Симфонія хаосу, стр. 1
Анна Шпилевська
СИМФОНІЯ ХАОСУ
НА РУСАЛЧИН ВЕЛИКДЕНЬ
Пролог
Прости мені, Божечку наш, за всі гріхи земні мої та й за те, що вчора знову у пісний день на дискотеку у клуб побігла. Ой, прости, бо не мала думки в голові ні однієї, а лиш за тим противним хлопцем йшла, мовби руки і ноги мені зв’язали, а в душі ніби камінь великий лежить. Хай би хоч півслова мені сказав. Хоч би бровою поворухнув. Ой, той Максим! Прости, Боженьку, нині ж субота, треба і до роботи йти. А я вже скоро покриюся пилюкою, другий рік після інституту в рідному селі вчителькою працюю. Вже всі однолітки дітей бавлять, а мені, як то кажуть, пороблено, чи то, може, доленьку нещасливу маю, все принца чекаю. Максимчику, горе ти моє. Як люблю ж тебе! Господь почує мої молитви.
Во ім’я Отця і Сина і Святого духа. Святий Боже, Святий кріпкий, Святий безсмертний, помилуй нас. Молитву до тебе провадить раба твоя Святослава, що прізвище мені за батьком Лісневська. Пам’ятаєш, Боже, я тобі свою душу виливала? Розкажу тобі, як то воно сьогодні знову було: йшла я до церкви з мамою і батечком та й коханого зустріла. А він! З іншою, з Наталею Шевчук. А що то таке за прізвище, що кожен в селі знає? Та їх багацько розвелося по всій Вкраїні! Не дівчина, а горе мені. Боженьку, розсуди і прости мені, як я щось не те мовлю. Люблю ж його просто до нестями.
Діти мої дрібненькі пішли пообідати додому, вчу ж їх учу, а на серці так тяжко... Я й сама отут лишилася. Господи милосердний,востаннє прошу тебе. Якщо бути мені з ним — дай знак. Прошу тебе,молю,благаю! А якщо ні — значить, не така моя доля...
— Ні. Ні, будь ласка, не треба! Я буду кричати! Не чіпай мене своїми брудними руками! Ой, боляче!
Слава лементувала так, що якби це не сталося пізньої години, то сусіди викликали б зо два наряди міліції.
Була весна, та мороз стояв такий, що аж шибки позамерзали. Святослава поверталася із дня народження подруги, а провести її вирішив Петрусь, сусід через дві хати, що був за віком на два роки старший від неї, а за розумом — геть дурний, принаймні, дівчині так здавалось. Працював помічником тракториста, на ділі це — старший «куди пошлють». На зріст був чи не метр сімдесят, зате сильний і напористий, учепився у Славку, наче той реп’ях. Чорнявий, вайлуватий, з грубими рисами обличчя, однак попри всі ті вади досить симпатичний. Кожна дівчина на селі знала, що він до смерті любить Славу і бігає за нею чи не від сьомого класу. Святослава все відбивалась, пручалася, не хотіла бачити цього «горилу» коло себе, але сили протистояти не мала і в душі їй було навіть млосно від думки, що в будь-який момент вона матиме біля себе людину, що здатна заради неї на все. Сама вона — тонка, легка, мов пір’їнка, білява з блакитними очима, що мали ледь помітну краплину сірості, з невеличким носиком та правильними рисами обличчя. У Києві, де вчилась на філфаці, багато хлопців протягом п’яти років упадали коло неї, а вона все ніяк — чекала свого Максимка.
Сказати, що Максим був гарний — не сказати нічого. Він був просто красень і всі неодружені дівчата на селі тяжко зітхали й наливалися червоною барвою, коли його бачили. Та поступово з безсімейних лишилось лише кілька. Максим не дуже летів одружуватися — поїхав аж в Одесу на навчання, був дизайнером чи то, може, художником. Ніхто цього достеменно не знав, батьки вговорили його приїхати до рідного села Нивки, що на Київщині, і лишитися тут, заробляючи собі на життя якимись випадковими підробітками. Хлопець добре володів грою на синтезаторі — як для сільського клубу, тому непогано заробляв на життя, граючи на весіллях. Та про це згодом.
Святослава відбивалася і все ж не втримала хлопця. Петро її поцілував. Перший поцілунок у дівчини був, коли грали в «Пляшечку» на дискотеці десь в одинадцятому. Славуні було соромно, що ще нецілована і вона вирішила це зробити з ким-небудь, аби та подія в її житті все ж була. Таємно надіялась, що то буде Максим, потрапила пляшечкою від Коли на Панаса, свого сусіда. А мусіла ж цілувати. З того часу хлопці цілували її лише в щічку, а тут!
