притулок, про який він майже не здогадується: сонце, котре ніколи не заходить, вільний політ над лісами і ріками, та щось, що робить його невидимим, бо він розчинився у світі; так, він був розчинений і в іншому світі, в якому нищив тих, на кого вкаже палець: як дві сторони дзеркала ? одна прозора й глибока, інша темна і пласка ? і, не зумівши роз’єднати дві сторони, він розбив дзеркало кулаком, й гострі скалки вп’ялися йому в очі, і в усе тіло і мариться йому, як над ним схиляється Старий і каже:
? Сенс життя ? у пізнанні. Хто багато страждав, той мусить пізнавати світ ззовні, стати вічним блукачем, як я.
Джон Сміт аж засміявся. Старий казав якусь нісенітницю. Хіба можна назвати блукачем того, хто цілими днями гріється біля вогню, не встаючи з крісла?
? Це ? як спрага, яку не вгамуєш, ? продовжує Старий, ? твоя спрага.
? Як моя?
? Так, твоя. Доки її не вгамуєш, доти не помреш.
Кіт важко тисне на груди, а з кутка променіє світло, затьмарюючи постать Старого. І він бачить Мадонну, яка співчутливо дивиться на нього. Вона не така вже й молода, не така вже й гарна, але хоче, щоб її дитина була щаслива. Мати і дитина утворюють замкнуте коло, звідки пульсує тепле світло. Так, йому треба вибрати блукання, щоб спостерігати відблиски чужої любови. Але зараз він втомлений і байдужий, та й Мадонна не його пригортає з такою ніжністю.
Насправді це не той Старий і не та Мадонна. Це їхні відображення на осколках розбитого дзеркала.
Поки Джон Сміт хворів, до Притулку прийшла дівчинка-семиліточка. Мабуть, пізня осінь не дуже зручний час для подорожі, але спорожнілий незатишний світ частіше змушує шукати прихистку. Антон був трохи здивований, побачивши за ворітьми дитину. Взагалі, діти рідко знаходили сюди дорогу. Дівчинка була худенька, синьоока і дуже відважна. Вона одразу запитала:
? Це ? Притулок?
? Так, ? трохи розгубився Антон.
? А тут багато дітей?
? Та ні…
? Я рада. Мене звати Христинка.
Антон не знав, що робити далі.
? Я ? писар Антон. Може, посидиш трохи?
Дівчинка зайшла до кімнати й одразу простягнула руки до печі.
? Ти, певно, змерзла?
? Трохи. Ви не переживайте: я вам не буду заважати. Поживу до весни, а тоді піду в ліси і луги. Там будуть гриби, ягоди, горіхи. А ви, кажете, Писар?
? Так.
? То запишіть мене: «Христина, 7 років». Пишіть!
Антон покірно витягнув Книгу. Перо викликало у дівчинки шалений захват:
? О, у вас казкове перо! Таким пишуть казки, правда? Можна подивитися?
Потім вона віддала перо і, наче казка вже закінчилася, зітхнула:
? Ну ж бо, пишіть… Той дідусь, що показав мені дорогу, казав, аби я усе розповіла.
? Це зовсім не обов’язково.
? Чому?
? Бо сюди не приходять випадково. Ти не знайшла б інакше дороги. А ти довго йшла?
? Ні, дідусь сказав, щоб я пішла у першу вулицю ліворуч, і в кінці її знайду Притулок. Я гадаю, що то був святий Миколай.
? Який святий Миколай?
? Ви хіба не знаєте святого Миколая? Він допомагає бідним, але так, щоб ніхто не бачив.
? Я не чув ніколи…
? І він вам не клав під подушку цукерки?
? Ні.
? Це, певно, тому, що ви вже старий… А може, він колись сюди прийде…
Мала позіхнула.
? Знаєш, що? ? сказав Антон. ? Поговоримо завтра. А зараз підемо до бабусі Марфи. Вона нагодує тебе і покладе спати.
? А яка та бабуся?
? Звичайна. Не бійся.
? Добре, я їй сама скажу…
? Що?
? Ну, що я хвора. Діти ніколи зі мною не бавились. Тому я рада, що їх тут нема. Ніхто не буде кидати в мене камінням?
? Це я тобі обіцяю.
Антон узяв Христинку за руку, й вони пішли стежкою повз порожній безлистий сад.
Антон двічі озирнувся на вікно Бібліотеки, ніби питав поради.
