Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім, стр. 6

Самуїл і Ждан сіли.  Купець хитнув головою.

— Так, княже, кілька днів  тому  ми  були  в Дмитрові.

— Але ж там  половці!

— Там  був  Кончак з ханом Туглієм... І ми  бачили Кончака, як  тебе,  княже. І навіть обідали за одним столом.

Володимир Глібович підняв брови.

— О! З чого  ж така  честь  вам  випала?

— Розпитував, клятий поганин, чи  не  бачив я,  їдучи  з Києва у Сіверську землю, князів з військом. Ото  я й сказав йому, що  бачив. Мовляв, стоять з дружинниками на  Альті, ждуть  підмоги.

— Це  ти все  вигадав? Про князів?

— Вигадав.

— Для  чого?

— Та просто так... Щоб налякати!

— Ну  й що?  Налякав?

— Ще   й  як!..  Хан  Туглій відразу почав дорікати Кончакові, що  даремно вони зав’язли під  Дмитровом. Та  й Кончак повірив — другого дня  зняв облогу і відступив за Сулу [10].

— Не   може бути!  — вигукнув вражений князь,  бо  не сподівався такої звістки. — Невже це правда? А чи не обманює  він усіх нас?  Відступив, щоб  іншою дорогою рушити на Переяслав...

— Чого  не знаю, того не знаю, княже, — з гідністю промовив  Самуїл. — Однак, гадаю, не поверне він  на Переяслав, бо дуже  переобтяжений здобиччю. Навіщо йому  йти  сюди, коли і  так  набрав і полону, і худоби, і коней, і всілякого добра?

Бояри загули. Пролунали голоси:

— Так, так,  це  схоже  на  правду!  Не  кине він  здобичі! Володимир Глібович ледь  помітно кивнув головою.

— Будемо вважати, що  цього разу  лихо  обминуло Переяслав. Але не обминуло Переяславської України. І я не можу змиритися з тим,  що Кончак ось уже в котрий раз плюндрує наші міста  й  села, вбиває людей, тягне їх у полон, грабує наші багатства... Треба відомстити кривавому ханові!  Щоб на власній шкурі відчув  нашу біду,  щоб  його  плем’я зазнало такого ж  горя, якого завдав він  нашому  людові!.. Ось  мій наказ: військо не  розпускати! Я пошлю листа князеві київському Рюрику, а також Святославові, щоб  дали  допомогу і дозволили вдарити на  ворога! Поки половці, як  ті полози, перетравлюватимуть здобич, ми зберемо сили і нападемо на них  несподівано... Чи  всі  бояри і великі мужі  так  думають?

— Усі!  — твердо сказав огрядний рудобородий тисяцький [11]  Шварн.

— Тоді  йдіть  — готуйте військо  до  походу, а  я  тут  ще побесідую з нашими гостями з Дмитрова...

Коли бояри вийшли, князь сказав:

— Самуїле, ти  не  раз  постачав моє   місто і  всю  землю сіллю, дніпровським янтарем, прикрасами із срібла та золота, сукном, парчею та хиновським шовком. Ризикуючи життям, ти  обдурив Кончака і витрутив його  з Переяславської землі.  Ти,  нарешті, сьогодні привіз нам  дуже важливу і радісну звістку: Кончак пішов за межі  Переяславщини... А тепер послужи мені  ще  раз,  Самуїле!

— Кажи, княже. Я зі своїм молодим другом Жданом готовий  служити тобі  вірою і правдою. Що  ми  маємо зробити?

— Ти  вже  чув,  що  я хочу відомстити Кончакові за напади  і за знесення Посулля. Та  одного бажання замало. Щоб похід  завершився успішно, треба  схилити до нього не тільки князя Рюрика, а  й  князя Святослава, Ярослава Чернігівського, Ігоря Сіверського та його  братію...

— Як  же це  зробити?

— Ти  повертаєшся в Київ?

— Так.  Через Глібів.

— От  і гаразд — одвезеш мої  листи до князя Рюрика та Святослава...  А  вони  вже   знатимуть,  як   підняти  наших князів.

— Ми  зробимо це,  княже.

— Але це  діло  спішне...

— Ми  виїдемо завтра вранці і гнатимемо щодуху.

2

Завірюха почалася опівдні. Спочатку подув  сильний вітер,  повалив густий лапатий сніг, що  заліплював обличчя й очі,  забивався в рукава й за пазуху, застилав непроглядною пеленою і небо, і весь  білий світ.  Їхали поволі.

Ні  Самуїл, ні  Ждан не  відчули в серці тривоги. Хіба  їм уперше зустрічати хурделицю у степу чи в лісі? Коні якимось лише їм притаманним чуттям знаходили під копитами тверду наїжджену дорогу.

