Світанок, стр. 65

Я здригнувся на звук, який струшував повітря позаду, поки я сунувся до дверей, — на звук мертвого серця, яке примушують битися.

Мені б хотілося залити собі мозок відбілювачем, щоб випалити з нього все. Випалити спогади останніх хвилин Белли. Я би згодився зруйнувати власний мозок, коли б це забрало спогади — лемент, і кров, і пронизливий тріск, і хрускіт, коли новонароджене чудовисько проривалося з її лона на волю…

Мені кортіло мчати чимдалі, перестрибувати через десять сходинок і втікати геть за двері, але ноги мої були важкі, мов свинець, а тіло почувалося ще змученішим, ніж перед тим. Я почовгав сходами донизу, шаркаючи ногами, як старий згорблений дідо.

На останній сходинці я зупинився, збираючись на силі, щоб виповзти за двері.

Розалія сиділа в дальньому кінці канапи, спиною до мене, воркуючи та муркочучи до згортка з пелюшок, який лежав у неї на руках. Вона напевно ж почула, як я зупинився, але не звернула уваги, що хтось захопив її в цей момент украденого материнського щастя. Може, зараз вона нарешті щаслива. Розалія отримала, що хотіла, — Белла вже ніколи не прийде, щоб відібрати новонароджену істоту в неї. Цікаво, чи не саме на це весь час і сподівалася отруйна білявка?

Вона тримала щось темне в руках, і від згортка, де ховалася крихітна вбивця, линуло жадібне смоктання.

Запах крові в повітрі. Людської крові. Розалія напувала істоту. Звісно, та хоче крові. А чим же ще годувати чудовисько, яке розтерзало власну матір? Вона могла й Беллину кров зараз пити. А може, й пила.

Слухаючи, як смокче кров цей маленький кат, я відчув, що до мене повертаються сили.

Сили, і ненависть, і жар — розпечений жар, який перекочувався хвилями в моїй голові, палив — але не випалював спогадів. Образи в голові підживлювали його, вони були дровами для пекла, але самі не згорали у вогні. Я відчував, що мене з ніг до маківки б’є пропасниця, але й не силкувався стримати дрож.

Розалія цілком була поглинена істотою, вона абсолютно не зважала на мене. Зараз, коли вона така неуважлива, не встигне зупинити мене.

Сем мав рацію. Ця істота була виродком — її існування суперечило законам природи. Чорний бездушний демон. Який не мав права на життя.

Якого треба було знищити.

Схоже, мене зрештою тягне зовсім не до дверей. Я відчував цей потяг, котрий спонукав мене, заохочував уперед. Підштовхував завершити справу, звільнити світ від виродка.

Розалія спробує вбити мене, щойно істота помре, але я битимуся з нею. Не певен, чи встигну прикінчити і її, перш ніж на допомогу збіжаться інші. Може, так, а може, ні. Та мені було байдуже.

Мені було байдуже, чи вовкулаки — будь-яка зі зграй — вирішать помститися за мене, чи визнають дії Калленів справедливими. Нічого вже не мало значення. Я вірив тільки у власну справедливість. У свою помсту. Істота, яка вбила Беллу, не проживе ні на хвилину довше.

Якби Белла вижила, вона б зненавиділа мене за це. Вона б особисто захотіла придушити мене.

Але мені було байдуже. Їй же було байдуже, як вона вчинила зі мною — дозволила зарізати себе, як тварину? Тож чому я маю брати до уваги її почуття?

А ще ж Едвард. Зараз він, певно, напрочуд заклопотаний — занадто глибоко занурений у божевільне заперечення очевидного, у намагання оживити бездушне тіло; він не дослухається до моїх планів.

Отож у мене не буде шансу стримати свою обіцянку перед ним, якщо тільки — і на це б я не поставив і копійки — я зможу перемогти Розалію, Джаспера й Алісу, трьох проти одного. Та якби я навіть і переміг, не думаю, що мені стане снаги вбити Едварда.

Бо в мене немає до нього співчуття. Чому я маю звільняти його від відповідальності за те, що він учинив? Чи не буде справедливішим — і приємнішим — залишити його жити з нічим, зовсім із нічим?

