Світанок, стр. 87

Та я зовсім не переймалася через те, що так і не знайшла відповіді на це питання.

Краєм ока я помітила, що небо почало світлішати. Крихітний океан надворі з чорного перетворився на сірий, десь зовсім неподалік заспівав жайворонок — може, він звив собі гніздечко поміж троянд.

— Скажи, а ти скучаєш? — запитала я, коли пісня обірвалася.

Це не вперше ми заговорили, проте не можна сказати, що ми підтримували бесіду.

— Скучаю за чим? — муркнув він.

— За всім — за теплом, за м’якою шкірою, за тонкими запахами… Я почуваюся, наче нічого не втратила, але мені просто здалося, що тобі має бути трішки сумно через те, що втратив ти.

Він тихенько й лагідно засміявся.

— Важко знайти в світі людину менш сумну, ніж я зараз. Я б навіть сказав, неможливо. Небагато людей отримують у житті усе, чого прагнуть, та ще й усе, про що й не насмілювалися мріяти, в один день.

— Ти уникаєш запитання?

Він притулився до мене щокою.

— Ти тепла, — сказав він.

Певною мірою, це було правдою. На мій дотик його долоня була теплою. Відчуття було зовсім не таким, як торкнутися палкої, мов полум’я, Джейкобової долоні, але набагато комфортнішим. Природнішим.

Далі він дуже повільно провів пальцями по моєму обличчю, від підборіддя спустився до шиї, а тоді аж до талії. Я не стрималася й напівзаплющила очі.

— Ти м’яка.

Його пальці гладили мою шкіру, мов атласні, отож я одразу зрозуміла, щo він має на увазі.

— А що ж до запахів, то, мушу зізнатися, я навряд чи сумую за ними. Ти пригадуєш запах отих двох туристів, які трапилися нам на полюванні?

— Я щосили намагаюся не згадувати.

— А тепер уяви, що ти когось із них цілуєш.

— Фу!

— Отож-бо. І моя відповідь — ні. Мене переповнює радість, бо я нічого не втратив. Ні в кого немає стільки, стільки зараз маю я.

Я саме хотіла йому нагадати про один виняток із цього твердження, але знагла мої вуста стали дуже-дуже зайняті.

Коли ставок забарвився світанком у перлисто-рожевий колір, у моїй голові зринуло ще одне питання.

— Скільки так триватиме? Я маю на увазі — Карлайл та Есме, Еммет і Роза, Аліса і Джаспер, вони ж не сидять цілісінькі дні, замкнувшись у своїх кімнатах. Вони виходять на люди, вони весь час одягнуті. Отож оце… жадання колись скінчиться? — я присунулася ближче до нього — до речі, це було нелегко, — щоб наочно продемонструвати, що саме маю я на увазі.

— Важко сказати. Всі люди різні, а ти — як я бачу — кардинально відрізняєшся взагалі від усіх. Середньостатистичний вурдалак-перволіток занадто керований спрагою, тож на деякий час ніщо інше його не цікавить. Але тебе це, схоже, не стосується. Та після першого року юний вампір згадує про інші свої потреби. Ні спрага, ні жадання нікуди не зникають, просто ти вчишся збалансовувати їх, вчишся розставляти пріоритети й керувати своїми відчуттями…

— То скільки це триватиме?

Він розсміявся, наморщивши носа.

— Найгірше було з Розалією та Емметом. Минуло щонайменше десять років, перш ніж я зміг перебувати у радіусі п’ятьох миль біля них. Навіть Карлайлові та Есме було важко це витримувати. Отож вони нарешті не вдержалися й виставили щасливу парочку за двері. Есме і їм збудувала будинок. Більший за цей, адже Есме знає, що полюбляє Розалія і чого не любиш ти.

— Отже, десять років? — (Я була цілком переконана, що Еммет і Розалія й близько біля нас не стояли, але якби озвучила зараз цифру в понад десять років, це можна було б витлумачити, як зухвальство). — А тоді всі стають нормальними? Як от зараз?

Едвард знову всміхнувся.

— Не певен, що ти маєш на увазі, говорячи про «нормальність». Ти бачила, як моя родина веде близький до людського спосіб життя. Але ж тоді ти спала ночами, — він підморгнув мені. — А коли тобі немає потреби спати, у тебе залишається купа вільного часу. І тоді збалансовувати свої… інтереси стає доволі легко. Саме тому я — найкращий музика в усій родині, ось чому — якщо випустити з уваги Карлайла — я прочитав найбільше книжок, вивчав чи не всі науки, вільно володію чи не всіма мовами… Еммет майже переконав тебе, що я такий всезнайко через уміння читати думки, але правда полягає в тому, що в мене просто було забагато вільного часу.