Та  згодом завихріло так, що  не  стало видно кінських голів. Здавалося, всі  сили природи — земні й  небесні — ополчилися проти них,  перетнули шлях. Що  робити? Їхати вперед? А якщо зіб’ються з дороги?.. Зупинитися в якійсь балці  і переждати негоду? Та  хто знає, скільки вона триватиме  — день, два?..

Коні важко брьохалися по  глибокому снігу.  Вітер  завивав,  шаленів, бив  у груди, продимав наскрізь кожуха, сік  в обличчя, мов   приском, і,  регочучи, мчав понад мертвою пустелею на  схід,  до половецького степу.

Так  їхали  ще  з годину, аж  поки коні не  зупинилися зовсім.  Подорожні насипали їм із саків  у торбини вівса  — погодували, узяли в руки  поводи і рушили вперед.

Почало сутеніти. Наступив вечір.

Уже  давно мав  бути  Глібів, а його  все  не  було  і не  було. Невже проминули? А вітрюган не  вщухав, і хурделиця, здавалося, заповзялася замести снігом усю  землю.

І коні, і люди  вибилися із сил.

— Спочинемо хоч  трохи, —  сказав  Самуїл зупиняючись. — Клади коня спиною до  вітру!  А сам  лягай за  ним!

Лягли.

Відразу ж виріс замет. Стало затишніше. Сніговій і далі котив, завивав над  полями, але  вже  не  сік  обличчя, не  забивався в рукава, за комір, не  замерзав у бровах та в бороді крижаним панцирем.

Ждан зігнувся, притулився спиною до теплого кінського черева, натягнув глибше шапку на  голову і заплющив очі. Подрімати? Ні,  сон  не  йшов, зате  думки роєм завихрилися в голові.

Ще й  місяця не  минуло, як  з  далекого половецького кочовища виїхали вони з батьком ось  такого буремного вечора  і попростували на  захід,  на  рідну  землю. А як  багато змінилося в  його житті!   Доля круто повернула життєвий шлях. Чи  то  ж на  краще, чи  на  гірше? Хто  те  відає? Поки що — на краще. Він здружився з розумним і добрим дядьком Самуїлом, що,  може, до покупців і проявляє хитрість, бо ж кажуть: не  обманеш — не  продаси, але  до нього ставиться, як  до  рідного. Остаточно визволився з неволі половецької. Познайомився з князем переяславським і одержав від нього за добру вістку  і вірну  службу, коня, одяг і зброю, а це — ціле багатство! Чого ще  треба?

Він незчувся, як задрімав. Прокинувся від того,  що чиясь рука  шарпнула за плече.

— Вставай, хлопче!  Вставай! Бо  й задубіємо тута! — почувся  Самуїлів голос. — Підемо далі!

Ждан підвівся. Було  вже  зовсім темно.

— Куди ж іти?

— Бери коня за повід  і не  відставай від мене!

Та не  зробили й сотні кроків, як  почули собачий гавкіт. Отже, попереду село  чи город, там  — порятунок, для  них  — тепла хата,  для  коней — затишна стайня та оберемок сіна. Вперед! Швидше  туди!

Хатина виринула з пітьми раптово — визирнула очеретяними стріхами з-під снігу, як  гриб  з-під листу. Крізь малесеньке віконце, затягнуте висушеним бичачим пузирем, мерехтіло жовтаве світло.

Самуїл загрюкав списом у двері.

— Господарю, відчини!

Двері  відхилилися — почувся старечий голос:

— Хто  тут? Кого Бог  послав?

— Подорожні, отче!  Пускай до хати  — замерзаємо!

— Та хто ж ви  такі?

— Гінці від  князя переяславського до  князів київських.

— То  ви  б їхали  городище — до тіуна [12].

— А що  це  за городище?

— Та Глібів  же!

— Глібів!  Далеко?

— Та ні — всього поприще... [13]  А це  — посад...

— Отче, Бога бійся!  Нам уже несила два кроки ступити, а ти  кажеш — поприще! Ні,  заночуємо в тебе!  — І Самуїл рішуче відсторонив старого з порога. — Хлів  у тебе  є?

— Та є.

— То  постав туди  наших коней та сінця їм дай!

Старий накинув на  плечі  кожушину, і вони гуртом напоїли коней, розсідлали і заклали їм  сіна.  А попоравшись, зайшли до хижки.

Хатина була  невеличка. Зліва від  дверей — піч,  під  образами — стіл,  за  піччю — широкий піл  для  спання. Там, накрившись кожушиною, хтось  лежав. Під  стінами — лави. У  челюстях печі  горить лучина, освітлює невеликий шевський столик з різним шевським причандаллям — дерев’яними колодками, дратвою, смолою, ножем, молотком... Там же, на  столику, стояла пара  старих чобіт  — один чобіт  полагоджений, а  другий ще  на  копилі. На  жердині, під  стелею, висіла немудра смердівська одяганка.