Я заледве не всміхнувся, незважаючи на ненависть, яка переповнювала мене, коли уявив це. Без Белли. Без бісового поріддя.

А ще без стількох родичів, скількох я спроможуся здолати. Звісно, цих він може спробувати оживити, адже мене вже не буде, щоб спалити їхні тіла. А Беллу вже нікому не оживити.

Цікаво, чи можна буде оживити істоту. Сумнівно. Вона була часточкою Белли, отож мала б успадкувати щось від її вразливості. Я чув це у тоненькому деренчливому серцебитті.

Це серце билося. А Беллине серце — ні.

Я ухвалив рішення буквально за секунду.

Дрож бив мене дедалі сильніше та швидше. Я згрупувався, щоб стрибнути на біляву вурдалачку й зубами видерти в неї з рук маленьку вбивцю.

Розалія знову вуркотіла до істоти, відставляючи металеве горнятко й піднімаючи істоту вгору, щоб притиснути собі до щоки.

Чудово. Чудова позиція для нападу. Я нахилився вперед і відчув гарячу хвилю, яка передувала переверненню, а потяг до убивці зріс — він був набагато сильнішим, ніж раніше, таким дужим, що нагадав мені відчуття після наказу Вожака — наче він здатен розчавити мене, якщо я не скорюся.

Цього разу я прагнув скоритися.

Убивця відвела очі від Розалії і втупилася в мене, і погляд її був набагато сфокусованішим, між мав би бути у немовляти.

Теплі карі очі, кольору молочного шоколаду — точно такої самої барви, як були очі Белли.

Нагло я перестав тремтіти. Жар хвилями пронизував моє тіло, але то був зовсім інший жар — він не палив мене.

Я мов світився.

У мене всередині все розпадалося, а я витріщався на порцелянове личко напіввампіра, напівлюдини. Всі нитки, які прив’язували мене до життя, швидко лускалися, наче відривалися од зв’язки повітряних кульок. Усе, що робило мене тим, ким я був: кохання до мертвої дівчини нагорі, любов до батька, відданість новій зграї, любов до братів, ненависть до ворогів, мій дім, моє ім’я, моє я, — все відірвалося од мене тої миті — трик, трик, трик — і полетіло кудись у небо.

Але я не похитнувся. Нова нитка міцно втримала мене на місці.

Не одна нитка — мільйони! І не ниток, а сталевих канатів. Мільйони сталевих канатів прив’язали мене до точки, яка була центром усесвіту.

Я майже фізично бачив, як усесвіт крутився довкола однієї точки. Я ніколи не усвідомлював ладу всесвіту — а тут він був очевидним.

Вже не тяжіння землі тримало мене там, де я стояв.

То була дівчинка-немовля на руках білявої вурдалачки, то вона тримала мене на землі.

Ренесма.

Згори долинув новий звук. Єдиний звук, який міг збентежити мене в цю мить.

Шалений стукіт, прискорене биття…

Перетворене серце.

КНИГА ТРЕТЯ

БЕЛЛА

Передмова

Це більше був не нічний кошмар — чорна шерега, яка сунула на нас крізь льодяний туман, збурунений їхніми ногами.

Ми всі помремо, — подумала я в паніці. Мене переповнювала розпука через ту, кого я оберігала, але навіть думка про розпуку відвертала мою пильність, а зараз я не могла собі цього дозволити.

Мов привиди, вони наступали, їхні чорні мантії гойдалися від руху. Я бачила, що пальці їхні скрючені, мов білі як кість пазурі. Вони розосередилися, розійшлися, щоб підступити до нас зусібіч. Нас було значно менше. Все скінчилося.

Та знагла, мов небо розітнула блискавка, сцена цілковито змінилася. Хоча начебто нічого не змінилося — Волтурі й далі насувалися на нас, готові вбивати. Змінився тільки кут, під яким я тепер дивилася на світ. Зненацька я відчула голод. Мені кортіло, щоб вони напали. Паніка поступилася місцем жадобі крові, і я поповзла вперед, усміхаючись, і рик вихопився з-поміж моїх вишкірених зубів.

РОЗДІЛ 19. ВОГОНЬ

Біль був приголомшливим.