Укус огняного змія, стр. 41
— Цьоцю Карольку… Ги-ги-ги… Та де! — Пилип Прокопович махнув рукою. — Вона сама гигнула. Від старості. А ще в неї серце слабе було. Тільки й того, що я їй кілька повідомлень залишив. Як ото тобі. А вона, бач, не витримала. І головне, що встигла відвезти браслет до родичів! А я так і не дізнався, куди… Однак, це несуттєво. Я задовольнив твою цікавість?
— На дев’яносто дев’ять відсотків. Як ти прокрався в мою квартиру? Як ти підібрав ключі?
— Ти про мене кепської думки. Я не зломщик. Тобі ж не варто вікно на кухні лишати прочиненим, коли йдеш на гульки…
— Останнє питання: чим завинила Кароліна Сокальська? Адже ти, либонь, міг відібрати в неї браслет і без крайніх засобів.
Пилип Прокопович скривився.
— Вона збиралась одну річ знищити. Не могли ж ми такого допустити? Все-таки легше відшукати річ, поки вона існує, навіть якщо гадки не маєш, де вона лежить, аніж відроджувати з попелу знищену, хіба ні?
— Яку річ?
— А ти не знаєш? Тобі Кароліна наче більше нічого не заповідала? Ми ж бачили… Втім, забудь…
— Ми? Хто — ми?
— Скоро всі дізнаються, вже зовсім скоро! Ми майже все відновили… Шкода, тобі навряд чи вдасться дожити до того часу…
Пряма погроза.
Пилип Прокопович виштовхав мене з приміщення знову надвір і підвів до отвору в бетонній підлозі. Отвір накривався ґратами — кожна штаба завтовшки з добрячу гілляку.
— Спускайся, — припросив мене Пилип. — Посидиш кілька годин, пригадаєш. А мені, законослухняному громадянину, не личить тинятися охоронюваною територію поночі, у неробочий день…
Я з жахом відскочила. Тоді Пилип Прокопович підхопив мене за каптур і силоміць потяг до діри. Одною рукою він стиснув моє плече, і ці пальці, які уп’ялись у шкіру крізь пухову куртку й піджак, були твердими, як ґрати, що за мить затулять отвір.
— Спускайся, — повторив Пилип, — якщо не хочеш впасти з триметрової висоти на бетонну підлогу. Схочеш кричати — кричи. У цьому кутку заводу тебе все одно ніхто не почує… Хіба що диво? — Пилип Прокопович загиготів, підштовхуючи мене до отвору. — Віриш у дива?
І тоді в стіні я побачила скоби, що вели донизу, й почала повільно спускатися.
Розділ двадцятий
ДЕСЯТЬ ЗАПОВІДЕЙ ЛЮЦИФЕРА
Катажина швидко засунула всі портьєри, щоб жоден сонячний промінчик не проникав у приміщення, а натомість запалила поставник із десятком свічок. У бібліотеці терпко пахло старими книжками. Катажина обожнювала цей запах: паперу, шкіряних палітурок, фарби — і ще чогось невловимого, чому назви немає, але воно навіює тремке відчуття щастя й причетності до вічного.
Висунувши шухлядку бюрка, вона помацала рукою і з секретного сховку дістала маленький ключик. Серце тріпотіло від незрозумілого передчуття. Катажина переставила драбину до потрібної стіни, легко видряпалася нагору, зняла кілька книжок — стало видно потаємні дверцята. Завмираючи від страху й спокуси, вона відімкнула замок.
Усередині лежав пакунок, загорнутий у шкіру. Катажина обережно дістала його і, роззираючись навсібіч, мовби її хтось міг застукати на місці злочину, злізла з драбини й поклала пакунок на відкинуту кришку бюрка.
Розвивала сторожко, і коли з-під обгортки вихопилася чорна шкіряна шабатурка, а на ній — відтиск косинця, обплетеного змією, яка кусає себе за хвіст, серце Катажині підскочило й ухнуло в п’яти. Заплющивши на мить очі, вона наважилася розгорнути грубезну книжку.
Сторінки списані не латинкою, а кирилицею — Катажина ледь-ледь уміла читати нею. Помалу водячи пальцем уздовж рядків — так дитиною сімох років вчилася вона читати, Катажина складала слова: «Десять заповідей Люцифера».
З несподіванки вона відскочила від бюрка. Боже, цього не може бути! Бабця зберігала таку… таку книжку! Що ж тепер робити? Спалити — чи покласти назад і ніколи про неї не згадувати? Але цікавість помалу взяла гору, й Катажина, так само повільно й невпевнено, прочитала перший абзац:
«Найголовніша таємниця у справі керування людьми — оволодіння суспільною думкою. Для цього потрібно сіяти сумніви й насаджувати суперечливі ідеї, доки люди не розгубляться остаточно й не прийдуть до висновку, що краще у політичних питаннях узагалі не мати власної думки».
