Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім, стр. 82

— В  похід!  На  Русь!  На  Київ!  — схопилися Токсобичі, і Колобичі, і Єтебичі, і Терьтробичі.

— На  Київ!  — підтримали їх,  трохи  подумавши, Тарголовичі.

Але  мовчав Кза  Бурнович, мовчали його  родичі Бурчевичі  ти Улашевичі.

— А що скаже преславний хан Кза? — спитав Кончак. — Я закликаю тебе,  хане, піти  на Київську сторону, де колись побиті були  браття наші і великий хан  наш  Боняк, де нині склав голову  хан Коб’як! Об’єднаймо весь язик наш  на Руську землю!

Всі повернулися до Кзи.

Той  випростався, темним суворим лицем і твердим поглядом показуючи, що  має  свою  думку, і сказав:

— Преславні хани, я гадаю, треба  вдарити по найслабкішому місцю Русі  — по  Сіверській землі!  Підемо на  Сейм, де залишилися самі  жони та діти,  — це ж готовий, зібраний полон! Візьмемо городи їхні  без  опаски!

Його підтримали Бурчевичі й Улашевичі.

— Підемо на  Сейм!

Кончак аж позеленів:

— Та  ні  ж,  хане, треба  вдарити по  Києву — і тоді  впаде вся  Русь!  Що  нам  жони та діти  сіверянські!

Кза  нахилив голову, уперто промовив:

— Ні,  я піду на Сейм!  Я маю  серце на князів сіверських, бо покійний Ігорів брат  Олег, батько Святослава Рильського,  взяв  колись мої  вежі,  і жону, і дітей  моїх,  і скарби мої! А Ігор  хотів  тут розорити гніздо моє!

— А  ми  на  Київ, на  Святослава, бо  він  узяв   у  полон нашого хана   Содвака! —  рявкнули Кулобичі. —  Нашого отця!

— Як хочете, а я на Сейм!  І завтра ж вирушаю! — твердо сказав Кза  і, підвівшись, попростував до виходу.

За  ним вийшли його  спільники.

Кончак  скрипнув зубами і  похмурим поглядом  обвів своїх  прихильників.

— Ми  теж  виступаємо завтра!  Ідіть  готуйтеся! Ойє!

РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ

1

Залишивши валку  на візників, Самуїл та Славута, ведучи на  поводі підмінних коней, щодуху  мчали на  Сейм. Кончакова тамга-оберега відкривала їм  усі  степові шляхи-дороги,  — жоден половець, уздрівши її,  не  посмів їх затримати. На  Русі  вони помчали ще  швидше, бо воєводи, посадники, огнищани, дізнавшись про  поразку Ігоревого війська, давали їм свіжих коней. Путь  від Тору  до Сейму вони подолали за  шість діб,  а на  сьому, рано-вранці в неділю, загрюкали у ворота Путивля-града.

— Хто  такі?  — позіхнув хтось  на  вежі  спросоння.

— Від  князя Ігоря! Відчиняйте скоріше! — гукнув Славута.

Нагорі заохкали, затупцяли. Ворота розчинилися. Почали збігатися дружинники, стовпилася дворова служба, прийшов князь Володимир Галицький, прискочив путивльський тисяцький Вовк. Вістка про  страшну поразку в  далекому Половецькому степу  приголомшила всіх,  мов  грім,  відібрала в людей мову.  Тисяцький схопився за голову: з князем Володимиром пішли його  два сини. Славуті довелося нагадати, що  прибули вони, власне, до княгині, щоб  повідомити про страшне лихо.

— Де вона? Ще  спить?

— Де там! — махнув рукою Володимир. — Уже на валу... Відколи князь Ігор  пішов, вона, бідолаха, не  знає ні сну,  ні спочинку — ні  світ  ні  зоря піднімається на  вал  і  подовгу стоїть там,   мов  сновида, дивиться в  той  край, звідки має прилетіти її ладо...

Славута сумно похитав головою.

— Не   скоро прилетить... Шаблями  поганих підрізано йому  крильця!

На  вал Славута піднявся з Володимиром. По  вичовганих соснових сходах  зійшли на  забороло і  побачили Ярославну — в самому кутку, біля  південної вежі,  звідки відкривався  неозорий краєвид на  Сейм, на  широкі засеймські далі. Там  десь  залягла таємнича і хижа  Половецька земля.

Княгиня не  помічала їх.  Стояла в  задумі, заломивши руки, дивилася, як  випливає з ранкової імли  велике червоне сонце, як  починають золотом горіти чисті  плеса ріки, як тануть, розвіюючись по  лугових заростях, рожеві тумани. Дивилася. Та чи  бачила те все?

