Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім, стр. 86

Кузьмище застромив за пояс бойовий топір, узяв  до рук важкого довгого списа.

— Ну,  братця, стіймо кріпко, бо  чи  так,  чи  інак  — все одно смерть!  Зараз почнеться!

Ніби вгадуючи його  думки, Кончак підняв руку  і подав знак до наступу.

На  приступ ринули тисячі вояків. Вони, мов  мурашки, лізли  по крутих схилах  нагору, пускали стріли з прив’язаними до наконечників палаючими шматочками смоли, розмахували  шаблями та списами. Ті, що  ринули через  рів,  несли з собою довгі  штурмові драбини.

І над  усім  лунав  протяжний грізний рев  — а-а-а!..

В городищі спалахнули пожежі. Їх гасили жінки й діти. По  всьому околу городища, де вал  здіймався над  крутими  схилами яруг, половці зуміли піднятися лише до  підніжжя валу,  а в багатьох місцях взагалі не  піднімалися. Бо як  же видряпатися по  прямовисних глиняних стінах? Вони тільки запускали вгору  стріли з палаючою смолою, сподіваючись підпалити сухе  дерев’яне забороло, та  безперервно кричали, щоб  нагнати на  урусів  жаху і щоб  ті, перебуваючи в  постійному страхові, не  мали змоги перекидати підмогу туди,  де вона потрібна.

Зате  біля  городської брами зав’язалася люта  січа.  Хоча степовики не були  навчені штурмом брати укріплені городи і  неохоче йшли на  приступ, вони мали багатократну перевагу в людях  і, користуючись цим, все лізли і лізли на заборола, мов  сарана.

Кузьмище ледве  встигав зі своїми людьми відштовхувати драбини і скидати з заборол тих  найспритніших, яким пощастило здертися нагору. Він  носився по  дощатому помосту,  як  буря, і  його громовий голос лунав усюди, де  було найважче.

— Тримайтеся,  братця! Тримайтеся! —  підбадьорював воїв.  — Половці видихаються! Уже всі драбини лежать унизу потрощені! А без  драбин їм не  залізти на  вал! Та  й вечір незабаром — ми  матимемо передишку!

Сонце справді швидко сідало за  далекий небокрай. Ще година-друга — і стемніє!

Розумів це  і Кончак.

Коли стало ясно, що захисників на заборолах так просто не  дістати і  що  вони, незважаючи на  великі втрати, і  не думають здаватися, він наказав пустити в діло порок. Це був простий,  нашвидкуруч приготовлений стінобитний  пристрій  — важка дубова  колода, яку  на  арканах, на  віжках та обротьках несли півсотні дужих  вояків. Простий, але небезпечний. Воїни перетягли його  через  рів  і поволі наближалися до воріт. Ще  сотня вояків ішла  поряд і щитами закривала  і товаришів, і себе  від руських стріл.

Кузьмище відразу зрозумів, яка  це велика загроза — цей порок — для  воріт, і для  городища, і для  лубенців.

— Братця, стріляйте! Та стріляйте не поспішаючи! Цільтеся  не  кваплячись! В ноги, в руки  — куди  зможете, аби  не в щити!  Аби  хоч як-небудь вразити гаспидів! — гукав  він,  а молодому довгов’язому кметові, що  трапився поруч, наказав: — Біжи хутко до посадника Мотиги — нехай  бере  сотню чи дві людей і мчить не гаючись сюди! Та хай захопить міхів і заступів — закладати землею ворота! Біжи!

Жінкам звелів нести і тягти   до  воріт  усе,  що  згодилося  б  для  цієї  мети: дошки, плахи, кошелі з  землею, лави, столи,  рогачі,  вози,  засіки,  кадуби  —  все,   чим   можна загатити,  забити  велику  діру   в  валу,   коли  б  кочовикам пощастило  висадити дубові, обковані  залізними  шпугами ворота.

— Давайте сюди  окріп!  Підігрійте смолу!  Наливайте її в горщики, в глечики, в череп’яні кухлі!  Щоб тріскалися на головах тих  нечестивців! Несіть усе,  що  можна пожбурити на них,  — каміння, колеса, жлукта, столи, бочки! Усе — навіть  одяг, постелі, сідла... Аби  лиш  перешкодити поганцям розмахувати тією  колодою!

І полетіло на  голови нападникам усе,  що  можна  було знайти  в  городищі.  А  тим   часом  Мотига  з  сотнею  воїв закладав ворота міхами з  землею, і  незабаром тут  виросла  важка і  міцна загорожа... Коли уже  в  сутінках, незважаючи на  втрати, половці розтрощили дубові  бруси  брами, то  раптом наткнулися  на  непробивну  земляну стіну.   Хан Туглій, що  керував наступом, кинувся  до  Кончака — що робити?

