Світанок, стр. 127

Я коротко кивнула, приймаючи його лестощі.

— Тобі сподобався мій подарунок? — запитав він, не зводячи погляду з кулона, який я мала на шиї.

— Він чарівний. Із вашого боку це було дуже, дуже щедро. Дякую! Мабуть, мені слід було надіслати вам листа з подякою.

Аро задоволено розсміявся.

— Це просто крихітна дрібничка, яка у мене валялася без діла. Мені здалося, вона пасуватиме до твого нового обличчя, і я справді не помилився.

Я вчула легке сичання, яке долинуло з центру шереги Волтурі. І визирнула з-поза плеча Аро.

Гм-м-м. Схоже, Джейн не надто радіє з того, що Аро зробив мені подарунок.

Аро прочистив горло, щоб привернути мою увагу.

— Можу я привітатися з твоєю донечкою, моя чарівна Белло? — солодко запитав він.

Саме на це я й сподівалася, нагадала я собі. Зборовши бажання схопити Ренесму й тікати щодуху, я зробила два повільні кроки вперед. Щит мій звисав позаду, як каптур, ховаючи під собою всю мою родину — тільки Ренесма лишалася незахищеною. Відчуття було неправильним, жахливим.

Аро зустрів нас, аж світячись на обличчі.

— Яка ж вона вродливиця! — пробурмотів він. — І так схожа на тебе й на Едварда, — а тоді докинув голосніше: — Добридень, Ренесмо.

Ренесма кинула на мене швидкий погляд. Я кивнула.

— Добридень, Аро, — сухо відповіла вона своїм високим дзвінким голосом.

Зачудування читалося в очах Аро.

— Що таке? — прошипів Гай позаду нього. Його, здавалося, дратувало те, що доводиться запитувати.

— Напівсмертна-напівбезсмертна, — пояснив Аро йому та решті гвардійців, не відводячи зачарованого погляду від Ренесми. — Зачата й виношена цією вампіркою-перволітком, поки та ще була людиною.

— Неможливо, — насмішкувато мовив Гай.

— То ти гадаєш, що вони надурили мене, брате? — на обличчі Аро був здивований вираз, але Гай здригнувся. — А серцебиття, яке ти чуєш, теж трюк?

Гай нахмурився і так засмутився, мов лагідні слова Аро були ударами.

— Спокійніше й обережніше, брате, — застеріг його Аро, досі всміхаючись до Ренесми. — Я добре знаю, як любиш ти справедливість, але покарати цю дивовижну крихітку за її походження — це зовсім не справедливість. А скільки всього ми ще маємо пізнати, скільки всього пізнати! Знаю, ти не з таким захватом ставишся до колекціонування різних історій, але вияви до мене терпимість, брате, поки я додаю до своєї збірки розділ, який просто вражає мене своєю неможливістю. Ми йшли сюди, очікуючи здійснити справедливість і засмутитися через зраду друзів, але гляди, що ми отримали навзамін! Нове яскраве знання про самих себе, про наші можливості.

Він заклично простягнув до Ренесми руку. Але вона хотіла не цього. Вона відхилилася від мене й потяглася вгору, щоб притулити пучки пальчиків до обличчя Аро.

Аро не зреагував так бурхливо, як більшість із тих, хто вперше контактував із Ренесмою, — він так само звик до потоку свідомості та спогадів інших людей, як і Едвард.

Усмішка його розтягнулася, він задоволено зітхнув.

— Чудово, — прошепотів він.

Ренесма відкинулася назад на мої руки, її маленьке личко було вельми серйозним.

— Будь ласка? — запитала вона.

Усмішка його стала ніжною.

— Звісно, я не маю жодної охоти скривдити твоїх рідних, дорогоцінна Ренесмо.

Голос Аро був таким заспокійливим і лагідним, що на мить обдурив мене. А тоді я вчула, як Едвард скреготнув зубами, а десь далеко позаду нас Меґі роздратовано засичала у відповідь на таку можливість.

— Цікаво, — замислено мовив Аро, наче й не помітив реакції на свої попередні слова. Його очі несподівано перебігли на Едварда, і замість відрази, яка переповнювала інших членів клану Волтурі, коли вони бачили величезного вовка, в його очах засвітилося бажання, якого я не могла збагнути.

— Так не буде, — мовив Едвард, і зненацька з його голосу зникли обережність і нейтральність, а з’явилася різкість.

