Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім, стр. 55
Це була нова пісня Славути, складена ним після походу на Оріль. Її прості слова, що, здавалося, жили в серці кожного, хто ходив у похід, її розлогий, як безмежний степ, спів, її глибока туга й печаль приголомшили всіх, вразили, ніби громом, видавили з ока не одного суворого воїна пекучу сльозу. Справді, яка лиха година, яка напасть насунулася на рідну землю, на широкі прабатьківські степи!
Супився Святослав, витирав очі Рюрик, хмурився Ігор і Володимир, ридав, не стримуючись, гридень Кузьмище, і сльози текли по його чорній закошлаченій бороді.
— Славуто, сьогочасний-бо Яне наш! — Святослав поцілував співця у сиву голову. — Незрівнянний наш! Дякуємо тобі!
І гридниця загула, заревла, застогнала сотнями голосів:
— Славуто-о!
5
По приїзді в Новгород-Сіверський Ігор запросив до себе княжича Володимира Галицького. Помітно схвильований і злегка зблідлий, той, щойно прибувши з Путивля, поспішно ввійшов до хоромини, обняв сестру і зятя і відразу, без зайвих слів запитав:
— Ну що? Батька бачили? Як він? Що сказав? Ярославна схлипнула, її рівний гарний носик зморщився, шовковисті брови здригнулися.
— Постарів... Схуд... Очі стали тьмяні, заглиблені в себе, ніби дивляться не вперед, а назад, на пройдене життя...
— Ну, це ясно — старість. А старість — не радість... Та не про те мова... Про мене ви з ним балакали? — нетерпляче запитав Володимир.
— Балакали, — відповів Ігор. — Спочатку й слухати не захотів про замирення з тобою, а потім погодився на твоє повернення, якщо даси слово, що порвеш з боярством і не піднімеш руку ні на нього, ні на брата Олега!
— Такого брата у мене немає! — скипів Володимир. — Чого захотів! Визнати братом сина Настаськи! Ніколи! Який він княжич! Байстрюк!
Ігореве обличчя посуворішало.
— Та ти не гарячкуй! Вислухай спочатку!
— Ну? — Володимир дивився чортом.
— Ти міркуєш не як дорослий муж, а як отрок... Тебе жде золотий Галицький стіл, під рукою незабаром стануть залізні галицькі полки, під якими, коли вони йдуть, здригається земля і води розступаються!.. Князь Ярослав справді дуже постарів. Видно, ті незгоди, що впали важким тягарем на його плечі, укоротять йому віку. А ти не хочеш цього зрозуміти! Дався тобі Олег! Про князівство думай, а не про нього. Та й брат він тобі по батькові, від цього нікуди не дінешся! Серед князівських синів байстрюків не буває! Все одно в них князівська кров!
— Не вeзнаю я Настасича братом! Ніколи не вeзнаю!
— Визнаєш! — Ігор почав сердитися. — І напишеш про це батькові! Бо це для тебе єдиний шлях на Галицький стіл! Іншого я не бачу...
— А якщо не напишу?
Ігореве обличчя скам’яніло, очі похмуро блиснули. Він умів бути твердим і суворим.
— Якщо не напишеш, тоді їдь від нас, Володимире! Хоча, видить Бог, я цього не хочу, бо люблю тебе як брата!
— Ось як! — Володимир ще дужче зблід, по обличчю пробігла гримаса болю. Він повернувся до Євфросинії. — І ти, сестрице, так думаєш, як твій ладо?
Ярославна помертвілими губами прошепотіла:
— Прости мене, братику, але і я так думаю. І прошу тебе — напиши батькові! Помирися з ним! Не довго вже йому стежку топтати на білому світі, тож хай хоч наостанку знайде спокій... Напиши!.. Заради себе і всіх нас!.. А ще — не вір боярам! Не вір! Це змії підколодні, підступні!
