Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім, стр. 80
— Більше нічого.
— Ну, тоді прощавай... Сторожа допровадить тебе куди слід, а я — до свого народу! Перемога ж! Та ще яка!
І Кончак, зловтішно посміхнувшись, приострожив свого баского коня і погнав через річку на той берег.
А там, серед темних гостроверхих веж, кипіли веселі юрмища кочівників, гриміли тулумбаси, заливалися ріжки, гули домри, то тут, то там спалахували й радісно дзвеніли тягучі половецькі пісні... Половці урочисто відзначали перемогу над Ігорем.
7
Ігор думав, що з від’їздом Кончака його душевні муки стишаться. Він пірне у темне нутро половецької юрти, впаде на шорстку кошму і забудеться у важкому непробудному сні.
Та він помилився.
Як тільки перебралися на той бік Тору, кожному бранцеві половці накинули на шию аркан і, хоча й не змусили злазити з коней, у такому ганебному стані потягли через усе стійбище — напоказ людям.
Попереду тягнули Ігоря.
Краще б йому було загинути, лягти трупом на бойовищі, ніж терпіти таке приниження! Кругом нього і його супутників ревло, біснувалося розбурхане людське море. Воїни, потрясаючи зброєю, погрожували їм смертю, жінки простягали до них руки, вимагали повернути загиблих чоловіків і синів, щось кричали, посилали вслід прокляття, чорноголові босоногі дітлахи вищали, жбурляли на них гарячий присок і бігли попереду, показуючи язики.
Ігор нахилив голову, зіщулився і ні на кого не підводив очей. А звідусіль летіло:
— Кинязь Ігор! Кинязь Ігор! У-лю-лю-лю! У-люлю-лю!
Раптом все завмерло, мов обірвалося. Настала мертва тиша.
Ігор підвів голову і на узвишші побачив Кончака, що в своєму бойовому обладунку, так, як прибув з Каяли, сидів, вивищуючись над іншими ханами та баями, на своєму гарячому коні. Десниця його була піднята вгору. То вона, видно, раптово обірвала те страхітливе ревище, що можливе тільки в розлютованій орді.
— Зніміть з них аркани! — наказав Кончак. — У бою князь Ігор був нашим ворогом, противником, а нині він мій гість! І хай ніхто не посміє ображати його ні словом, ні ділом!
Аркани миттю впали додолу. Натовп розступився, утворюючи широку дорогу аж до Тору, де на високому березі, у затінку верб та тополь, темніла одинока юрта. Бранці зрозуміли, що то їхнє житло і їх зараз допровадять туди.
Ігор був такий приголомшений, що навіть не міг уторопати, чи все, що скоїлося з ними щойно, було заздалегідь придумане Кончаком, щоб принизити його ще раз, дати відчути йому ганебність рабського становища, а потім показати себе з найкращого боку, чи хан нічого не знав і все те зробила на свій розсуд сторожа. Чи так, чи інак, а принизили його достатньо — довіку пам’ятатиме!
Мовчанка затягувалася. Охоронці ждали знака, щоб рушати, та Кончак незворушно, мов закам’янілий, сидів на коні і пильно дивився на Ігоря та його супутників. Про що він думав? Що ховалося під його нахмуреним чолом? Які нові заміри виношував він?
Ігореві же хотілося якнайшвидше втекти звідси, щезнути з-перед сотень очей, що невідривно стежили за ним, обмацували його доскіпливими поглядами з ніг до голови. Врешті він не витримав і торкнув острогами коня.
Та Воронець не встиг зробити й кількох кроків, як у напруженій тиші несподівано пролунало два голоси. Спочатку жіночий:
— Ждане! Братику! Ти? І тут же чоловічий:
— Вуйку Славуто! Це я! Самуїл! Ігор оглянувся.
З натовпу пробиралося двоє: з одного боку — гарно вдягнута молодиця, з виду русинка, а з другого — рудочубий кремезний муж, русич, що і одягом, і статурою своєю, і кольором чуба та бороди відрізнявся серед чорноголових, переважно тонкостанних половців.
Жінка припала до Жданового коліна, заридала.
— Жданчику, братику мій! Невже це ти? Як же? Звідки?
— Я, Настуню, я! — вражений несподіваною зустріччю, Ждан гладив тремтячою рукою русяву сестрину косу, що вибилася з-під барвистої хустини.
— А як же наші? Батько, мати, брати, сестри? Де вони? Що з ними?
Ждан спохмурнів.