Катажина перечитала абзац тричі, не впевнена, що правильно все зрозуміла. Вона очікувала у «заповідях Люцифера» зовсім іншого змісту: чогось страшного, чаклунського, потойбічного… Натомість — брудна політика. Катажина вже без жодних побоювань прочитала другий абзац:
«Передовсім необхідно боротися з силою окремої особистості, бо немає нічого небезпечнішого за неї. Якщо особа має творчу духовну енергію, то здатна досягти більшого, ніж мільйони людей».
Катажина помалу перетравлювала інформацію. Здається, автори чорної грубезної книги прагнуть до зміни існуючого світового устрою. Тепер Катажина була цілком певна, що жоден Люцифер цієї книги не писав — ідеї були цілком реалістичним керівництвом до дії. Катажина аж почервоніла від такої сміливої думки й прочитала третю заповідь:
«Через освіту, що послуговується фальшованими даними й олживими вченнями, потрібно задурити голову молоді. Знищення впливу сім’ї та її виховної сили — найперша умова підкорення особистості».
Для чого й для кого це все пишеться? Катажина пригадала бабцине бурмотіння про якесь там братство. Саме слово — братство — чомусь категорично не в’язалося зі змістом записів. Братство — духовний зв’язок, взаємодопомога, здатність до самопожертви, тут же — стремління до панування й упокорення людства. Катажина читала далі:
«Здатність мислити самостійно повинна бути ліквідована цілком — завдяки насадженню готових поглядів. Переважна більшість людей має залишатися сліпою, неосвіченою, позбавленою власної думки, нездатною дискутувати на теми політичного устрою держави. Керувати має тверда й невблаганна сила, яка вимагає безумовної покори».
Катажина змучилася тлумачити незвичний кириличний текст, але не могла зупинитися. Чомусь їй видалося, що прочитати хоча б оці десять заповідей — то зараз надзвичайно важливо. Перегорнувши сторінку, вона струсила кілька налиплих порошинок — ставилася шанобливо навіть до такої недвозначної книги — й прочитала наступний абзац:
«Сила грошей має стати єдиною силою, що рухає суспільство. Людей варто привчити до того, щоб вони гналися за задоволеннями, перебували в постійному пошуку нового й незвіданого. Нові й нові задоволення будуть винагородою за послух».
Катажині важко було уявити погоню за задоволеннями в такий непевний час, коли не кожен і пристойне існування здатен собі забезпечити, коли життя вартує менше ламаного гроша — навіть коли йдеться про життя осіб там, нагорі… Вона прочитала шосту заповідь:
«Потрібно сіяти розбрат і непорозуміння між людьми й народами, релігійну й расову нетерпимість».
О, втілення цієї заповіді вона мала нагоду спостерігати ледь не щодня! Католики ненавиділи уніатів і православних, ті відповідали їм взаємністю, ляхи зневажали хлопів-українців, хлопи ж ненавиділи і ляхів, і москалів, і жидів. І все це — з мовчазного заохочення влади. Катажина паленіла від злості, але продовжувала читати:
«Вільнодумні ідеї спеціально навчені промовці мають розтягувати так, щоб слухачі, втомлені нескінченними промовами, виробили стійку відразу до будь-яких ораторів. На противагу цьому, постулати братства необхідно подавати у стислій і доступній формі, щоб люди їх одразу сприймали».
Ця заповідь була набагато тоншою — звісна річ, щоб спотворити гарну ідею так, що ніхто цього не замітить, але інстинктивно відторгне її, треба добряче попотіти. Це вам не «Смерть ляхам і москалям!» викрикувати… Катажина не могла збагнути, що то за братство таке, що ставить перед собою неосяжні цілі. Це ж які гроші потрібні на їхнє втілення?! Вона прочитала далі:
«Невгодні правителі мають бути усунені за допомогою державних переворотів і таємних заходів або відсторонені від фактичного управління державою».
І зразу отримала підтвердження своїй попередній думці: щоб усунути правителя, треба або дуже близько до нього стояти, або мати лантух грошей. І головне, бути певним у своїй повній безкарності. Катажина поїжилася: бабця зв’язалася з такими людьми, взяла на зберігання їхню книгу. Невже наша родина якимсь чином причетна до цієї таємної змови?.. Катажина провела пальцем по наступному рядку: