Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім, стр. 61

— Справді, нам  пощастило, — тихо промовив Святослав, а голосніше запитав: — Скажи мені, Сулеймане, звідки береться вогонь у твоїх  трубках?

— То  горить нефт [57], шахиншаху.

— Що  це?

— То кров  землі... У нашій стороні є місця, де з глибоких тріщин виступає, мов  із рани, чорна кров землі  — нефт, що горить краще і жаркіше за дерево.

— І багато ти привіз її з собою?

— Десять бочонків, мій  повелителю. Цього досить, щоб згорів Цар-город — столиця ромеїв!

Святослав переглянувся зі Славутою.

— Отже, Кончак мав  намір спалити Київ?

— Переяслаф і Куяф, мій  повелителю, — уточнив Сулейман, вирішивши, видно, що Кончак тепер  далеко, а Святослав близько, і від  шахиншаха урусів  залежить подальша його  доля, отже, потрібно говорити правду.

— О!  — тільки й  спромігся промовити на  це  великий князь. — Відтепер, Сулеймане, служитимеш мені, і я платитиму  тобі,  як  платив Кончак, поки мої  люди  не  навчаться користуватися «живим вогнем».

— Дякую за ласку, мій повелителю, — низько вклонився Сулейман.

Зі степу  повернулися чорні клобуки. Кунтувдей під’їхав похмурий, злий.

— Ну  що,   хане, наздогнав Кончака?  — спитав Святослав.

— Де там! Сніг  весь  узявся водою — тала  стопа за Хоролом!  А в Кончака свіжі  коні, — втік!

— Ну  не  сумуй!   Здобичі вистачить на  всіх,   а  супроти природи нічого не вдієш. Нам теж треба  поспішати додому, бо  незабаром ріки   розіллються так,  що  й  веснувати доведеться біля  Лубна.

...Стомлене військо русичів стало на  нічліг. На  високих місцях вої ставили похідні шатра, розводили багаття, варили в казанах куліш. Молодші гридні для  князів поставили посеред  табору намети, воєводи вислали в усі  кінці сторожу. Всюди лунали веселі голоси, палахкотіли багаття, мовби сповіщаючи Русь  про  велику перемогу...

РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ

1

Чутка про  перемогу Святослава Київського  та  Рюрика Руського [58]   над   половцями, на  цей   раз   над   самим Кончаком, весняним громом прокотилася по  всій  Русі.  Князі й бояри,  духовенство й  купці, ремісники і  смерди  зітхнули вільно,  на  повні груди:   народ  радів,  що   відбито,  відвернуто  ще  одну  і,  може, найбільшу загрозу, що  нависла над Руською  землею.

Не  радів  лише Ігор. Тяжка досада гризла йому  серце. Не міг  він  змиритися з думкою, що  втратив таку  щасливу нагоду  прославитися.

І подумати тільки — що  стало на  заваді!   Ожеледиця, туман!  Коли б не  вони, його  дружина птахом перелетіла б через  поле  до Лубна і він  обагрив би  свого меча  у битві  на Хоролі. І дзвони всіх церков і соборів Русі  воздали б нині й йому  разом зі всіма  хвалу!

Він  уже  встиг призабути або  не  хотів  згадувати, що  в глибині душі був радий їм. Бо  то була природна і незалежна ні  від кого  причина, чому  новгород-сіверські вої  не  зуміли прибути до Лубна, щоб  з’єднатися з киянами та переяславцями.

Клятий туман!  Відібрав у війська честь, а у нього — славу!.. Тепер усі дзвони Русі  дзвонять славу  Святославові, Рюрику, Володимиру Глібовичу, а він,  Ігор, залишивсь осторонь ні  з  чим!  Він!  Ігор!  Ольгович! Син Святослава, онук Олега!

Як  тут не  досадувати!

Наприкінці березня Ігор  закликав брата  Всеволода, синовця Святослава Рильського, шурина Володимира Ярославича та  сина Володимира в  Новгород-Сіверський. Вони прибули в суботу, в передостанній день  першого весняного місяця, і після щедрого обіду  з Ігоревою сім’єю зачинилися в Ігоревій хоромині.

— Братіє! — сказав Ігор, заглядаючи пильно кожному в вічі.  — Ви  чули  вже  про  погром Кончака на  Хоролі, чули, як  Святослав, Рюрик і Володимир Глібович, три  мої  родичі-недруги, слави зажили. Тільки нас   там  не  було.   А  ми єсми чи  не  князі ж?  Пойдемо також — і собі  хвали  добудемо!

Перший озвався брат  Всеволод:

— Ах, Ігорю, як  це було  б славно — погуляти в чистому полі!  Розім’яти застояних коней! Потішити себе  поєдинком з поганином-половчином!..

Святослав і Володимир вигукнули в один голос:

— І ми  поїдемо! І ми  готові!

