Єрусалим на горах, стр. 114

— Може, таки варто спробувати стиснути камінь, щоб із нього потекла вода, — сказав я невпевнено. — Може, сьогодні ви для того явилися, впали з дощем із неба, щоб той камінь вкласти мені в долоні?

— Знаєте, я теж ходжу й… й видушую з каменя воду, — підхопив мою думку Опришко. — Не маю від вас тайн… повинен вам признатися, що не тільки гайцую в Бистричанах печі, а й намагаюся щось робити, щоб море байдужості, смердюча його хвиля нас не затопила; ходжу понад берегом, понад пропастю і десь там посеред ночі повішу синьо-жовтий прапор, або ж до Шевченкового свята, яке щороку комуністи забороняють, напишу декілька листівок та розклею їх по місту, щоб люди читали; доста однієї листівки з тризубцем — вже свіжі струї попливли містом… попливли низинно, глибоко, невидимо, і хоч на поверхні нібито панує тиша — місто слухає, пригадує, зітхає, а хтось й стискає кулаки й пригадує, де він закопав дбайливо змащений автомат.

Або ж, наприклад, виріжу з газет слова, складаю і наклеюю в потрібне речення, в якому закликаю учителів, щоб не забували навчати дітей, що є на світі Бог і Україна. Приколю таке звернення до шкільних дверей… тут і там пришпилю, шкіл багато в місті, і його читають педагоги й дітвора, аж поки переляканий директор не зірве його та не понесе в кадебе. Скажете: бавлюся? Скажете: дрібне усе це, саморобне, надто поверхове, щоб збурити замерзле плесо? Ну так, це не автоматна черга, не вибух гранати, це тільки пригадування, що лежать в землі наші змащені автомати, що боротьба ще не скінчилася, в попелі ще жевріє іскра. Вогонь спалахне. Хочби й через сто років. Тим часом… я уявляю, що блукаю у пітьмі й засвічую скіпки, полум'я їх кволе, жовте, але серед ночі воно видне здалека — і надія оживає. Думаю, що я не один такий вогнепоклонник, бо інакше навіщо державі годувати безчисленні орди кадебістів? Значить, невпевнені вони у своїй перемозі і бояться нас… бояться кволого полумінця. Бо сьогодні полумінце, завтра — ватра, післязавтра вогонь спалить байдужість, вітер зжене піну з байдужого моря і в живій чистій воді умиємося. Цим і живу, пане професоре.

Він сів стомлено на стілець у простінку поміж вікнами; опершись плечима об стіну, відкинув голову назад і, заплющивши очі, довго мовчав. Очевидно, Опришко вистраждав кожне слово… кожне мовлене ним слово важило немалий вирок у таборах, адже за кожним словом стояло діло; він міг мені не сповідатися, це надто небезпечно, а проте — висповідався, це було потрібне йому самому, хотів, очевидно, вирватися з глухого кола самоти й конспірації, адже у цьому колі не було нікого, кому міг би звіритися, хто б міг його підтримати, кому міг би передати пережиті небезпеки; ще більше його сповідь була потрібна мені, я розумів, що він навмисне сьогодні вночі приблудив до моєї хати, щоб… Шоб мене «перевиховати»? Шоб мене розбудити? Щоб я знову взув апостольські сандалії й ступив на дорогу, по якій ходять люди? Шоб устромити й у мою долоню запалену скипку?

Скипку я таки узяв; ні, я не призначив її для чогось протидержавного, мені досить було відчути, що вона є й що обпікає мої долоні, які я стулив жолобком, щоб полумінце не погасло; при кволому світлі раптом, немов у кіно, я зобачив один ранок передминулого року, коли Горопахи сколихнулися (й душі напевне втішилися): на цвинтарі біля каплиці на високій черешні майорів на вітрі синьо-жовтий прапор. Першими помітили його ті, що поспішали на вранішній поїзд до Бистричан. За ними прибігла ціла стривожена вулиця, що впирається у цвинтар. Покликали голову, сільради й голову колгоспу. Дільничного міліціонера в селі не було, а вся інша «сельская власть» «остерігалася», як було сказано, пошкодити слідству, й тому прапор висів добрих дві години, поки з району не примчали кадебісти.

