Франкенштайн. Ґотичні повісті, стр. 23

Ось так дивно влаштована людська натура, і лише тоненькі ниточки в’яжуть нас до поразки або успіху. Озираючись назад, я бачу, що та переміна, яка майже дивом сталася в моєму житті, була підказана моїм янголом-охоронцем — то була остання спроба добрих сил відгородити мене від небезпеки, що нависла наді мною. Перемога добра принесла спокій та умиротворення, які я врешті-решт віднайшов, відмовившись од колишніх занять, що останнім часом заміняли мені науку. Я повинен був уже давно відчути, що ті заняття для мене диявольськи згубні і що я стану щасливим, лишень відмовившись від них.

Дух добра зробив усе можливе, але даремно. Доля виявилася могутнішою, і її нездоланні закони вже несли мені страшну й остаточну загибель.

Розділ 3

Коли я досяг сімнадцятьох років, мої батьки вирішили віддати мене на науку до університету Інгольштадта. В той час я вчився у школі в Женеві, але батько вирішив, що для повноцінного завершення навчання мені слід познайомився з іншими звичаями, окрім тих, що панували в моїй країні. Вже навіть визначили день мого від’їзду, але перш ніж він настав, у моєму житті сталася перша біда, немовби попереджуючи про невідворотне наближення інших. Саме тоді Елізабет захворіла на скарлатину, хвороба протікала дуже важко, і її життя висіло на волосині. Під час хвороби всі намагалися відмовити мою матір особисто доглядати за нею. Спершу мати начебто дослухалася до нас, але потім, тільки-но довідалася, що здоров’ю її улюблениці загрожує смертельна небезпека, остаточно перестала зважати на попередження. Вона взялася доглядати за хворою; її піклування зробило свою справу, і врешті-решт Елізабет знову стала на ноги, але тяжка доля спіткала мою мати. Вже на третій день їй стало зле, з’явилися найтривожніші симптоми хвороби, і судячи з виразу облич лікарів, усе йшло до свого найгіршого завершення. Але й на смертному ложі мужність, яка була притаманна моїй матері, не полишала її. Одного дня вона взяла за руки Елізабет та мене.

— Діти, — промовила вона, — я завжди мріяла про ваш шлюб. Тепер він має стати розрадою вашому батькові. Елізабет, душе моя, тобі доведеться замінити мене для моїх молодших діток. О! Як же я шкодую, що мене вже кличуть; я була щаслива й кохана — як мені покинути вас? Але це — негідні думки; я спробую змиритися зі смертю і буду втішатися на дією, що зустріну вас на тому світі.

Вона тихо відійшла, а її обличчя, навіть у хвилини смерті, зберігало притаманну лише їй лагідність. Не описуватиму почуттів людей, у кого безжалісна смерть забирає близьку людину, тієї порожнечі, яка залишається в душі, а відчай проступає на обличчі. Потрібно чимало часу, аби розум нарешті усвідомив, що та людина, яку ми щоденно бачили і чиє життя видавалося нам частинкою нашого власного, могла піти назавжди, що навіки згасло сяйво улюблених очей, навіки замовкнули звуки знайомого і милого голосу. Такі-бо відчуття перших днів після втрати, а плин часу тільки підтверджує її, і накочується справжнє горе. В кого з нас нещадна рука смерті не забирала близької людини? До чого описувати те горе, що всім нам знайоме і для кожного є нездоланним? Але приходить нарешті й такий час, коли горе стає вже не таким непереборним, його вже можна вгамувати; і хоча усмішка видається нам блюзнірством, ми не намагаємося зігнати її з вуст. Моя мати померла, але ми залишились і в нас є обов’язки, які слід виконувати; необхідно жити далі і вважати себе щасливим аж доти, доки поруч із нами є хоча б одна близька людина, яку ще не відібрала смерть.

Мій від’їзд в Інгольштадт, який довелося відкласти через ці сумні події, знову постав на часі. Але я випросив у батька декілька тижнів відстрочки. Мені здавалося блюзнірством так скоро залишити по вінця наповнену жалем рідну домівку, де панувала майже могильна тиша, і з головою зануритися в життєві справи. Я вперше почував горе, але воно не налякало мене. Мені не хотілося полишати тих, хто в мене зостався, і я прагнув хоч якось полегшити страждання милої Елізабет.