— Просто випадкова думка, — сказав Аро, відкрито оцінюючи Джейкоба, а далі його очі метнулися на дві шереги вовків позаду нас. Хай там що показала йому Ренесма, але вовкулаки відразу вельми зацікавили його.

— Вони не належать нам, Аро. Вони не слухаються наших вказівок так, як ви мали на увазі. Вони тут, бо самі того схотіли.

Джейкоб загрозливо загарчав.

— Але вони, здається, вельми до тебе прив’язані, — мовив Аро. — І до твоєї юної дружини, і до твоєї… родини. Вони віддані, — голос його м’яко пестив кожне слово.

— Аро, вони віддано захищають людські життя. Саме тому вони й здатні співіснувати з нами, але навряд чи зможуть співіснувати з вами. Хіба що ви зміните свій стиль існування.

Аро весело розсміявся.

— Просто випадкова думка, — повторив він. — Ти ж сам знаєш, як це буває. Ніхто з нас не здатен цілковито контролювати свої підсвідомі бажання.

Едвард скривився.

— Я таки знаю, як це. А ще я відаю різницю між випадковою думкою і тою, де є підтекст. Так не буде, Аро.

Джейкобова велика голова обернулася до Аро, і з-поміж зубів вихопилося ледь чутне скавчання.

— Він заінтригований ідеєю зробити гвардію з… собак, — буркнув через плече Едвард.

Запала секунда мертвої мовчанки, а тоді над галявиною зірвалося люте гарчання цілої зграї.

Хтось різко кинув команду (Сем, гадаю, бо я навіть не озирнулася), протест урвався і запала зловісна тиша.

— Оце, значить, і є відповідь на питання, — мовив Аро, знову сміючись. — Ці хлопці точно знають, на чиєму вони боці.

Едвард зашипів і нахилився вперед. Я вчепилася йому в руку, не знаючи, що ж такого побачив він у думках Аро, що змусило його так бурхливо відреагувати, а воднораз із ним Фелікс та Деметрі зайняли войовничі стійки. Аро знов відмахнувся від них. Вони розслабились і випростались, і Едвард разом із ними.

— Так багато всього слід обговорити, — сказав Аро, і голос його раптом перетворився на голос заклопотаного бізнесмена. — Стільки всього вирішити. Прошу вибачити мене хвильку — і ви, любі Каллени, і ваші пухнасті друзі, бо я маю перемовитися зі своїми братами.

РОЗДІЛ 37. ВИГАДЛИВІСТЬ

Аро не повернувся до гвардії, яка чекала з півночі галявини, а натомість махнув їм, щоб вони приєднувалися до нього.

Едвард миттєво позадкував, тягнучи за руки мене й Еммета. Ми поквапилися назад, не зводячи очей із небезпеки, яка наближалася. Джейкоб відступав найповільніше, шерсть на його загривку стала дибки, а ікла оголилися на Аро. Поки ми відступали, Ренесма вхопилася за кінчик його хвоста; вона трималася за нього, як за повіддя, примушуючи його залишатися з нами. Ми добігли до своєї родини водночас із тим, як сірі плащі оточили Аро.

Тепер нас відділяло заледве п’ятдесят ярдів — відстань, яку будь-хто з нас міг подолати стрибком за частку секунди.

Гай миттю почав сперечатися з Аро.

— Як ти можеш терпіти це приниження? Чому ти стоїш ти тут бездіяльно, перед лицем такого кричущого злочину, прикритого такою смішною олжею? — він застиг із руками, опущеними вздовж тіла, і пальці його перетворилися на пазурі. Цікаво, чому він просто не торкнувся Аро, щоб висловити свою думку? Чи ми зараз споглядаємо, як розвалюються їхні лави? Невже нам так пощастило?

— Бо все це правда, — спокійно відповів йому Аро. — Кожнісіньке слово — правда. Гляди, скільки там зібралося свідків, готових засвідчити, що вони бачили, як чудесна дитина підросла й подорослішала за коротенький проміжок часу, що вони її знали. І що вони чули, як пульсує тепла кров у її венах, — жестом Аро обвів усіх від Амуна до Шуван, які стояли на різних кінцях шереги.

Гай дивно зреагував на заспокійливі слова Аро — щойно прозвучало слово «свідки». З обличчя його зникла злість, а натомість запанував холодний розрахунок. Він зиркнув на свідків Волтурі, і на виду його була тінь… знервованості.

Я теж зиркнула на сердитий натовп — і збагнула, що це означення більше не пасувало. Жага діяльності змінилася на збентеження. У натовпі шелестіли приглушені розмови — усі намагалися втямити, що ж коїться.