Кончак скрипнув зубами, вилаявся і наказав знімати облогу.  І так  він  згаяв тут  скільки днів!  А  попереду ж  нові бої  — Переяслав, Київ!  Що  цей  Лубен!  Він  візьме його  на зворотному шляху!  Та  коли впаде Переяслав, коли схилить голову гордий золотоверхий Київ,  цей  горішок сам  упаде йому  до рук! Ой-бой!

Уранці лубенці висипали на  вали  і з подивом і радістю побачили, як  величезне половецьке військо, здіймаючи за собою хмару  куряви, швидко покотилося на  захід.  Важко було  повірити цьому, але Кончак зняв облогу, що  коштувала  йому кількох сотень вояків і  чимало даремно згаяних днів.

Кузьмище змахнув з ока сльозу, згріб друга Мотигу у ведмежі  обійми і радісно загукав:

— Вистояли,   братику!  Вистояли,   мат-тері  його  ковінька! 

5

Кончак ішов  на  Русь  швидко, а чутка  про  нього летіла ще  швидше. Люди  кидали все  і тікали в лісові  нетрі, в непрохідні болота, в глибокі яруги, ховалися за високими валами найближчих городів та  острогів. Переяслав переповнився військовим і невійськовим людом. Смерди, холопи, закупи, ремісники, огнищани, купці брали мечі, списи, луки, щити і ставали на  заборола.

Сам  Кончак іде! Всі готувалися до зустрічі з жорстоким, безпощадним ворогом.

І все  ж  поява половців, які  в неділю вранці, мов  чорна хмара, посунули з-за Трубежу, була для багатьох, як це часто буває  в подібних випадках, і несподіваною, і приголомшливою.  Всі — від старого до малого — висипали на вали  і вжахнулися: ніколи ще  не  приходили степовики такою силою!

Розуміючи, що  Кончак незабаром обступить весь  город так,  що  з нього й миша не  вишмигне, Володимир Глібович поспішив послати гінців до  Святослава, Рюрика і  до  всіх князів: «Се  половці у мене — а поможіте  мі!»

Гінцям відчинили Київські ворота — і найбистріші князівські скакуни вихором понесли їх у різні  боки до Дніпра: до  Києва, до  Трипілля, до  Івана [77], Чучина [78], Канева, де,  напевно, не сьогодні, то завтра, як повідомляв Святослав, стануть  війська для  оборони того  берега.

А половці все  сунули, каламутячи копитами світлі  води Трубежу, і поволі охоплювали весь  город  зі всіх  боків.

Володимир Глібович обняв княгиню  Забаву, мов  хотів захистити від біди,  і з гіркотою вигукнув:

— Ну  от,  удружив Ігор!  Не  діждався, щоб  сукупно з усіма  піти  в Поле!  І свою  силу  погубив, і на  нас  погибель навів!.. Бідна Україна Переяславська! І знову  ти розплачуєшся, як  не  раз  бувало, за чужі  гріхи!  І знову проллється невинна кров люду  твого!  Прокляття!

— А може, і нема Ігоревої вини в цьому? Може, Кончак і  без  того  посунув би  на  нашу землю? — висловила сумнів княгиня Забава.

— Ні,   княгине, зараз у всьому, що  скоїлося на  нашій землі, князь Ігор  винен, — підтримав Володимира Глібовича  боярин Шварн. — Це  він  відкрив ворота половцям на Руську землю!

Надвечір Кончак обложив Переяслав зі  всіх  сторін, а рано-вранці  розпочав сильний обстріл городських заборол звичайними і запалювальними стрілами. Сухе дерево займалося  швидко, і в багатьох місцях спалахнули пожежі. Їх заливали водою. На  валах появилися  перші вбиті та  поранені.

Особливо сильний натиск вчинили половці на  острог, що  захищав Київські ворота. В  ньому зачинилася корогва стрільців, і  вони були  Кончакові як  більмо на  оці,   — не давали змоги наблизитись до найбільш вразливого місця, де він  сподівався добитися успіху.

Кончак кинув на нього  орди  Туглія, колобицьких та терьтробицьких ханів.  Ті пішли на  приступ. Спочатку обложені в острозі успішно відбивались, та  перед вечором сили їхні підупали.

— Шкода витязів! Треба рятувати! — занепокоївся Володимир Глібович. — Коня мені!  Відчиніть ворота! Молодша дружина, за мною!