Світанок, стр. 114

— Тоді можете спостерігати, Владимире, але в наші плани жодним чином не входить кидати виклик Волтурі, і ми вже згадували про це.

— Тоді ми просто схрестимо пальці на удачу… — почав Стефан.

— …і сподіватимемося, що нам таки поталанить, — закінчив Владимир.

Зрештою ми зібрали сімнадцять свідків — з ірландського клану до нас долучилися Шуван, Ліум та Меґі; з єгипетського клану — Амун, Кебі, Бенджамін і Тія; з амазонського — Зафрина та Сенна; з румунського — Владимир та Стефан; а з кочівників — Шарлотта і Пітер, Ґарет, Алістер, Мері та Рендал, — на додачу до власної родини, яка нараховувала одинадцятьох. Таня, Катя, Єлизар і Кармен наполягли, щоб їх зарахували до нашої родини.

Отож, окрім Волтурі, наша компанія була, либонь, найчисельнішим зібранням зрілих вампірів ув історії безсмертних.

У нас усіх потроху вселялася надія. Навіть у мене. Ренесма завоювала прихильність стількох людей за такий короткий час! Волтурі доведеться приділити нам бодай секундочку уваги…

Двійко румунських вампірів — єдині, хто вижив із величезної імперії, поваленої п’ятнадцять століть тому, — одним махом вловили ситуацію. Вони не наважувалися торкнутися Ренесми, але й не виявляли відрази до неї. Їх загадковим чином захопила наша спілка з вовкулаками. Вони спостерігали, як я тренувалася з Зафриною та Катею скоряти власний щит, як Едвард відповідав на невимовлені запитання, як Бенджамін стріляв фонтанчиками води з ріки або надимав вітер за тихої погоди самим зусиллям волі, й очі їхні блищали лютою надією, що Волтурі нарешті зустрінуться з гідними супротивниками.

Ми сподівалися на різний вислід подій, але всі сподівалися.

РОЗДІЛ 33. ФАЛЬШУВАННЯ

— Чарлі, у нас і досі зібрана компанія, про яку ти дізнатися зовсім не хочеш. Я знаю, що ти вже тиждень не бачився з Ренесмою, але відвідини просто зараз — не найкраща ідея. Може, я ліпше привезу Ренесму до тебе?

Чарлі так довго зберігав мовчанку, що я вже почала хвилюватися, чи не почув він прихованої напруги у моєму голосі.

Але зрештою він пробурмотів:

— Не хочу дізнатися… бр-р…

І я збагнула, що то просто тиск надприродного так сповільнив його реакцію.

— Гаразд, дитинко, — мовив Чарлі. — Ти зранку зможеш її привезти? Сью підвезе мені обід. Вона так само нажахана через моє куховарство, як і ти була, коли щойно приїхала у Форкс.

Чарлі розреготався, а тоді зітхнув за старими добрими деньками.

— Зранку? Чудово.

Що швидше, то краще. Я й так занадто довго це відкладала.

— А Джейк приїде з вами?

Хоча Чарлі нічого не відав про вовкулацький імпринтинг, ніхто б не міг залишитися сліпим до прив’язаності Джейкоба до Ренесми.

— Можливо.

Немає жодного шансу, що Джейкоб проґавить вечір із Ренесмою і без кровопивць.

— Може, мені варто також запросити Біллі… — міркував уголос Чарлі. — Але… гм-м… Може, ліпше іншим разом.

Я не надто уважно слухала Чарлі — достатньо для того, щоб уловити дивну неохоту в його голосі, коли він згадав Біллі, але недостатньо для того, щоб утямити, звідки вона походить. Чарлі та Біллі були дорослі люди, отож якщо між ними з’явились якісь непорозуміння, вони самі все здатні владнати. А в мене й так забагато клопотів, якими слід перейматися.

— Скоро побачимося, — мовила я і повісила трубку.

Я зважилася на цю поїздку не тільки для того, щоб захистити батька від двадцяти сімох випадково підібраних вампірів — усі вони дали слово, що не вбиватимуть у радіусі трьохсот мить, а все-таки… Безперечно, жодній людині не варто занадто наближатися до такої компанії. Це було моє головне виправдання, яке я приготувала для Едварда: я везу Ренесму до Чарлі, щоб йому не спало на думку навідати нас самому. Це був гарний привід змитися з дому, але я мала на думці дещо інше.

— А чому ми не можемо поїхати на твоєму «Феррарі»? — поскаржився Джейкоб, коли зустрівся зі мною в гаражі. Ми з Ренесмою вже сиділи в Едвардовому «вольво».

