Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім, стр. 68

Він  танцював би  й  далі,  та  Рагуїл   махнув ріжечникам, щоб  перестали дудніти, а на  сина нагримав:

— Досить тобі,  баламуте! Здійняв пилюку — аж  дух забиває!  Ти  не  один тут — дай  людям повеселитися та поспівати!  Серед нас  же є соловей Славута. Дозволь його  послухати!  Та  й  князюшко наш з  княгинею можуть закаблуки відірвати в танці не  гірше за тебе...

Витираючи з чола  рясний піт,  Янь  востаннє тупнув ногою  і сів  на  лаву.  А кругом загукали:

— Княже, до танцю! Княгине, удар  закаблуками! Ярославна глянула на  Ігоря, повела бровою, ніби  запитала:  як?  Ігор  розвів руками, поморщився.

— Друзі  мої,   Янь  тут  стрибав гарно. Чи  й  стрибне  хто вище!  Та  що  личить Яневі, те,  мабуть, не  личить князеві!

— Личить! Личить! Танець  кожному  личить! — загули довкола.

Ігор  стенув плечима і подав княгині руку.  Вони вийшли з-за  столу  — і музики почали тихо, плавно, урочисто пісню про  гридня. Князь із  княгинею закружляли у нешвидкому спокійному танці.

І тут раптом до музик долучився тихий голос Володимира Ярославича:

Всі завмерли, охоплені чаром пісні, музики і танцю, забули  про  все  і дивилися, як  танцюють князь із  княгинею.

Гарна це  була  пара!  Ігор, міцний, ставний, кароокий, з густим рум’янцем на  загорілому лиці, тримав Ярославну за стан  і невідривно заглядав у її великі голубі  очі.  А вона,  у білому платті з широкими рукавами, поклала йому  руки  на плечі, злегка схилила голову набік, так  що  руса  коса  упала їй  на  груди, і,  ніби  лебідка, пливла поперед нього, теж  не відриваючи погляду від свого лада.

Були  вони задумані, сумні: прощалися перед далекою і небезпечною дорогою, що завтра вранці чекала князя і його воїв.   Чи  ж  повернеться він  до  неї?  Чи  зустрінуться вони знову?

Довго у  Володимировій гридниці стояв гамір, лунали пісні, велися неквапливі бесіди, довго  ще  гості  пили, їли  і знову пили, аж  поки Ігор  не  прикрив рукою свого келиха, коли чашник хотів наповнити його. Ніхто цього не помітив, крім  Славути. Старий співець недарма все життя провів поряд  з князями — добре  вивчив кожен князівський рух,  кожен  погляд. І тепер відразу зрозумів, що  Ігор  хоче  припинити, закінчити учту, бо і він стомився, і княгиня стомилася, і юний князь Володимир сидів  зморений, засмучений. Тому відклав набік гуслі  і, підвівшись, сказав:

— Братіє, пора  і честь  знати!  Складемо князеві Володимиру щиру дяку   за  хліб  та  сіль, за  мед  та  пиво, за  втіху і веселощі та на  прощання заспіваємо йому  пісню.

І він  широко розкинув руки, запрошуючи всіх приєднатися  до його  голосу:

Всі  підвелися, і грім  дужих  голосів здвигнув стіни, сколихнув стелю, вирвався крізь розчинені двері  на волю  і гучною  луною покотився з гори  на  широку долину Сейму:

Юний Володимир стояв зніяковілий і щасливий. Це  він місяць-князь! Це  ж про  нього співають! Чи  ж відчував він, чи  ж  відав, якою пророчою стане для  нього ця  прекрасна Славутина пісня?

2

Тривожним і сумним був  прощальний вечір  у Вербівці. Всі  чоловіки й парубки, що  могли носити зброю, йшли до княжого війська. Оскільки дорога на  схід,  у Половецький степ, вела  мимо села, воєвода дозволив їм переночувати сю ніч дома, а рано-вранці гуртом  ждати  на шляху  князів — Ігоря  та Володимира.

Ждан домовився з  братом Іваном провести цей   вечір разом. Як посутеніло, пішли до нього. З собою мати  та Любава   взяли смажену дрохву, що  напередодні  потрапила  у поставлене Жданом сильце, десяток житніх пиріжків з сушеними грибами та глечик хмільного, перебродженого березового соку.

Варя  теж  приготувала на  стіл  усе, що  мала. Довга зима з’їла  запаси, тому  й тут було  негусто: якийсь темний глевкий корж, банячок рибної юшки, миска гречаної лемішки та глек узвару  з кислиць, груш  та калини. Але й цього було  немало!

Коли сіли  до  столу, Іван, як  старший і господар хати, поналивав у кухлики березового соку, а в горнятко насипав кілька ложок лемішки і поставив на  покуть — домовикам.

Перехрестивши стіл  і наїдки на  ньому, сказав:

— Во ім’я  Отця, і Сина, і Святого Духа!..  Щоб усім  нам зібратися знову після походу та  відгуляти ваше,  Ждане  і Любаво, весілля! А то — як  же воно? Вже  й поминки відбули  по  Любавиному  дідусеві, і  всі  пости минули, а  ви  все того... Ждете... Вже  й сусіди  питають коли ж.

Ждан сумно усміхнувся.

— Ото  кому  нетерпець!.. Повернуся з походу — поберемося... Недовго зосталося!.. Правда, Любаво?

Дівчина зашарілася. На   очі  її  навернулися сльози. Їй стало страшно від  однієї думки, що  Ждан не  повернеться. Де ж їй тоді  подітися? До  кого  прихилитися?

— Правда, Жданку, — промовила тихо.  — Я так  виглядатиму тебе! Повертайся скоріше! Бо  без  тебе...

В  її  останніх словах прозвучала така   болюча туга,  що Ждан аж  похолов. А  якщо він  не  повернеться? Що вона робитиме тут,  у Вербівці, серед  чужих  їй людей?

Мабуть, усі відчули те ж саме, і за столом на  якийсь час запанувала гнітюча тиша. Потім гуртом заповзялися  біля страви.

Малий Жданко, швидко наївшись, почав пустувати: то шурне Настуню ложкою під  бочок — та  аж  зареве, то  потягне кота  за  хвіст  — і той  дико заверещить на  всю  хату, то  рогачем шаргоне  під  піч,   де  в  старому решеті сиділа квочка...

— Ось   як  візьму деркача! —  гримнула на  нього мати і пацнула долонею по  спині.

Жданко запхикав, спідлоба поглядаючи на  дорослих  і щиро не розуміючи, чого  мама сердиться. Потім пригорнувся  до стрия.

Ждан приголубив хлопця, посадив собі  на  коліна.

— Не   треба пустувати, Жданку,  бо  почує злий баба-ага [62]  — забере тебе  в  шкіряну торбу  і повезе за  тридев’ять земель... Аж у Половеччину!

Оченята у малого заблищали: запахло цікавою казочкою, яких  так  багато знав  стрий.

— А  хто  така Баба Яга?   —  запитав  хлопчина,  відразу переінакшивши незрозуміле йому  слово «баба-ага» на  зрозумілішу Бабу  Ягу.

— Не Баба  Яга, а баба-ага, — поправив його  Ждан, усміхнувшись з вигадки хлопця.