Проте вона сама намагалась розрадити нас і повсякчас приховувала свій сум та жаль. Вона сміливо поглянула в обличчя дорослого життя і з мужністю взялася до виконання своїх обов’язків, присвятивши себе тим, кого звикла називати дядьком та братами. Вона ще ніколи не була такою чарівною, як тоді, коли знову згадала про свою сонцесяйну усмішку, яка так радувала нас. Намагаючись зробити все, для того щоб розвіялося наше горе, вона забула про власне.

Нарешті прийшов день мого від’їзду. Клерваль провів із нами останній вечір. Він намагався вмовити свого батька дозволити йому поїхати разом зі мною і вступити до того ж університету, але всі його зусилля були марні. Його батько був упертим торговцем і в прагненнях сина бачив лише даремні та до того ще й недешеві примхи. Анрі глибоко страждав від неможливості отримати ліберальну освіту. Він був мовчазний, та коли починав бесіду, я бачив, як у його очах спалахували іскорки стримуваної, але від цього не менш твердої рішучості: він бажав звільнитися від важких ланцюгів торгівлі.

Ми засиділися допізна. І нам було нестерпно розлучитися одне з одним і промовити останнє прощай. Врешті-решт прощальне слово все ж таки було сказане, і ми розійшлися начебто на відпочинок, і кожний запевняв себе, що йому вдалося обдурити іншого; а коли наступного ранку я спустився до екіпажа, який мав відвезти мене геть, усі близькі зібрались знову: батько — щоб благословити мене, Клерваль — аби потиснути мені руку, моя Елізабет — аби повторити свої настанови писати якомога частіше і ще раз приділити лагідну жіночу увагу своєму другові й приятелю в дитячих іграх.

Я упав на сидіння екіпажа, що відвозив мене далеко від рідних, і занурився у похмурі роздуми. Я звик до компанії милих моєму серцю людей, які повсякчас намагалися розважити одне одного, а тепер залишився на самоті. В університеті, куди я прямував, мені доведеться шукати нових друзів і одинцем захищатися. Життя моє до цієї миті минало усамітнено і виключно серед близьких людей; це навіювало мені ворожість до нових облич. Я любив своїх братів, любив Елізабет і Клерваля; це були «давні знайомі обличчя» [11], і мені здавалось, що я не зможу звикнути серед чужинців. Такими були мої роздуми на початку подорожі, але незабаром вони перемінилися. Я мав жагу до знань. Удома мені часто-густо здавалося, що не годиться юнакові марнувати свою молодість на одному місці; мені кортіло подивитися світ і посісти гідне місце в суспільстві. Тепер мої бажання здійснювалися, тож насправді було б дурістю сумувати.

Я мав чимало вільного часу для цих та безлічі інших роздумів, оскільки дорога в Інгольштадт була довгою та виснажливою. Й ось нарешті перед моїми очами постали високі білі шпилі міста. Я зійшов з екіпажа, і мене провели у моє самотнє помешкання, де я вирішив провести свій перший вечір тут на власний розсуд.

Наступного ранку мені необхідно було віддати рекомендаційні листи і навідатися до деяких чільних професорів університету. Випадковість або, радше, всемогутня зла доля, цей янгол руйнування, змусила мене спочатку неохоче полишити батьківський дім, а тепер привела до пана Кремпе, професора природничих наук. Він був грубуватою людиною, але великим майстром своєї справи. Він поставив декілька запитань, аби перевірити мої знання в різних природничих науках. Я недбало відповідав йому, а також із деяким викликом назвав імена алхіміків як головних авторів, із чиїх праць я черпав знання. Професор від цих слів витріщив на мене очі.

— Ви справді, — здивувався він, — витрачали час, вивчаючи ці вигадки?

Я кивнув на підтвердження його слів.

— Кожна хвилина, — з запалом сказав пан Кремпе, — кожна секунда, витрачена на ці книжки, цілком і безповоротна згаяна вами. Ви забили голову давно спростованими теоріями та забутими іменами. Боже милостивий! У якій же глушині ви мешкали, що ніхто вам навіть не сказав, що цим вигадкам, які ви так ревно вивчали, вже понад тисячу років і вони давно вкрилися цвіллю? Навіть не чекав, що в наш час просвітництва та науки зустріну учня Альберта Великого й Парацельса. Що ж, шановний, вам доведеться переучуватися наново.