Едвард нарешті зважився показати мені мою «постійну» машину, і, як він і підозрював, я не виявила належного ентузіазму. Звісно, вона була гарненькою і прудкою, але я віддавала перевагу бігу.

— Занадто впадає в око, — відповіла я. — Ми могли би просто прибігти, але це налякає Чарлі до смерті.

Джейкоб досі буркотів, але заліз на переднє сидіння. Ренесма переповзла з моїх колін до нього.

— Ти як узагалі? — запитала я його, виїжджаючи з гаража.

— А ти як гадаєш? — підкуснув мене Джейкоб. — Мене вже нудить від усіх цих смердючих кровопивць… — він уздрів вираз мого обличчя й докинув, перш ніж я встигла втулити бодай слово, — та знаю, знаю. Це гарні люди, вони приїхали допомогти, вони нас усіх порятують. Тощо, тощо. Хай там як, а Дракула [18] Перший і Дракула Другий моторошнуваті.

Я несамохіть всміхнулася. Від румунських гостей я теж була не в захваті.

— Тут не можу з тобою не погодитися.

Ренесма похитала головою, але нічого не сказала; на відміну від нас усіх, вона була дивно захоплена румунами. Вона навмисно балакала до них уголос, знаючи, що ті не хотіли її торкатися. Вона запитувала їх про їхню дивну шкіру, і хоча я трошки хвилювалася, що ті можуть образитися за таке питання, водночас була рада, що вона його поставила. Мені теж було цікаво.

Але румуни, схоже, зовсім не образилися. Хіба що трошки засумували.

«Дитино, ми надто довго сиділи нерухомо, — відповів Владимир, а Стефан кивнув на згоду, проте, на відміну від більшості розмов, не докинув свого слова, — міркуючи про власну божественність. Те, що все само пливло до нас, було знаком нашої влади. І здобич, і посли, і ті, хто шукав нашої ласки… Ми всілися на троні й уважали себе богами. Довший час ми не помічали, що почали змінюватися — заледве не кам’яніти. Гадаю, Волтурі зробили нам послугу, коли попалили наші замки. Принаймні ми зі Стефаном припинили кам’яніти. Зараз очі Волтурі затяглися брудною плівкою, а наші — ясні. Думаю, це дасть нам перевагу, коли ми вичавлюватимемо їхні очі з очниць».

Потому я старалася тримати Ренесму від них подалі.

— Ми скільки зможемо пробути з Чарлі? — запитав Джейкоб, порушивши плин моїх думок. Що далі ми від’їжджали від будинку та його нових мешканців, то очевидніше він розслаблявся. І я раділа, що мене він насправді не долучав до вурдалаків. Я й досі для нього була просто Беллою.

— Та скільки схочемо.

Мій тон миттю привернув його увагу.

— Тут ідеться ще про щось, окрім відвідин твого татка?

— Джейку, ти ж сам знаєш, як «добре» тобі вдається контролювати власні думки в присутності Едварда…

Він звів волохату брову.

— Ну і?

Я хитнула головою й кинула погляд на Ренесму. Вона гляділа у віконце, і важко було зрозуміти, наскільки її зацікавила наша розмова, але я вирішила не ризикувати й помовчати.

Джейкоб іще почекав, чи я чогось не докину, а тоді його нижня губа трошки висунулася — він міркував над моєю лаконічною відповіддю.

Далі ми їхали в тиші, і я вдивлялася крізь контактні лінзи, які мене дратували, в дощ зі снігом; надворі ще не похолодало аж так, щоб випав справжній сніг. Очі мої вже не були такими диявольськи-червоними — тепер відтінок наближався до червонувато-помаранчевого замість червленого. Скоро вже вони зробляться бурштиновими, і я зможу покинути лінзи. Сподіваюся, ця зміна не вельми засмутить Чарлі.

Джейкоб і досі перетравлював нашу обірвану розмову, коли ми нарешті під’їхали до будинку Чарлі. Ми не перекинулися і словом, поки квапливим — за людськими мірками — кроком перетинали під дощем подвір’я. Тато вже чекав на нас — він відчинив двері, перш ніж я постукала.

— Привіт, діти! Сто років вас не бачив! Ви тільки погляньте на Нессі! Ану ходи до дідуся! Присягаюся, ти на півфута підросла. І трохи схудла, Несс, — він метнув на мене сердитий погляд. — Вони там що, зовсім тебе не годують?

— Просто вона росте, — пробурмотіла я. — Добридень, Сью! — гукнула я з-за його плеча. З кухні линули запахи курятини, помідорів, часнику, сиру — для всіх інших, либонь, пахло приємно. А ще я вчула дух свіжої сосни та задавнених порохів.

вернуться

18

Герой однойменного роману ірландського письменника Брема Стокера (1847–1912).