Біле  шовкове платно з довгими і широкими приставними  рукавами вільно спадало з пліч, невиразно окреслюючи струнку її постать.

Тут,  на  горі,  подихав свіжий вітерець, та вона, здається, не  помічала того,  — невідривно зорила в той  край, де сходило  сонце.

— Княгине! — тихо  окликнув її Володимир. — Сестро! Ярославна стрепенулася, накинула на плечі  велику квітчасту  хустку, що  висіла поряд, на поручні, і повернулася на його  голос.

В її очах  спочатку сяйнула радість, потім промайнув подив,  а коли упізнала Славуту, почав наростатти страх.  Вона схопилася за серце. Зблідла.

— Славуто, що?  Чому  ти такий змарнілий і засмучений? Чому  сам?  Де князь?

Славута поволі, не поспішаючи, ніби  збираючись з думками, рушив до неї.

— Не  хвилюйся, княгине... Князь живий. Лише поранений у руку...

— Поранений у руку! І ти так  спокійно мовиш про  це!.. Чому  ж не  йде?  І що  з Володимиром? — голос її затремтів.

— Усі князі живі, Ярославно!

— Повернулися?

— Ні.

— Чому?

— Вони в полоні.

— В полоні! Боже мій!  А військо?

— Військо теж...  Одні  вої загинули, інші  потрапили в неволю.

Ярославна зблідла ще  дужче.  В очах  зблиснули сльози.

— Одні  загинули, інші  в неволі!.. Так  ось  чому  останні дні  я не  знаходила собі  місця!  Ось  чому  люта  туга  тиснула мені  серце. Мій  коханий ладо  в полоні! Його вої  погинули або  потрапили в неволю! Боже!  Боже!  — Вона затулила обличчя долонями і заридала. Потім, схлипуючи, витерла сльози  краєчком хустки, сіла  на  приступець сходів, що  вели  на вежу,  і якимось чужим, здерев’янілим голосом сказала: — Розповідай мені  все! Все,  як  було!  Хочу  знати!

Ярославна слухала, не перебиваючи розпитуванням. В її очах  стояли сльози, а білі  руки, мов  чаїні  крила, тріпотілитремтіли у великому збудженні.

Особливо вразило її те, як  страждали від спеки і безводдя  люди  й  коні, як  хмарами летіли на  Ігоревих воїв  половецькі стріли, як  мучився Ігор  від болючої рани та ще  більше  від  думки, що  він  став  винуватцем великого нещастя рідної землі.

Коли Славута скінчив свою  сумну   оповідь, вона довго мовчала, ковтаючи сльози, що  котилися по  її зблідлому обличчі, потім раптом схопилася, простягла вперед, через  забороло, руки  і неголосно, зі щемким болем затужила-заквилила:

— Ой  полечу я  зигзицею по  Дунаєві, омочу бебряний [73] рукав у Каялі-ріці, утру князю криваві його  рани на дужому його  тілі!

Ой  Вітре-Вітрило! Чому, господине,  насупроти вієш? Чому  мечеш хиновські [74]  стріли на  своїх  легких крильцях на воїв  мого  лада?  Хіба  мало  тобі  простору вгорі, під хмарами, віяти, гойдаючи кораблі на синьому морі? Чому, господине, мою  радість по  ковилі розвіяв?

Ой  Дніпре-Славутичу! Ти  пробив єси  кам’яні гори  крізь землю Половецьку, ти  ніс  на  собі  Святославові човни до полку Коб’якового! Принеси, господине, мого  лада до мене, аби  не  слала до нього сліз  на  море  рано!

Ой  світле і  трисвітле Сонце! Всім   тепле і  красне єси! Чому, господине, простерло гарячі  свої промені на воїв лада, в полі  безводному спрагою їм луки  стягнуло, тугою  їм тули заткнуло?

Вона все  далі  простягала через забороло свої  трепетні руки, мов  і справді збиралася полетіти по  Дунаєві, що  щирим  золотом блищав унизу, в незнане поле  Половецьке, ніби своїми мольбами-заклинаннями хотіла  допомогти і коханому ладу-князеві, і його  воїнам у їхній  важкій біді.

Володимир та  Славута заніміли, вражені глибиною почуттів, що  виривалися з  серця цієї   незвичайної  жінки,  і довго  мовчали, не  знаючи, з якого боку  підступити до  неї, а  коли вона замовкла і  здригнулася від  ридання,  Славута обережно торкнувся її ліктя, промовив тихо:

— Годі  тужити, Ярославно! Ходімо!  У мене зовсім мало часу  — я  зараз же  мушу  мчати до  Києва! Бо  захмелілі від перемоги половці як  виводок гепардів, от-от накинуться на нашу землю, і хтозна, чи  не  найперше сюди, на  беззахисну Сіверу...