Єрусалим на горах, стр. 21

Книжки диміли, криваво поблимуючи, цілий вечір і цілу ніч, їх ніхто уже не стеріг, і мої мама принесли серед ночі вихоплену з-під недопалків грубезну книжку; вранці я прочитав, що книжка називається Апостол і була надрукована двісті років тому в якомусь Крехівському монастирі…

— Буде це пам'ятка по вчителеві, — сказали вранці мама. — А крім того, книжка-бо церковна, божеська. Колись, як виростеш, прочитаєш… божеське-бо потрібне для душі.

— То чого ж те, що потрібне для душі, спалюють? — запитував я маму, дивлячись крізь вікно на чорну купу недопалків, що ще диміла на Гайдашевому подвір'ї.

— Хіба я знаю, сину, — відповідали безпорадно мама. — Хіба я знаю, що діється на білому світі? Може, вже книжки не потрібні для душі… бо якось казав Ступа в читальні, що й душі нема. Є пара…

Вранці повернулися з пересильного табору на залізничній станції Брошнів-Осада спорожнілі вози; і коні, і фірмани виглядали наче потовченими, змученими; коні ледве переставляли ноги й вони вже не мали сили тягнути вози… вози були важкі, від вчорашнього зойку і сліз.

Останнім приплентався своєю шкапиною Семань Бойко. Він зупинився перед ворітьми і поклав на місток Марунчину пошивку з печеним хлібом.

— Не взяв професор і всьо, — пояснив коротко Семань. — Нащо йому наш хліб, коли ми від нього відцуралися?

ЧАСТИНА ДРУГА

ДАНИЛО ВЕРБЕНЬ

Його майстерня була на горищі над четвертим поверхом будинку на розі вулиць Маяковського і Конопницької, і я добре задихався, поки крутими залізними сходами, що видзвонювали під моїми черевиками на цілу притихлу каменицю, вихопився на верхотуру. Художник Василь Васильович Бережан, однак, не чув, як дзвонили й гуділи залізні сходи, зрештою, він зовсім не звернув уваги, коли я рипнув привідчиненими дверима, переступив високий поріг і опинився в розлогій, ущерть залитій сонцем майстерні; художник малював, власне, він сидів, згорбившись, перед мольбертом, обома руками підперши голову; в правій руці, як антена, тремтів довгий тонкий пензель… і тремтіння це тривало довго, може, й цілу годину або й увесь рік, художник ніяк не зважувався покласти мазок; він, певно, забув про пензель і про палітру, і про все на світі. Перед ним у глибокому старовинному кріслі терпляче сиділа, закинувши ногу на ногу, зовсім гола, лише в босоніжках та з однією ниткою червоних коралів на шиї немолода, але ще свіжа жінка. Признаюся, що в майстерні серед плеса яскравого світла, що лилося через величезне вікно, прорізане в даху, осліплений цим світлом, я однак найперше побачив жінку, а вже потім — художника; заскочений несподіваною сценою, я хотів було шмигнути назад за поріг, я, певно, злякався безсоромно оголеної жінки, але вона й не ворухнулася, не зробила спроби затулити груди, навпаки — посміхнулася мені привітно, заохочуюче, мовляв, чого ти, старий чоловіче, злякався, не бачив голої жінки, заходь-но, будь гостем й цій хаті, де повно сонця, де пахнуть фарби і сушене зілля, де, якщо хочеш, можеш надивитися на мою вроду.

Напевне, що цього всього жінка, зобачивши мене на дверях, й не думала, це я сам вигадав… я мусив вигадати якусь причину, виправдання, бо справді, не міг я звідси втекти, як хлопчак, і не міг одірвати від неї очей — вона це розуміла, знала притягальну силу своєї зваби, бо таки посміхалася мені, і усмішкою своєю заворожувала.

Я присів на поріг.

Я пробував одвести від жінки погляд, нипав очима по майстерні, як злодій, жмурився від світла, знаходив очам ще якусь роботу, а вони, очі, все одно поверталися раз у раз до оголеної жінки, до її повних грудей, до розпущених каштанових кіс, до її по-жіночому стиглого стану і бедер; жінка не була красунею, в обличчі, крім загадкової усмішки, нічого такого особливого не було, вона була просто розквітлою жінкою, яка давно зазнала радості материнства і котра сьогодні знала, що вона красива не очима чи витонченою ніжкою, а якраз зрілою своєю жіночістю.