Ми воднораз розреготалися, і від руху, до якого спричинився сміх, наші тіла переплелися ще сильніше, отож бесіда миттю перервалася.

РОЗДІЛ 25. ПОСЛУГА

А трошки згодом Едвард дуже швидко розставив мої пріоритети.

Для цього йому знадобилося єдине слово.

— Ренесма…

Я зітхнула. Вона скоро прокинеться. Зараз, мабуть, уже близько сьомої ранку. Чи шукатиме вона мене? Зненацька моє тіло почало морозити од відчуття, близького до паніки. Якою вона буде сьогодні?

Едвард миттю збагнув, щo так нагло відвернуло мою увагу.

— Все гаразд, кохана. Вдягайся, і за дві секунди ми вже будемо в будинку.

Мабуть, я мала вигляд поганої акторки, коли стрибнула з ліжка, озирнулася на Едварда — його діамантове тіло ледь-ледь поблискувало у розсіяному світлі, — а тоді зиркнула на захід, де чекала на мене Ренесма, далі знову на нього, і знову в її напрямку — моя голова метлялася з боку в бік зі швидкістю в дюжину разів за секунду. Едвард усміхнувся, але не засміявся; він був витриманим мужчиною.

— Головне — баланс, кохана. Тобі так добре вдається з усім упоратися, що я певен, тобі не знадобиться багато часу, аби навчитися стратегічного планування.

— У нас же вся ніч попереду, правда?

Він вишкірився ширше.

— Ти гадаєш, я б тобі дозволив зараз одягнутися, якби це було не так?

Цього було досить, аби я змогла перетривати денні години. Я зможу контролювати це жадання, яке переповнює, спустошує мене, і тоді я стану гарною… мені важко було вимовити слово навіть подумки. Хоча Ренесма дуже реально й вагомо увійшла в моє життя, було й досі нелегко думати про себе як про матір. Гадаю, будь-яка жінка почувалася б так само, якби в неї не було дев’ятьох місяців, аби зжитися з думкою. І якби в неї була дитина, яка щогодини змінюється.

І миттю згадка про Ренесму, яка так швидко проживає своє життя, змусила мене рознервуватися. Я навіть не затрималася перед вишукано різьбленими подвійними дверима, щоб помилуватися на гардероб, який зібрала Аліса. Я просто увірвалася всередину, щоб підхопити першу-ліпшу річ. Але мені слід було здогадатися, що мене чекає випробування.

— Що з цього моє? — прошипіла я. Як і обіцяно, гардеробна була більшою за нашу кімнату. Мабуть, вона була більшою за решту будинку, разом узяту, але щоб упевнитися, мені б довелося виміряти її на кроки. Я на хвильку уявила, як Аліса переконує Есме відмовитися від класичних пропорцій і погодитися на цю гігантоманію. Цікаво, як Алісі це вдалося.

Все було загорнене в спеціальні торбинки, чисті й білі, ряд за рядом.

— Наскільки я знаю, усе, крім оцього рядочка, — Едвард торкнувся перекладини ліворуч від дверей, — твоє.

— Усе?!

Він стенув плечима.

— Аліса, — зітхнули ми в унісон. Він ужив її ім’я на пояснення, я ж як лайку.

— Чудово, — буркнула я і смикнула змійку на найближчому пакунку. І просто зойкнула, уздрівши шовкову сукню до землі — рожеву, як дитяче платтячко.

Аби знайти хоч щось нормальне, тут можна витратити цілий день!

— Дозволь допомогти, — запропонував Едвард. Він понюхав повітря й рушив на запах у найдальший кінець довгої кімнати. Там стояв убудований комод. Едвард висунув одну з шухлядок. Із тріумфальною посмішкою він простягнув мені пару мистецьки вибілених джинсів.

Я порхнула до нього.

— Як тобі вдалося?

— Джинси мають свій запах — як і все решта. Отож… бавовна?

Він попрямував за своїм носом до невеличкої полиці, де знайшлася біла футболка на довгий рукав. Він кинув її мені.

— Дякую, — гаряче подякувала я. Я понюхала обидві тканини, запам’ятовуючи запахи для наступних пошуків у цій божевільні. Я вже запам’ятала шовк і атлaс; їх я уникатиму.