Укус огняного змія, стр. 7
Але вдома це відчуття розвіялося. Передивившись рекламні листівки, які хтось щедрою рукою всипав мені в поштову скриньку, й пересвідчившись, що новорічні знижки вже вступили в силу, я ухвалила єдино правильне рішення: просто сьогодні накупити рідним і друзям новорічних подарунків, щоб потім, коли всі бігатимуть по крамницях, висолопивши язика, стиха собі підсміюватися над ними.
Чи то я напилася гарячого чаю, чи дійсно в помешканні моєму жаром жарив радіатор, але спека стояла неймовірна. Пару годин провітрювання нікому не зашкодить. Прочинивши вікно в кухні, я швидко зібралася й, ускочивши в пухову куртку, вийшла з хати.
Свіжість морозного повітря вдарила в обличчя. Поодинокі сніжинки сідали на тротуар, але не затримувалися там: майже одразу танули. Далеко їхати не хотілось, і я обрала найближчу велику крамницю — цілий палац, у якому пишні зали, що сердечно припрошували відвідувачів розчахненими дверима, розташовані були побіч зимового саду під скляним склепінням. Під пальмами — лавки, в центрі — невеличкий фонтан. Парочки сидять де-не-де.
Зробивши перше коло по крамниці, обстеживши найдетальнішим робом усяку цікаву річ, що згодилась би на подарунок, я готова була до короткого перепочинку. Зимовий сад приманював мене, як сир — дурну мишку у мишоловку. Всівшись на лавці й витягнувши ноги, вдихнувши запах тропічної зелені, я скинула теплий кашкет і блаженно заплющила очі. Скоро Новий рік. Ну, не так скоро, ще понад три тижні, але ж хіба це термін! Як не крути, а ми з народження, на генному рівні звикли лаштуватися до Нового року, як до грані, межі, рубікону, що відділяє старе життя — від нового. До новорічної ночі готується нова сукня, роздаються напередодні всі борги й пробачаються всі провини…
— Добродійко! Зробіть собі фото на згадку!
Розплющила я очі не так від настирливого голосу, як від чогось, що вчепилося мені в плече. Я повернула голову й побачила середніх розмірів білого набурмосеного папугу, який перебирав кігтистими ногами в мене на плечі. Пику він при цьому мав зосереджену, немов обдумував, куди найкраще мене дзьобнути.
— Ти хто? — спитала я мимоволі.
— Дон Хозе Перейра, — відповів папуга, не змигнувши оком.
Господар папуги націлював на мене фотоапарат і заохочувально всміхався.
— Хочете — моментальне фото, поляроїд. А хочете, можу на цифру зняти, а післязавтра отримаєте… Я тут щодня буваю. Зважуйтеся! — припрошував фотограф. — Вас папуга сам обрав!
Дон Хозе Перейра випнув груди. Якби не дещо обскубане пір’я на спині, яке надавало папузі схожості з дворовим задиристим когутом, білий пташок мав вигляд симпатичний. Я простягнула до нього палець, щоб торкнутись, і він одчайдушно клюнув мене.
— Ой!
Але насправді було не боляче — так, легкий щипок. Дон Хозе Перейра, мовби нічого не сталося, відвернув голову.
— Він у вас завжди такий кусючий? — звернулася я до фотографа.
— Ні. Він просто образився, що ви й досі не згодилися на фото. Він вважає, що дуже фотогенічний.
— Дон Хозе Перейра дуже фотогенічний, — підтвердив папужка. Я не могла встояти перед його чарівливістю.
Фотограф прискіпливо оглянув мене, заткнув мені одне пасмо за вухо, з другого боку, навпаки, здибив волосся, наказав отак і застигнути і відскочив на два кроки. Довго прицілювався, а я розтягувала губи в усмішці й косувала на папугу, який мостився на плечі. Що-що, а позувати він точно умів: голову повернув упівоберта, пір’я розпушив і, надимаючи груди, чекав на відповідальний момент.
— Усміхайтеся! Знімаю!
Блимнув спалах — аж я ледь не осліпла. Дон Хозе Перейра переступив у мене на плечі з ноги на ногу.
— Дякую, — почула я над вухом. Папуга, схиливши голову, заглядав мені в око.
— Вам дякую, — мимохіть відповіла я, зненацька шанобливо звернувшись до папуги на «ви». Дон Хозе Перейра і не збирався злазити з мого плеча.
— Він тут сумує, — пояснив фотограф. — Влітку ми на Хрещатику, і людей повно, і колеги мої — хто з мавпою, хто з ким, тож йому веселіше. А тут він усе зі мною та й зі мною, ще й фотографуватися мало хто хоче. Всі ж запаковані по саме підборіддя у кожухи та шуби, а тут — папуга з південного лісу… А ви йому сподобалися!