Але скільки могло тривати це мовчазне споглядання? Годину? Дві? А втім, чи я знаю, скільки часу горбиться художник перед своїм мольбертом і перед жінкою, не в змозі поворухнути пензлем. Може, з самісінького ранку? З учорашнього дня? Із позавчорашнього? З початку світу? Поправді кажучи, мені самому хотілося сидіти на порозі безконечно, споглядати голизну жінки… і мимоволі ж думати про свою молодість, жаліти, що вона, моя молодість, минулася, і згадувати іншу жінку, молоде пружне тіло моєї Юстини… моєї Юстини, котра уже третій рік лежить спаралізована, й нічого від неї, тієї молодої, не залишилося, окрім очей, повних запитання: чому мене Бог покарав паралічем, чому мене Бог покарав колгоспними цукровими буряками, під час копання яких восени у дощ, у грязюці мене обвіяло стуленим вітром?

Ой, смутку мій Юстино…

Я геть чисто призабув, що приїхав до Бережана з певною метою, що внизу чекає мій латаний-перелатаний «Москвич», що я взагалі приїхав до Львова не сам собою, а за дорученням громади, від цілого Черчена; мені подобалося сидіти на порозі, гейби в затінку під липою, і спостерігати, як під широченним вікном у стелі, під сонцем розквітає і світиться ніжним світлом дивне створіння. Відпливав, розсотувався мій смуток… смуток мій став гірко-солодким, як мед, що назбираний із лісового зілля, мені давно не було так добре й затишно на душі, як у цей час, коли сидів на порозі і спостерігав за жінкою, її світло переливалося в мене й перемінювало мене, робило набагато молодшим… молодшим і щасливим. Я не дивувався, бо давно знав свою здатність, незважаючи на пенсійний вік, відкривати для себе щось незвичайне… і здатний цим новим і незвичайним захоплюватися і ним збагачуватися. Ні, я не мав бажання оту жінку пригорнути чи бодай торкнутися її плеча, мені доволі було сидіти непорушне на порозі, дивитися їй у вічі й слухати самого себе… і слухати, приглядатися внутрішнім зором, як у мені, десь у глибинах, у потоках крові блукають спогади про щось невловиме, про минуле…

— Може, на сьогодні досить, Василику? — спитала жінка глибоким грудним голосом. І, не чекаючи згоди художника, легко підвелася й без поспіху пішла в куток майстерні за фіранку. Мене вона тепер начебто не помічала, нібито я і не сидів цілу вічність на порозі, нібито я не любувався її світлою наготою; я відчував у душі жаль, що вона зараз одягнеться, вийде і зникне назавжди з мого життя й не залишиться в мені ніякого сліду по ній… ні сліду, ні іскринки, нічого.

А може, залишиться в моїй душі її усміх, погляд, світіння її тіла? Хіба це вже так мало? Чи багато?

Я був смішним, правда?

Я підвівся з порога і вже готовий був спуститися сходами вниз, зовсім забувши, що приходив сюди, у майстерню художника Василя Бережана, не для того, щоб ловити загадкову посмішку оголеної жінки… я прийшов із чимсь іншим, із дуже важливим, головним… і те головне потрібне не лише мені, а усім нам, а я, одначе, забув про головне, я думав лише про себе… і ще я думав, що колись восени, у замрячену сльоту буду згадувати жінку, що світилася оранжевим сяйвом.

Я був егоїстом, так?

Проте я був таким, і хай люди в Черчені, які послали мене до Бережана з важливою потребою, вибачають мій егоїзм… бо хіба люди знали мене до кінця? І хіба я знаю самого себе?

Жінка, проте, не дала мені змоги забудькувато переступити поріг і очманіло, як уві сні, піти сходами униз на вулицю до свого полатаного «Москвича»; вона вийшла із-за ширми вже одягнутою, в голубій сукенці і білих босоніжках, проте одежа, як мені здавалося, не приглушувала, не гасила сіяння, що випромінювалося з неї (а чи я не фантазую, може, її сіяння лише жило в моїй душі?); жінка раптом підморгнула мені по-змовницькому, цілком по-батярському (і водночас — дуже по-жіночому), обійшла колом кілька разів художника, що далі сидів перед мольбертом, встромивши зір кудись поперед себе, у порожнечу, мовби там, у порожнечі, в глибинах відкривалися йому інші світи і він прагнув їх пізнати; жінка то зовсім зблизька, то здалека, майже від самого порога, де я сидів, приглядалася до полотна на мольберті.