Прапор, щоправда, був непоказний, кольори на ньому гейби вицвіли, але він дивним чином запанував над Горопахами; його, зрештою, бачило не так уже й багато людей, а здавалося, що до нього торкався кожен; кожен ув очах кадебістів винен, що синьо-жовтий прапор з'явився, як Ісус Христос, у нашому селі; ціла зграя кадебістів нипала хата від хати, випитуючи, «хто б то міг націоналістичну ганчірку повісити?»; в підозрілих хатах, на газдівствах «учорашніх бандитів» і «бандпідсібників», що відбули свої кари в таборах і на поселеннях, вчинили брутальні обшуки, п'ять осіб були арештовані, одного тяжко побили, вимагаючи, щоб «признався».

Нічого у них не вийшло, ніхто нічого не бачив, не чув, «ми собі мирні люди і дайте нам спокій».

Так тривало ціле літо аж до глибокої осені. Потім чекісти забралися геть, село занурилося в свої ґаздівські клопоти, синьо-жовтий прапор полетів із черешні, як кольорова птаха, що жила в дитинстві в кожному з нас, у вирій, і про нього почали забувати. А коли люди навесні зовсім про нього забули, він одного ранку знову появився, як Ісус Христос, на цей раз на грушці посеред поля, що зветься «Городищем»; груша якраз цвіла білим цвітом, а поверх білоцвіття, як корона — синьо-жовтий прапор.

І знову почалося…

Авжеж, Опришко мав рацію: скіпки таки палахкотіли посеред колгоспної ночі і їх таки боялися… боялися, щоб не підпалили байдуже море.

— Тільки ж бо ви, професоре, чомусь тоді не розтулили долоні, щоб бодай уявно уберегти полумінець від злого вітру, що дув студено й чорно, — дорікнув мені Опришко.

Я не мав йому що відповісти.

Було мені гірко…

Насамкінець Опришко пригадав:

— Чи не забули-сьте, професоре, де похована Юстина?

Не малюй мене, художнику, грішником, який кається, колінкуючи посеред білої і голої пустелі; не малюй мене, художнику, сліпцем, який прозріває в муках, роздираючи пітьму; не малюй мене, молодий сусіде, подорожнім, котрий нарешті втрапив на правдиву дорогу.

Намалюй мене сухим і прямим, як горіхова палиця, дідком, котрий не голився зо три дні, а тому сизий на обличчі, який пасе за селом на рові попри дорогу свою козу, що зветься Парася; коза моя пощипує траву, а я сиджу на гребені рову, і добре мені отак сидіти, і тепло, і сонце світить лагідно, і жайвори сиплять срібло понад пшеницями, і хочеться мені жити ще тисячу літ разом з жайворонами та моєю козою.

Аж тут коза, моя Парася, підвела голову, задерши бороду, й голосно замекала, як колгоспний мотоцикл. Дорогою з села йшло в поле дівча — голінасте, з двома косами у червоних биндах… бинди, немов червоні мотилі, то злітали, то знову осідали на плечі; дівчині було десь зо чотирнадцять років. В одній руці несла клунок — певно сніданок татові, що десь косив на далеких луках, у лівій — бідончик з водою. Я очікував її наближення, чомусь мені баглося дівча зупинити й спитати, скільки воно збирається жити, я збирався їй наворожити тисячу років.

Але дівча, таке білоголове, таке струнке, таке юне з двома кулачками грудей, помітивши мене з козою, спершу потупило вид, а потім взагалі вдало, що мене й не помітило, що мене нема, що мене ніколи на світі й не було, й подріботіло мимо, війнувши спідничкою й не сказавши ні «славайсу», ні «добридень», ні «помагайбіг»…

Як то сталося, холера ясна, що мене начебто нема на світі, що я невпізнаний, чужий сиджу в полях горопаських?

Гей, та де ж мої апостольські сандалії?

…Я лише не знаю, художнику, як ти все це намалюєш? Але на те і дав тобі Бог талант.

ВАСИЛЬ БЕРЕЖАН

Мене покликали…

Вранці на воротях, коли ми з Павлом Ключарем зібралися йти до церкви Святого Духа, нас перестріла задихана молодичка — «діжурна» з сільради й чомусь упівголоса сказала, що кличуть мене начальники до «канцелярії»… кличуть та ще й попереджають, щоб я не барився і явився перед їхні ясні очі туй як туй.

— Хто ж то у сільському нашому уряді засідає зрання? — перепитав молодичку Ключар. Був назовні спокійним, принаймні вдавав спокійного, в очах однак пробивалася стурбованість.

Молодичка назвала голову сільради Дмитра Цимуся, дільничного міліціонера Яцину й партійного секретаря з колгоспу «отого голомозого» Афоню Пиндилика. А ще щойно з району примчався на мотоциклі молодий панок з вусиками.