Я всміхнулась і зробила ще одну спробу торкнутися папуги. Той відреагував миттєво: не встигла я й оком змигнути, як твердий дзьоб клацнув мене за палець. І вже білий, трохи розкошланий Дон Хозе Перейра дивиться байдуже в інший бік.
— Дон Хозе Перейра, ходи-но сюди, — покликав фотограф, простягаючи до папуги руку.
— Річка бистра тече, круглий камінь товче, — повідомив папуга не відомо до чого.
— Ви й віршами вмієте? — підморгнула я до нього. Папуга схилив голову набік. Так і не навчена поганим досвідом, я втретє полізла до нього пальцем — і втретє дістала за своє нахабство. Якщо я забудусь і зроблю це ще раз, до завтра палець розпухне.
— Ох, закортіло йому поговорити! — винувато всміхався фотограф.
— Не турбуйтеся, я не поспішаю, — запевнила я його.
Дон Хозе Перейра ще трошки поміркував і видав:
— Сірий камінь-кругляк — вірний знак, певний знак.
Сірий камінь-кругляк? Що він мені нагадує? Щось таке з дитинства знайоме… Десь читане? Десь бачене? Знову — це відчуття, що містична хмара згущується навколо мене…
— Як це ви його так вивчили? — здивовано зиркнула я на фотографа. — Цілими реченнями говорить, та ще й віршованими!
Фотограф дещо знітився.
— Та я гадки не маю, де він цього нахапався. Старий уже, багато господарів змінив. Він, знаєте, такий мудрий, що йому б у ворожбита якогось потойбічним голосом служити. Іноді отак що-небудь бовкне, а потім знайомі мені розповідають, як воно чудернацьким чином збувається.
Дон Хозе Перейра надимав від задоволення щоки. Він явно розумів, що господар його хвалить, і не міг цим натішитися. Переступав у мене на плечі з ноги на ногу, обертав голову то в один бік, то в другий. Пір’я на потилиці кумедно відстовбурчувалось, а важкий дзьоб, здавалося, відтягував голову донизу.
Фотограф так і стояв коло мене з простягненою рукою, проте папуга не поспішав. Ще хвильку розмисливши, він оголосив:
— Переступиш поріг — не цурайся дарів.
І ніби виголосивши останню промову, папуга ляпнув куцими крилами й чи то перелетів, чи то просто перестрибнув з мого плеча на руку фотографа, а потім на його плече. Фотограф поскуб папугу за потилицю, і той вдячно потерся йому дзьобом об щоку.
— Наговорився? — незлостиво висварив фотограф папугу. Той простодушно кліпав оком і схиляв голову. Я могла б поклястися, що він посміхається своїм гачкуватим дзьобом — якщо птахи взагалі можуть посміхатися…
— До побачення, Доне Хозе Перейра, — попрощалася я, простягнувши фотографу гроші й забираючи миттєву світлину.
— До побачення, — радісно відізвався папуга, — Дон Хозе Перейра бажає вам веселих свят.
Я помахала забавному папужці долонею й вирушила у черговий рейд від крамнички до крамнички. Кілька разів я озиралась, і мені ввижалося, що папуга так і дивиться мені вслід.
Розділ п’ятий
Я ВСЕ БАЧУ
День чи два я ще пам’ятала про срібну змійку-браслет, потім забулося, стерлося іншими справами. Цілісінькі дні я переважно просиджувала перед стареньким ноутбуком, доробляючи давно прострочений переклад про англійського вурдалака. Стоси словників лежали побіч комп’ютера, кілька грубших — на підлозі, і я вергала тяжкі томи, вкладаючи в це зусилля все своє невдоволення кінцевим результатом. Слова не лягали на папір так, як мені б цього хотілося. Англійський романтичний текст у моєму перекладі дещо втратив романтику…
Зберігши останні кілька абзаців, вирішила годину-дві відпочити. Полежати з книжкою у ванні — що може бути приємнішим? Книжку обирала дбайливо, бо якщо підвернеться занадто нудна, маю страх просто задрімати в теплій воді — таке вже траплялося. Небезпечна авантюра.
Гаряча вода ревнула й полилась у білу чавунну посудину. Пухким шумовинням здіймалося мило. Я пірнула під воду, вмостилася зручніше, розгорнула книжку. Пара злітала над водою, осідала на стінах і на дзеркалах. Збоку на ослінчику я поклала шоколадку, час від часу від неї відщипувала, ліниво відправляючи чорні гірки квадратики до рота. У книжці головний герой саме продумував Грандіозний План, як відволікти увагу собаки, що стеріг загублену на місці злочину рукавичку, й оповідь цілком захопила мене.