Ігор  і не  ждав  іншої відповіді від  своїх  найближчих родичів, бо добре  знав  їх. Та  й жили вони дружно, вирізняючись  цим  серед  інших князів.

— Дякую, братіє, за підтримку. Тепер давайте обміркуємо:  коли, куди  і якими силами йти?

— Ти   вже   обміркував,  брате,  то   й   кажи,  —  поклав свою   могутню  руку   на   стіл   Всеволод,  аж  стіл,   здається, ввігнувся.

— Так, братіє, обміркував я,  — послухайте. — Ігор  стишив  голос. — Виступимо в похід, як  добре  підсохне степ  і завруниться на  ньому паша для  коней. Думаю, що  найкращий час  для  цього — кінець квітня...

— Двадцять третього квітня — день Георгія Побідоносця, твого  християнського патрона, брате, — сказав Всеволод. — От давайте у цей  день  і виступимо!

— Правильно! — підтримали молоді князі.

— Гаразд, — погодився Ігор. — Думаю, перший-ліпший день  для  цього годиться, аби  щасливий був! Якщо на  Георгія  буде  сухо  і зазеленіє степ, виступимо в той  день... Візьмемо з собою всі сили, які  може  виставити Сіверська земля. Залишимо  тільки залогу в  Путивлі. Про всяк випадок. Та закличемо на  поміч князя чернігівського. Я  написав Ярославу, щоб  приєднався до  нас.  Його могутні полки будуть великою запомогою нам!..  І останнє — куди  йти?

Князі переглянулися.

— Як  куди?  — перепитав прямодушний Всеволод. — На половців, звичайно!

— Так, на  половців. Але куди?  І кудою?

— Що  ти надумав, Ігорю!  Кажи! — нетерпляче вигукнув Всеволод.

— Надумав я ось  що,  братіє, — почав Ігор. — Прямий, узвичаєний шлях  на половців здавна відомий: з Києва — це Залозний шлях, з  Чернігова — уздовж Поля на  Ромен чи Лубен, а  там  на  Оріль та  Самару, з  Новгорода-Сіверського  — поперек Поля до  Сули  і звідти вже  теж  на  Оріль та Самару. Або  прямо на  Дон через Мерло,  як   ми   ходили торік... На  цих  шляхах половці ставлять бекети і заслони, легко можуть вислідити нас... Тому  ми підемо зовсім іншим шляхом. З Путивля рушимо прямо на схід — аж до Осколу, а ти,  Всеволоде, з  Курська теж  попрямуєш туди,  там  і зустрінемося. А вже  звідти повернемо понад Осколом на  південь  і досягнемо половецьких кочовищ на  Дону, де  й  погромимо їх!.. Для  них  це  буде  велика несподіванка — наша поява не  з заходу, а з півночі!

Молоді  князі  знову  захоплено  глянули  на   старшого з Ольговичів.

— А що!..  Надумав ти  добре, Ігорю!  — підтримав старшого брата  князь Всеволод. — Так  ми  зайдемо в тил  поганим!  Погромимо їх — і назад!  Нас  там,  у самому серці Половецької землі, справді ніхто  не  жде,  — і Кончак, і інші хани  спостерігатимуть Оріль та Самару.

— У  цьому вся  суть,   — сказав Ігор   і  поклав правицю долонею на  стіл, мовби даючи зрозуміти всім, що  іншої думки бути  не  може. — Хочу  сказати ще  про  одне... Братіє, все це потрібно тримати в таємниці. Зробимо наш, окремий, сіверський похід!  Досить одним киянам та  переяславцям заживати слави!   Зажиємо і  ми!  Адже  ми  теж  князі!.. Їдьте  — і готуйтеся, бо  часу  в  нас  мало. Мої, Святославові і Володимирові стяги зберемо в Путивлі, подалі від очей. Та й  ближче до  Поля. Туди  ж підійде і Ярослав з Чернігова... Святослав ждатиме нас  на  Пслі, а Всеволод — на  Осколі... Пошукаємо, братіє, шляху  до  города Тмутороканя, що  був колись теж  Руською землею, отчиною Ольговичів!

2

Після  сніданку  Славута помив  руки,  розчесав  перед бронзовим дзеркалом довге  сиве  волосся, рівно підстрижену бороду і  тільки після цього, чистий,  святковий,  зайшов  у простору хоромину, де  він  любив проводити довгі  години.

Це  була  світла кімната, в  якій одне  вікно виходило на південний схід,  а друге  — на південний захід.  Посередині її, якраз між вікнами, стояв  широкий стіл. Побіля нього  — важкий  дерев’яний стілець з вузькою різьбленою спинкою. Між вікнами — лава,  застелена вовняним ліжником, на ній — вишита  покійною жоною подушка. На неї,  стомившись, любив боярин схилити голову.