Дотик маленької руки, що сховалася в його долоні, викликав майже фізичний біль. Він раптом опинився серед темних великих будинків, під неприродно жовтим небом, а біля прозорих скляних дверей побачив маленьку постать. У сутінках вона здавалася схожою на карлика. Рідкісні перехожі поквапно перебігали вулицю. Рука втомилася, тіло заніміло і ніби приросло до брудної бруківки. Антон був одночасно і тією маленькою істотою, що простягала руку, благаючи, щоб хтось відірвав її від землі, і тим, хто спостерігав за нею. І не знав, як йому діяти. Бо не можна взяти себе самого за руку і кудись повести.
Лі чи Старого не було поруч, аби допомогти йому, чи бодай дати книжку, яка б усе пояснила. То був не сон, бо сни витікають із минулого. Антон виріс у Притулку і все, що він умів, це відчиняти Ворота.
Він випустив руку Христинки, і темне незатишне видіння зникло. Хтозна, що трапилося б з ним далі, якби він не зробив цього!
V
Лікар притулився спиною до грубки, а кіт сидів у нього на колінах, добрий старий коцур, що час від часу хрипко помуркував, розмовляючи зі своїм сном. У хаті було дуже тихо, а це означало, що мусить щось трапитися.
Лікар Яків не вважав себе лікарем, але тільки в Притулку міг у цьому признатися. Річ у тім, що по-справжньому він нікого не міг вилікувати, хоч у тому світі багато років пропрацював саме лікарем, доки не зрозумів, що єдині ліки, яких потребує хвора людина ? це радість. Тілесна хвороба кричить, потай вказуючи на хворобу душі. Неможливо вилікувати душу, яка сама себе калічить або її калічать інші. Тисячі недужих колись приходили до нього: він торкався їх руками, заглядав у очі, врешті вони переслідували його вдень і вночі. Це було нестерпно. Їхній біль звився гніздом у його душі. І все було намарно. Лікар бачив Смерть то в ногах хворого, то біля узголів’я. Вона ходила за ним слідом, досить було кинути погляд через ліве плече, щоб переконатись у її присутності.
Не можна вилікувати того, хто не усвідомив, що має хвору душу. Так лікар перестав бути лікарем й опинився у Притулку, який мав захистити його і заговорити колись із ним зрозумілою мовою.
Шукання трав у товаристві кота, який сам до нього прийшов сторожем чи другом, було своєрідною метафорою пошуків істини. Ні, він не був лікарем. Можна ним бути, не знаючи науки, можна бути мистцем, не створивши жодної картини, можна бути поетом, не усвідомлюючи цього, але Яків не відав блаженства неусвідомленого. І, можливо, тому, шукаючи себе самого, потрапив до рук Диявола.
Трапилося це тоді, коли люди стали неперебірливими і легковажними у справах віри, не шануючи душі так, як шанували її в давні часи побожні й чеснотливі люди. Слова «Бог», «Диявол» сипалися з їхніх уст без потреби і однаково висміювались. Зі сміхом слід бути обережним ? він легко виходить з-під контролю. Лише одиниці зберігали тверду впевненість, що будь-яка фамільярність з Добром і Злом ? страшна помилка, за яку неминуче прийде покара. Інші ж дотримувалися лише традиційних обрядів, або ж не дотримувались їх зовсім.
Зовнішній світ ставав усе складнішим, спокусливішим і жахливішим. А з погляду лікарів ? усе хворобливішим.
Одного разу, повернувшись геть п’яним з вечірки, Лікар вколов собі палець й написав кров’ю на аркушику із записника бажання, схоже на те, яке висловив колись чорнокнижник Фауст, щоправда, істина, якої він потребував, була в дусі його часу. Скінчивши листа, Лікар, посміюючись, поринув у п’яний сон, а коли прокинувся, то навіть не пам’ятав, чи був той лист узагалі, бо не знайшов його в кімнаті.
Він би, власне, й забув усю цю пригоду, якби не зміни, що почалися в його житті після цієї п’яної ночі. У кімнаті було дуже холодно, і він відчинив вікно, щоб впустити тепле повітря. Спершись на підвіконня. Лікар став міркувати, що ж він просив, вручаючи душу, якої, можливо, і не існує, Майстрові Зла. Ощасливити людськість? Себе? Він почав сміятися, бо завжди був переконаний, що лише сам здатний змінити власне життя, і Диявол існує лише в його свідомості, як і протилежність йому. Як можна віддати душу, не вірячи ні в неї, ні в персону в картатому піджачку, з цапиною борідкою і смородом сірки? Чого може бажати спустошений, байдужий чоловік? Надії, сили, яка виштовхне його за межі неповноцінного існування й нерозвинутого розуму?