Петрусь постарався, цей поцілунок виявився не найгіршим, бо не було дуже з чим порівнювати.
«Домігся таки свого! Ну, побачимо, як далі буде... А що, як?..» — міркувала собі дівчина і придумала план помсти Максимчику. Вона буде ходити з Петром, а він, вража його душа, нехай постраждає через неї. Сказано — зроблено. І вона сама поцілувала Петра Руданського, прямо в губи, навіть намагалась язиком дістати до його верхньої щелепи — мовляв, от яка я, вмію цілуватись. Хлопець так здивувався, що ледь в штани не наклав від щастя. Вона його стільки років не підпускала до себе, аж тут після келишка мартіні, що його привезла мама іменинниці Ані з Італії — здалась!
«Що ж це робиться? Не вже вона нарешті відповіла взаємністю?» — подумав. А вголос сказав:
— Нарешті ти моя! Сонце ясне! Хочеш, я буду писати тобі вірші? Дарувати квіти? Носити на руках? Я все можу, якщо будеш зо мною...
Говорив так щиро, що слова солов’ями вилітали з уст.
— Порядні дівчата більше двох разів на першому побаченні не цілуються. — промовила Славця і вирвалась із його обіймів.
«Ну і ну! Не дівчина, а мрія!.. Ми ж навіть не зустрічаємось, а вона вже про перше побачення сказала. Оце мені поталанило...» — подумав Петя і, попрощавшись, на крилах щастя полетів додому. А що йти було недалеко, вирішив розтягнути шлях. Оскільки був трохи «під мухою», ноги заплітались, а в голові було одне: «Слава... Славця... Кохана!» Не помітив, як глянув на небо. Аж там! Чи то йому, нетверезому, зовсім останній глузд відбило, чи то справді на небі зірки розсипались такою мозаїкою, що він зміг прочитати слова.
«Не вір».
Заплющив очі і знов глянув на небо. Тихо і спокійно, мовби нічого й не було.
— Що ж за ніч така! Може, я останній алкоголік, а може, й любов Славину вигадав собі? Ні, треба проспатись, а завтра видно буде...
Ранок видався на славу. І на отаку Славу теж. Бідна дівчина ледь встала, хоча майже не пила. З неї усі сили забрав той грубуватий хлоп — хай йому грець! Як би там не було, та вона доведе Максимчику, що він її не вартий.
Ой дівчино, дівчино. Не знаєш ти ще, що цієї ночі за тобою наглядали вищі сили. І не знаєш, в яку історію потрапила.
Сьогодні потеплішало, і Славця вирішила гарно вбратися: одягла красиву сукенку, акуратно та інтелігентно нафарбувалась — учителька як-не-як, і побігла в школу, де чекав її вже рідний третій клас. Діти підозріло тихо сиділи. Дівчина зайшла до класу та із здивованим виглядом побачила, що на порозі стоїть Петро з квітами, а учні уважно його розглядають і бояться зайве слово ляпнути, щоб не отримати на горіхи. Все-таки він ще недавно був одним із найбільших забіяк у школі. Тишу порушив балакун Дениско, який щосили викрикнув:
— Тракторист і вчителька! Тракторист і вчителька! От яка в нас парочка: Петро і Святославочка!
Діти підхопили цю приспівку. Слава почервоніла, як та ружа, вихопила з рук Петі квіти і втекла з класу, згодом, заспокоївшись, повернулась, і мовила:
— Гаразд, дітки. Побавились, і досить, починаємо урок. А вам, Петре, я вдячна. Але ви мені заважаєте. Повертайтесь до своїх справ.
Нещасний хлопець зник так швидко, наче йому дали дзвінкий ляпас.
Робочий день пройшов як завжди, хіба крига в серці дівчини почала потроху танути. А ще вона дорогою додому побачила Наталю, всю в сльозах.
— Наталко, що сталося? — занепокоєно мовила Слава.
— Ой, Славунцю! Не любить він мене, лише використовує. Я йому тільки для одного треба. А ти ж знаєш, я не така! — Натка нахилилась до вуха дівчини і прошепотіла: — Він мені таке пропонував! Соромно навіть казати. Казав: «Твій перший раз має бути незабутнім, і він буде зі мною». Обіцяв, що батьки його їдуть до міста, продавати продукти. А Максим збирається малювати картину, йому потрібна натурниця, і уявляєш, — Наталка почервоніла до кінчиків вух, — це — я. Знаєш, спочатку зраділа, а потім Макс спитав, чи я його люблю. Звісно ж, сказала: «Так». Він відповів, що теж кохає мене до нестями і хоче, аби ми були ближчими після того, як він мене намалює. Мовляв, романтика!