— Одна мати дома залишилася... Та Йванова жона Варя з двома дітками... А більше нікого з нашого роду немає. Менші ще тоді, коли тебе забрали, погинули, батько торік помер, а Йвана сьогодні не стало... На Каялі... Стрілою в живіт...
Настя заридала ще дужче, забилася в невтішному горі.
— А-а-а... — квилила вона.
Тим часом між Самуїлом і Славутою відбулася інша розмова.
Потиснувши бояринові обидві руки, Самуїл спитав:
— Вуйку, як ти опинився тут? От не сподівався на таку зустріч!
— Про це потім, — коротко відповів Славута. — Скажи ліпше, що в тебе? Чому не повертаєшся додому? Вже час!
Самуїл понизив голос:
— Вуйку, я ще тиждень тому мав виїхати з орди, але Кончак затримав. Зібрав зі всього степу військо... Мені здається, що він якось пронюхав про намір князя Святослава йти цього літа на Дон і приготувався, щоб зустріти його... Ну, а князь Ігор, не відаючи про те, тут якраз і нагодився... І потрапив йому в руки, як кур в ощип!.. Та тепер не об тім мова. Я думаю — як визволити тебе!
— За мене назначено високий викуп — п’ятдесят гривень.
— Ого! Ну, та в мене є трохи... Я перебалакаю з Кончаком... А за Ждана?
— Він княжий конюший. Навряд чи Ігор відпустить його зараз від себе...
В цю хвилину Кончак подав сторожам знак, і вони рушили.
— Я знайду тебе, вуйку, — шепнув Самуїл, потискуючи Славуті руку.
Він кивнув Жданові, що саме виривався з обіймів сестри, і пірнув у натовп.
Ігоря сторожа допровадила на берег Тору. В юрті було напівтемно і прохолодно. Посередині, на килимку, стояла велика миска з вареною бараниною, поруч лежав мокрий, витягнутий з джерела бурдюк з холодним кумисом. Ігор не їв нічого — випив дві чашки кумису і відразу, не проронивши ні слова, ліг у куток.
Сон не йшов. Боліла рука. Боліла душа. Перед заплющеними очима, мов покара, стояло широке поле, всіяне тілами загиблих руських воїнів, зринали обличчя брата, сина, племінника, у вухах лунав невгаваючий шум бою — крики, стогони, брязкіт шабель, тріск списів, іржання коней... Боже, Боже, яке нещастя!
Він довго стогнав, вертівся, міцно склеплював повіки — і все ніяк не міг заснути. І тільки десь опівночі, коли у половецькому кочовищі завмер людський гомін і затих гавкіт собак, він поринув у забуття...
Славута, Ждан і Янь поснули теж.
Прокинулися від того, що хтось досить голосно сперечався зі сторожею. Янь відкинув полог, виглянув надвір.
Сонце вже стояло високо — добиралося до полудня. З кочовища долітали вигуки, співи — там відновилися розпочаті вчора вечором гуляння.
Перед юртою двоє сторожів — а це вже були не підстаркуваті воїни, а молоденькі джигіти, судячи по одягу і зброї, з багатих родин — сперечалися з Настею. Ханша стояла рум’яна, гарна, розгнівана, з кошиком в руках. Перед нею молодики схрестили списи й не пускали до юрти, де відпочивав полонений уруський князь.
— Та пропустіть же, іродові душі! Там мій брат! — гарячкувала Настя і напирала грудьми на списи.
Джигіти вертіли головами.
— Не велено!
— Хто не велів? Та я поскаржуся ханові Туглієві, моєму чоловікові, і він вас, молокососів...
Тут вона побачила Яня і завмерла, вражена красою молодого витязя-сіверянина. Злий вираз миттю злетів з її лиця, а рожеві губенята розтулилися у приязній усмішці, показуючи білі, блискучі, мов перламутр, зуби. Великі очі сяйнули блакиттю весняного неба.
Вона таки була гарна, ця Настя-ханша! Її слов’янська врода, одягнута в барвистий східний одяг, була така яскрава, вражаюча, що Янь на якусь мить позбувся мови.
Учора, коли вона, схвильована, зарюмсана, тулилася до Жданового коліна і щось жебоніла йому крізь сльози, він не звернув на неї уваги. Та й не до того було йому! Стомлений, спраглий, пригнічений нечуваною поразкою, він тоді ледве тримався в сідлі... А нині, дужий, молодий, відпочилий, знову відчув у своєму тілі нестримну жагу життя. Знову сяє сонце, співають птахи, лунко б’ється в грудях серце... Ні, він був не з тих, хто довго сумує, хто живе спомином про вчорашній день, коли є день нинішній, що несе нові радощі і свіжі відчуття!