Вона обняла брата і на грудях у нього заплакала. Володимир обережно відсторонив її, посадив на лаву і сам сів поряд, охопивши голову руками. Довго так сидів, непорушний, дивився у куток, і не можна було зрозуміти — думає він що-небудь чи ні, таким безтямним був його погляд.
Ні Ігор, ні Ярославна жодним словом не порушили цієї напруженої тиші, даючи княжичу можливість самому зважити все і знайти вихід із того становища, в яке він потрапив.
Нарешті Володимир важко зітхнув і тихо проказав:
— Гаразд, я напишу такого листа. Напишу... Хай усім вам буде легко!
РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ
1
Відразу після Різдва до Вербівки прибув молодий князь Володимир Ігоревич з почтом. Його супроводжували боярин Вовк, старий досвідчений воєвода, путивльський соцький, волосний тіун і півсотні гриднів. Усі верхи, в дублених кожухах, хутряних і ялових чоботях, несподівано виїхали з-за горба, спустилися вниз, у безлюдне село, занесене снігами, і, не зустрівши жодної живої душі, зупинилися на вигоні, де колись, до нападу половців, стояла дерев’яна церковця, а тепер широко розкинувся пустир.
— Трубіть збір! — наказав князь, трохи здивований тим, що ніхто з мешканців хижок та землянок не помітив прибуття військового загону.
Молодий гридень підніс до рота ріг, щосили затрубив. Сильний протяжний згук сколихнув снігову тишу і луною відгукнувся в бору за Сеймом. І зразу ж з кількох найближчих хижок злякано визирнули люди. Чи не половці?
— Сюди йдіть! Сюди! — замахав руками тіун. — Не бійтеся! Прибув князь Володимир Ігоревич!
Люди боязливо рушили навпростець, по снігу, і юрбою ставали перед вершниками.
Ждан обідав з матір’ю та Любавою. Хижку він встиг закінчити до холодів, і тепер стало вільніше: був час і коней попорати, і до сусідів заглянути, і спокійно біля столу з мискою юшки посидіти. Любава остаточно видужала, розквітла, погарнішала, і Ждан, уже не ховаючись від матері (бо раніше соромився), зазирав дівчині в вічі, милувався її красою і чекав назначеного Любавою дня, коли зможе назвати її своєю жоною.
Жили сутужно: хліба не пекли, бо ні з чого було. Брат Іван позичив кілька корців проса та ячменю — товкли в ступі і варили кашу. З лози Ждан наплів десятків два верш, рубав лід і заставляв їх в ополонки у рибних місцях, де водилися лини, соми та в’юни, — із улову, якщо щастило, варили юшку. Окрім того, кожного дня, взявши сильця, лука, списа та рогатину, ходив на лови. Бувало, вертався з порожніми руками, але, бувало, приносив зайця, козулю чи якусь іншу дичину, і тоді в хаті було маленьке свято — ласували свіжиною.
І сподівалися на краще. Восени Ждан, зробивши з міцної дубової гілляки рало, розорав чималий шмат землі і посіяв пшеницю та жито. Посів дружно зійшов, заврунився, закучерявився, обіцяв, якщо буде з весни поліття, обернутися добрим врожаєм. А ще ж була надія і на яровину: на коня виміняли насіння гречки, проса, ячменю, і вона добре покільчилася, і якщо Ярило своїми гарячими променями не висушить ріллю, не зів’ялить паростків, теж дасть урожай. Тоді наступну зиму можна зустрічати без страху...
Ждан зачерпнув з дерев’яної миски-довбанки шмат білої розвареної линини і вже лагодився запустити в неї свої молоді зуби, як тут у хижку ввірвався протяжний звук рога — ту-ту-ту-у!
Ложка на мить застигла в повітрі, потім опустилася назад, у миску. Любава ойкнула:
— Ой лишенько, що це?
Через невеличке кругле віконце в хижку проникало небагато сонця, та все ж було видно, як і мати зблідла. Любава злякано глянула на Ждана, ніби шукаючи у нього захистку. Про їжу миттю забули, хоча були голодні.